Чи приймуть українці узурпацію влади?

Спершу — трохи історичних аналогій, бо як без них.

Колись у вуличних фотографів були такі мальовані фанерні декорації з вирізаними для обличчя дірками. Вони й досі є. Вставляєш туди свого щасливого писка, дурнувато посміхаєшся на вимогу фотографа, й оп-ля, ти вже — принцеса, принц або кінь у сферичному вакуумі.

Отак, із дурнуватими посмішками або трагічними гримасами, ми постійно вставляємо себе й своїх політичних лідерів у якісь історичні аналогії. Хоча писана історія — це ще ті фанерні розмальовки. Чия влада надворі, того й декорації.

9 листопада 1799 року (18 брюмера за революційним календарем) невеликий загін гренадерів під барабанний гуркіт промарширував у паризький будинок “Люксембург”, де засідали депутати двох палат Легіслативної Ради. Соратник Наполеона генерал Мюрат наказав військам очистити приміщення та розігнати парламент Директорії.

Хвилину тому юрба прагнула роздерти корсиканського зухвальця. Але в присутності солдат таких відчайдухів зосталося лише декілька. Лояльним зачитали  “Декрет про публічну безпеку та конституційність”. Сказали, що на часі, бо недобиті якобінці готують реванш і республіка в небезпеці. Тим часом недобиті французькі монархісти з цікавістю споглядали цей революційний цирк, але вже з протилежного, безпечного боку Ла-Маншу.

Було в декреті три вимоги, цілком зрозумілі нам, прийнятні й сьогодні:

1. Розпуск парламенту через корупцію та бездарність.

2. Створення принципово нового виконавчого органу.

3. Відновлення порядку та стабільності.

Близько другої ночі рада старійшин і деякі спеціально запрошені члени парламенту ухвалили необхідні зміни до Конституції. Було сформовано новий уряд, який очолили три консули: Наполеон Бонапарт, Жозеф Сієс і Роже Дюко.

За п’ять років і шість місяців перший консул Наполеон стане імператором.

На момент розгону парламенту минуло десять років від початку Великої Французької революції (на фанерні ідеали якої досі моляться ліваки всього світу).

Революційна  французька влада у форматі Директорії за цей час перетворилася на  огидну корумповану й зажерливу структуру, поглинуту кар’єрними інтригами.

За п’ять років і 13 днів по штурму Бастилії революціонери вчинили (звісно ж, виключно під революційними гаслами) свій перший, “термідоріанський” переворот. Відправили на гільйотину Робесп’єра, Марата, Сен-Жюста, Дантона, Бабефа та інших романтичних упирів, співців терору й прав людини та громадянина (16 тисяч страчених аристократів і священників не вважалися людьми та громадянами). До речі, Декларацію прав людини і громадянина ухвалили ще за короля Людовіка XVI. Це в них був такий короткий апофеоз національної єдності — короля стратили за чотири роки.

Узурпаторами цих стародавніх французьких “дзержинських” ніхто не називав. Бо в революції кожен громадянин — сам собі вождь, герой і кат.

Ярлик узурпатора причепили до Наполеона монархічні режими того часу. Й не сказати б, що геть незаслужено. Його особистість не була аж такою сонцесяйно величною й бездоганною. Але політичне оточення Наполеона за десять років вельми здрібніло й спаскудилося.

Талановита людина із сильним характером і, головне, добрим знанням артилерії на цьому тлі виглядала генієм і обранцем долі.

Коли говорять про історичних персонажів-узурпаторів, за цією наполеонівською традицією, надмірну увагу приділяють їхнім особистим якостям. Це створює культ, але не пояснює феномену.

Бо якщо приділяти увагу тому, що й чому відбувалося з іншою країною, до влади в якій прийшов узурпатор, то можна внаслідок аналізу причин “вийти на самих себе” у власній країні.

Тому розповідають романтичні байки. Оце народився узурпатор, і в колисці тяжку думу думає: як би то прийти до влади незаконним шляхом. Ні цицьки, ні пустушки не бере, а хоче крові ворогів так, що аж плаче. А як уже повзунок, то нестримно лізе з повним памперсом узурпації в бік виборчих органів влади.

Узурпація дослівно — “захоплення”, “оволодіння”. Як-от Нігер чи Габон зараз. Як те, що минулого століття часто відбувалося в Латинській Америці. Справжня узурпація не передбачає навіть перехідного періоду до демократичних процедур.

