Брак тепла: українські безпритульні виживають без шансів на соціалізацію

Трагедій не вдалось уникнути, незважаючи на 3386 відкритих по всій країні пунктів обігріву. Обслуговують ці “гарячі точки”, створені в авральному режимі, здебільшого рятувальники. Тоді як соціальні служби, що мають опікуватися проблемами безхатченків завжди, а не тільки під час морозних форс-мажорів, майже ні на що не здатні.

З одного боку, держава скинула турботу про своїх безпритульних громадян на плечі тих, хто цим займатися не повинен. Із другого — самі вони сприймають усе радше як несподівану “халяву”, яка жодним чином не допоможе їм у довшій перспективі.

У пункті обігріву

Захисного кольору намет оточений плямами попелу та важким смородом паленого дерева з хімічним присмаком. З труби в’ється чорний дим. Біля входу — чимала кучугура теплих речей, що їх приносять жалісливі люди. Щоправда, поруч — нікого. Заходимо всередину одного з пересувних пунктів, питаємося, чи можна погрітися. “Будь ласка”, — чемно запрошує молодий лейтенант-пожежник із марлевою пов’язкою на обличчі. В наметі четверо безпритульних, що горнуться до грубки-буржуйки. “У нас зміна 12 годин, — розповідає лейтенант, наливаючи ще одному безпритульному, що зайшов до намету, чай та ріжучи хліб із салом. — У пов’язках працюємо, бо тут важко довго бути через кіптяву від пічки. Палимо тим, що приносять, а це зазвичай якийсь непотріб: старі двері, дошки, фанера”.

Раптом один із гостей, що сидить за столом біля грубки, починає відвалюватися назад, шукаючи зручний стан, щоб заснути. Запитую в пожежника, чи дозволяють вони ночувати в наметі. “Звичайно, ми нікого не женемо, — відповідає той. — Якщо людина попроситься, і їй справді немає куди подітись, то хай залишається. Але вони зазвичай самі йдуть: поїв та й побіг у своїх справах. Але контингент майже один і той самий — за три тижні навідалося близько 600 осіб”.

До намету рвучко заходить жінка середнього віку з чималими клунками в руках: “Поїсти їм принесла”, — віддає пакунки лейтенанту. З палатки виходить один із безпритульних, який щойно рубав дошки для пічки. На запитання, чи він уперше в пункті обігріву й де збирається ночувати, посміхається й пояснює: “Та в нас у кожного є свої місця. Якби ми розраховували на когось, то всі вимерли б давно. А так за намети дякуємо, тут можна поїсти, відігрітися трохи, в цьому я вже втретє. Зараз тут допомагаю з дровами, але на ніч навряд чи залишуся. Боїмося, щоб “мєнти” не прийшли й усіх не забрали. Та й дихати нічим”.

До намету наближається пара, — обом років по 40, — а за нею ще двоє чоловіків, уже помітно хитаючись від випитого. Спочатку чимчикують до кучугури з речами, риються в ній, відкидаючи добротні куртки та светри. Нарешті жінка знаходить якийсь напівпрозорий шалик і кокетливо накидає його на шию. Потім уся компанія іде досередини. Керівник МНС Віктор Балога недавно заявив, що 90% цьогорічних смертей від холоду сталися не без уживання алкоголю.

“На “опохмєл” пішли, — злісно каже чоловік із військовою виправкою, який щойно підійшов. — Що це за маразм, щоб я, офіцер, та мої колеги замість того, щоб справді допомагати людям, гасити пожежі, рятувати дітей, бігали навколо оцих? Хай ними соціальна служба займається — так ні, нас не тільки замість змін ставлять чергувати до цих наметів, а ще й неоплачувані суботники влаштовують. Мовляв, заради гуманності. Я, може, звичайно, й гуманний, але ж сюди одні й ті самі ходять. Спочатку “бухнуть”, а потім прибігають, щоб закусити”. Він махає рукою і крокує в бік пожежної частини, де якраз починається перезміна.

Відчуження благодійністю

“Я не можу піти до нічліжки нашої, що на Суздальській, — пояснює 44-річний безпритульний Олексій. — Там же паспорт потрібно давати, а мій у мене родичі забрали, коли з квартири виселяли після того, як із в’язниці вийшов. Та й платити треба, а в нашого брата як тільки гроші з’являються, то одразу на горілку все йде. Там завжди є вільні місця”. Справді, зі 150 місць, наявних у єдиній на весь Київ “нічліжці”, зайнято зазвичай не більше половини.