Але узурпація в сучасному розумінні слова передбачає низку складних інтриг і змов, які їхні законні очільники держави проморгали. Бо не можуть або не хочуть бачити. Й часто самі є учасниками цих змов. Наприклад, Піночет був міністром внутрішніх справ в уряді Альєнде й навіть придушував попередній, вересневий “танковий” путч.

Якщо змови вдаються, то під них швидко підводять політологічне обґрунтування, яке надає їм рис законності та справедливості.

Тут ключове слово — “швидко”, що завжди вигідно відрізняло Наполеона від його конкурентів усередині країни та ворогів іззовні.

На чільній політичній посаді законним шляхом опиняється людина, яка створює під себе таку систему законодавства, в якій монополізація влади виглядає цілком законно.  Або вже приповзає з такою готовою пропозицією “під ключ”.

Ну й ця головна гусінь обіцяє, що сама ось-ось перетвориться на метелика. Й усіх перетворить. Тільки зараз не на часі.

Якщо не називати зміни системи влади якимись нехорошими словами, а навпаки, називати хорошими та ще кращими, то народ це сприйматиме досить спокійно, справа технології. Погані слова вживатиме політична опозиція, бо програла. А лайливі нарікання тих, хто програв, лише зміцнюють авторитет переможців.

У нас було кілька змін різних варіантів гібридної демократії з різними наслідками.  Наприклад, режим Кучми важко було назвати ліберальним, але закінчилося все зразково-ліберальною “Помаранчевою революцією” й дотриманням демократичних процедур.

Режим Януковича принципово відрізнявся від усіх попередніх не лише тим, що Янукович був самовпевненим дурнем. Його режим принципово й демонстративно плював на всі цінності, крім власної матеріальної вигоди.

Нині заднім числом неможливо точно сказати, як розвивалися б події, якби не відбулося побиття студентів. Кажуть про сценарій “білорусизації” України. Та є принципова розбіжність у політичній історії двох народів.

Білорусів узурпація влади спіткала в 90-х, а українці вже пожили й виховали нове покоління в умовах вільної демократичної країни. З усіма поправками на специфіку  нашої демократії, в нас уже тоді було і зараз є, що захищати.

Це про ситуації, коли якийсь політичний чорт влазить в українську владу законним шляхом. Але невдовзі починає всередині неї творити чортзна що.

Водночас (радянської за своїм єством) суті влади, з усіма її міністерствами, інституціями, механізмами реалізації, урочисто успадкованими в масі своїй від УРСР, як ота залізна баба на горбочку, ці чорти радикально не змінювали. Щось покращували, щось погіршували. Декорації, звісно ж, перемальовували.

А якщо узурпатор прийде не з політичного середовища, не з кубла чиновників- хробаків чи політичної гусені? А з вогню й диму війни, в заслуженій славі та почестях, як Наполеон після Італії та Єгипту? Фінальні воєнні результати генерала на той час були такими собі, попри його особистий героїзм і таланти полководця. Суворов — в Італії, Нельсон — у Єгипті… Та чи це обходило цивільних парижан і парижанок?

Це такий погано прихований медійний кошмар європейських лібералів і москволюбців, який щедро оплачується з російської казни.

Дивитися на соціологію — це як дивитися на тілисту людину. Якщо в анфас, то, либонь, не в кожні двері пройде. А якщо в профіль — то легко, ще й місце залишиться. Соціологія дає таку предметну вибірку показників, шо з неї за потреби можна накомбінувати будь-яку картину. Що меншу кількість показників брати до уваги, то драматичнішим виходить заголовок у медіа.

Соціологія в Україні справді показує стрімке зростання націоналізму та зменшення кількості ліберальних настроїв. Це один із показників, але перелякані “рожеві поні” драматично вимахують саме ним на всі боки.

Другий показник — це стрімке об’єднання громадян навколо ідей української державності, європейської перспективи та членства в НАТО, понять свободи і справедливості. Національні держави та їхні цінності теж лібералам так собі, однак — війна, не надто покритикуєш.

Третій менш широко цитують, бо суть його в тому, що основні налаштування українців (так звані патерни) не змінилися по суті за останні кілька років.

У всіх цих базових налаштуваннях ключовим є поняття справедливості. Але такої, що має прийти десь іззовні, й швидко. У вигляді того ж таки Євросоюзу чи НАТО.

“Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?” — риторично запитував класик. Прізвища впродовж десятиліть змінювалися, але запит на казкового вождя, який усе нарешті змінить радикально, залишився.

Власне, на цьому очікуванні виграв свою виборчу кампанію теперішній президент України.

Це був такий розгорнутий косплей гасла “Бандитам — тюрми!”, й люди вкотре повірили, бо запит на ліквідатора поточного стану справ нікуди не дівся, а лише загострився. І вкотре пересвідчилися, що життя — це не кіно. Й навіть не серіал.

Тепер розгляньмо, крім цієї прекрасної картини приходу нового Спасителя, менш естетичні, але не менш реальні варіанти. Вони між собою функціонально переплітаються, але подивімося на них у спрощеному вигляді.

Варіант перший. Владу узурпує ставленик організованої злочинності. Організована злочинність — це стійка система економічних зв’язків високого рівня й кваліфікації,  зав’язаних на надприбутках. Із яких вони легко можуть отримувати своїх людей на офіційних посадах у владі. Організована злочинність завжди брала активну участь у виборах, і далеко не тільки у вигляді хуліганів на виборчих дільницях. Ба більше, організована злочинність не просто фінансує своїх кандидатів, а й надалі супроводжує їх економічно в їхній парламентській діяльності або виконавчій владі.

До речі, організована злочинність у всьому світі справді дуже ефективно бореться зі стихійною, вуличною злочинністю на територіях своєї відповідальності, бо “Техас мають грабувати лише техасці”.

Варіант другий. Владу узурпує ставленик Кремля. Не поспішайте заперечливо махати руками. А згадайте, наприклад, Ангелу Меркель або Мілоша Земана. Можна й Віктора Орбана. Про Папу Римського взагалі промовчу. Росія має колосальний досвід агентурного проникнення у вищі ешелони політичної влади в цілому світі.

До речі, про фемінітиви. Ставлениці вищезгаданих сил у принципі мають значно більше шансів у сьогоднішнього електорату, якщо вирізати правильну дірку в правильній фанері. Слово “електорат” у цьому випадку зовсім не означає, що можуть бути якісь вибори узурпатора. Це може бути просто емоційне схвалення більшістю, як на старовинних козацьких радах, коли чиїсь виборці голосніше кричали й вище кидали шапки вгору.

Відмінність узурпування влади від традиційного політичного шахрайства — в тому,  що узурпатор у своїх гаслах каже таку правду, яку чинні політики бояться озвучити. Обманом займається його почет або учасники змови, які виконують технічні функції. Завдяки цьому узурпатор виглядає цілком харизматично й відповідає запитам мас на радикальні чудотворні зміни в країні.

Один із таких запитів — на репресії та революційне насильство стосовно тих, кого суспільство вважає своїми безпосередніми ворогами або винними в поточному стані справ. “Революція пожирає своїх дітей”, — сказав Дантон перед стратою на гільйотині. Але насправді вона пожирає не лише “дітей”, а й узагалі всіх родичів і друзів революцій. Це знання приходить згодом, разом із запізнілим питанням: “А нас за що?”.

Доки держава реалізує монополію на насильство в наближенні до уявлень громадян про справедливість, вони лише пліткуватимуть про самостійне наведення порядку.

Другий запит — це стилістична відмінність образу узурпатора від усіх, хто був раніше й кого він чи вона покликані змінити. Тут є два моменти: молодість і особливості. Наполеон став першим консулом у 30 років, імператором — у 35. Його армію назвали “армією двадцятирічних”. Специфічність, яка запам’ятовується: Буонапарте, як правильніше було б його називати, довго говорив із сильним корсиканським акцентом, був худим і довговолосим брюнетом, навіть у свої генеральські часи досить скромно вбраним.

Тут можлива поява різних колоритних персонажів, але все-таки в українців уже виробився певний нюх на аферистів, хоч і недосконалий. Справжність політичного лідера є його питомою прикметою, вродженою характеристикою особистості. А не  акторською майстерністю, набутою на різноманітних тренінгах.