Є під Києвом іще й Центр соціальної адаптації для осіб, які не мають визначеного місця проживання, — в Ясногородці, за 40 км від столиці. Потрапити туди складно: безпритульного до цього закладу повинен направити міліціонер, а представників громадськості туди пускають неохоче, та й то хвилин на п’ять. “Колишній піонерський табір, у якому розміщений центр, не призначений для проживання взимку, — пригадує старша викладачка кафедри соціології НаУКМА Анастасія Рябчук, яка привозила туди гуманітарну допомогу. — В їдальні холодно. Сплять люди на дитячих ліжечках. Годують їх найдешевшими продуктами. До того ж, як працівники соціалізують бездомних посеред лісу, це велика загадка”. Окрім того, що реабілітаційні центри функціонують у незадовільних умовах та наражаються на бюрократичні перепони, їх іще й надзвичайно мало.

Державна милостиня

“Хотілося б пожити нормальним життям, — нарікає безхатченко Сергій, з яким Тижню вдалося поспілкуватися біля пункту обігріву в парку Перемоги на Воскресенці. — Я потребую лише одного, щоб хоч трохи допомогли спочатку. Мені не треба нічого дарувати, дайте в борг. Але в нас усе завжди як подачка. Кинули тобі їжі, дали поспати — от і радій, живи сьогоднішнім днем”. “Українські проекти для безпритульних відрізняє від західних те, що в нас навіть на рівні державних програм переважає милостиня, — підтверджує Анастасія Рябчук. — Політики демонстративно відкривають благодійні їдальні. А що далі? Така гуманітарна допомога, звичайно, теж повинна бути. Але це як пластир, який накладають на рану. Він захищає від дальшого поширення інфекції, однак рану не лікує”.

“Українська держава наразі обрала шлях скидання крихт у плані політики щодо безпритульних, — стверджує соціопсихолог Андрій Струтинський. — Як показує світовий досвід, їм потрібна не стільки благодійність, скільки адресна конкретна допомога. До того ж не у формі безконтрольної подачки, а суворо контрольована мотиваційна діяльність із повертання індивіда до нормальних життєвих установок. Адже більшість безхатченків залишаються такими просто тому, що втратили віру й бажання жити звичайним життям”.

За словами Анастасії Рябчук, успішний досвід країн Західної Європи — це запобігання згаданій проблемі. Там переважають програми, зорієнтовані не лише на осіб без даху над головою, а й на все населення. “Взяти, наприклад, право на житло, — продовжує соціологиня. — Не лише безпритульні мають це право, а й усі громадяни. Відповідно у багатьох розвинених країнах кроки держави, спрямовані на побудову більш доступних помешкань, контроль над ціною оренди, сприяють і зменшенню кількості бездомних. У Франції, наприклад, домогосподарство не повинне витрачати понад третину свого доходу на оренду. Якщо платять більше, держава цю суму компенсує або будує соціальне житло і здає його в оренду за пільговими цінами певним категоріям”. Тобто прерогативою держави має бути саме комплексний підхід до проблеми. Проте якщо людина все ж таки опинилася на вулиці, вона може податися як до безкоштовної “нічліжки”, так і до соціального готелю — субсидованого дешевого житла, де можна поселитися на короткий термін, якщо потрапиш у складну ситуацію. Також безпритульним пропонують безкоштовні медичні обстеження із супутніми послугами, проте опікуються такими формами допомоги переважно благодійні організації.

Міжнародний досвід

Тепла ініціатива

На розвішаній вулицями Берліна соціальній рекламі зображено чоловіка, який спить за склом морозильної камери поруч із замороженими продуктами. Під ним напис: “Ви хотіли б тут переночувати?” Ця агітка закликає жертвувати гроші на діяльність автобуса, який від початку листопада до кінця березня патрулює нічне місто, рятуючи тих, хто міг би закоцюрбнути насмерть. Ініціативу започаткували після загибелі від морозу берлінського безхатченка в 1994 році, аби наступного такого випадку вже не сталося. Проект здійснює благодійна організація однієї з церков, збираючи на нього кошти. Екіпаж автобуса допомагає особам, які не в змозі самостійно дістатися до пункту ночівлі, проте виявляють таке бажання. Якщо людина їхати не хоче, їй запропонують допомогу, гарячий чай або теплий спальний мішок. У Стокгольмі подібні автобуси курсують цілий рік, пропонуючи людям, які опинилися на вулиці, ночівлю. Проте, на відміну від Берліна, зимою соцпрацівник зобов’язаний забрати людину навіть проти її волі, аби запобігти смерті.

Богдан БУТКЕВИЧ