Третій запит — це обіцянка швидкого загоєння історичних травм. Наведу приклад Шарля де Голля, який, технічно кажучи, узурпував владу у Франції 1944 року. Знаючи, що в американців — геть інші плани щодо майбутнього його країни, й досить похмурі, під час визволення Парижу він негайно зайняв військове міністерство на вулиці Сен-Домінік, а наступного дня в ратуші оголосив, що Франція завдячує своєму визволенню здебільшого героїчним французам. Тотальне колаборантство залишилося “за кадром”, французи були вдячно розчулені.

1958 року де Голль, відновивши свою політичну кар’єру, пообіцяв не віддавати Алжиру (де сам на той час жив), а за чотири роки офіційно віддав, бо Париж був того вартий. За це пережив два замахи з боку націоналістів, які раніше були його основною політичною опорою.

Як свідчить практика попередніх років війни, українці болісно реагують на фактичну здачу своїх територій, але не всі. І не настільки, щоби перейти від політичних звинувачень до фізичних спроб змінити владу. В пошуках винного українці негайно розпадаються на різні політичні секти. Це малоприємний факт із погляду національної самооцінки. Але масова соціальна активність зі зміни влади, яка справді була результативною, сталася лише 2014 року, коли Янукович, як то кажуть,  конкретно “дістав” кожного.

Що маємо в сухому залишку стосовно узурпації? Масовий запит на таке месіанське пришестя справді існує. Але він нічим не відрізняється від таких самих настроїв протягом усіх попередніх десятиліть. Якщо його технічна реалізація пов’язана з певними індивідуальними ризиками для громадян, то останні ще подумають, перш ніж це діло схвалювати. Адже комфортність у базових установках так само важлива й значуща, як і потяг до свободи.

Радикалізація суспільства справді є, але вона виникла через зовнішні обставини й спрямована в бік ворога. Зміна того, що в психології називають локусом контролю, на внутрішнє середовище є нереалістичною. Для цього треба змінити ціннісні орієнтації. А, як уже зазначалося вище, вони роками залишаються досить стабільними. До того ж масштабне політичне насильство зовсім не є необхідним чинником для узурпації влади. Йдеться про прихід до влади, а не про її втримання.

Політичні змови трапляються в усіх країнах без винятку, — такою є природа політики. У переважній більшості випадків їх ніколи не реалізують, бо зрештою втілюють у якомусь відносно легітимному проєкті. Усілякі придворні “розбірки” не потребують формального перепризначення лідера, якщо над ним можна встановити ефективний контроль, не звертаючись по допомогу до народних мас.

Українська політична традиція останніх десятиліть, власне, рясніє такими прикладами контролю над президентами й прем’єрами ізсередини, з їхнього найближчого оточення. Ну що тут скажеш: яка республіка, такі й Талейрани.

Тобто набрати залікову кількість балів потенційному узурпатору майже неможливо. Винятком може стати той факт, коли чинна влада або її очільник припускаються помилки або вчиняють дію, що стає для них фатальною. Під фатальністю треба розуміти не критичну оцінку політичної опозиції або просто активістів громадянського суспільства. Це величини вже істотні, але ще геть не критично значущі в теперішніх умовах війни.

Окреслювати всерйоз контури такої помилки — справа геть невдячна й безперспективна. Всі ті кризові моменти в економіці, соціалці, навіть військовій сфері, про які кваліфіковані люди кажуть як про можливі поворотні події, є тригерами лише для тієї частини населення, яка може зрозуміти їхню важливість. А ця частина кількісно точно не є критичною.

Адже для того, щоб оцінити помилку як надзвичайно важливу, теж має бути сума певних соціально-психологічних чинників, а це величини динамічні, вони постійно змінюються. Треба, як то кажуть, щоб “зірки правильно зійшлися”.

Широковідому фразу “це гірше, ніж злочин, — це помилка” щодо розстрілу герцога д’Анжу, члена французької королівської династії, якого звинуватили в змові проти Наполеона, вимовив не Фуше й не Талейран, а нині забутий юрист Антуан де ла Мерт. Змова була реальною, та це лише посилило єдність антинаполеонівської коаліції.

Тобто мем “злочинна влада” вже давно не спричиняє організованого спротиву. Мовляв, а яка влада не злочинна? А от помилка… Злодіїв у нас толерують, а дурнів — ні. 

Олег ПОКАЛЬЧУК, український письменник, соціальний психолог. Член Національної спілки письменників України