Блокада України. Як перехитрити Європу

 Європейська дипломатична мова має один традиційний елемент: сильний гравець завжди доручає більш слабкому озвучувати найгучніші заяви. За це сильний гравець допомагає слабшому вирішувати ті чи інші проблеми, а собі залишає поле для маневру. Саме тому, прем’єр Хорватії закликав ввести економічну блокаду проти України. Хто говорив його вустами? Можна не сумніватися, що Німеччина, яка на сьогодні є локомотивом входження Хорватії до ЄС. Хто ще? Очевидно, що Путін, адже російський капітал володіє левовою часткою промисловості цієї країни.

Навіщо хорватам Україна?

Зараз більш важливо зрозуміти, чому з’явилася саме така заява, адже можна не сумніватися, що в багатьох інших випадках було б достатньо і того, що сказала Меркель: Україна перетворюється в Білорусію. Ні для кого не секрет, що у вищих ешелонах влади, і особливо в міністерстві закордонних справ України, всі доводять один одному, що ЄС нікуди не дінеться і ніяких економічних санкцій вводити не буде. А тому, можна особливо ні на що не звертати увагу (тим більше, що через декілька тижнів Тимошенко перетвориться на кримінального злочинця).

Власне заява керівника уряду Хорватії — це останній елемент дипломатичної мови ЄС. Україні дуже чітко і артикульовано сказано — ми (тобто ЄС) готові до економічних санкцій. Більше того, не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти, якими ці санкції будуть, і в яку оболонку вони будуть загорнуті. Отже, майже зі 100-відсотковою впевненістю можна прогнозувати, що через деякий час буде нанесено “асиметричний удар” — група чиновників найвищого рівня буде позбавлена права в’їзду на територію ЄС. Далі, буде обрано одну (кілька) показових жертв — низка чиновників-олігархів несподівано опиниться під підозрою і їхнє майно, рахунки тощо буде арештоване. Паралельно, стосунки на найвищому рівні будуть фактично заморожені. При цьому, очевидно, ніхто не збирається поки що відкликати послів. І, найголовніше, всі ці речі будуть відбуватися під акомпанемент розповідей про те, що ЄС не проти українського народу, а проти деяких представників влади. Але, насправді, погіршення стосунків з ЄС безумовно вплине на погіршення життя більшості Українців.

Чи розуміють це на найвищому рівні? Очевидно, що так. Проте єдиний аргумент, який влада висуває проти звинувачень ЄС звучить так: “Чи можна ставити долю всіє країни в залежність від однієї конкретної злочинниці?”. Відповідь на це питання також уже озвучена: “ЄС не проти українського народу, а проти деяких представників влади, які займаються вибірковим правосуддям”. Контраргумент “наших” можна звести до фрази: “Ми всі страждаємо через одну людину”. Виходить замкнене коло.

Проте у будь-якої людини, яка хоч трохи цікавиться політикою, виникає просте і резонне питання: “Чому нічого не робиться, щоб пом’якшити ситуацію?”. На жаль, відповідь на нього вкладається в не менш просте речення: “Люди, які відповідають за зовнішню політику, надають керівництву країни завідомо нелогічні прогнози розвитку ситуації”. Це у свою чергу призводить до стратегічних прорахунків, які заганяють країну в тупик.

Чим ми відрізняємося від Білорусі?

Останнім часом стало модним порівнювати нас із білорусами. Проте є одна глобальна відмінність між нашими державами. Вона полягає в системі управління країною. Білорусія — це країна побудована на вертикалі, яка є симбіозом КДБ і бюрократії. У нас, що б там не говорили про подолання хаосу Ющенка, немає єдиної вертикалі. У нас є п’ять-шість (залежно від регіону) вертикалей, які конфліктують одна з одною. При цьому кожна вертикаль апелює до керівника держави, часто не ставлячи його до відома про свої претензії до інших. Більше того, порядок, який був наведений за два роки насправді не став порядком — це стабілізація хаосу. Замість вертикалі у нас насправді існує павутина. В перекладі на більш прості поняття — складається враження, ніби броунівський рух в один момент виключили і всі зупинилися в одній сталій точці. Правда, час від часу його включають на пару хвилин, а потім знову виключають. На відміну від Білорусі, де Лукашенко з самого початку пробував грати роль доброго батька всіх білорусів, у нас склалася інша модель. Модель, яка була започаткована Ющенком — влада максимально дистанціювалася від народу. При чому ця дистанція існує на всіх проміжках — від сільради(!) до Кабміну.

Правда, в усьому іншому наша ситуація на порядок краща, ніж у Білорусі.

Розширення Путіна і Меркель

Минулий рік, рік загострення кризи, призвів до того, що нібито єдиний європростір перетворився на складну структуру з трьома елементами: ядро (Німеччина, Франція, Нідерланди та деякі інші країни Старої Європи), периферія (Греція та Іспанія кращі зразки цього елемента) та території, які слід іще приводити до ладу (Румунія, Болгарія, Сербія, Хорватія і, безумовно, Україна).

Що означає бути територією? Це бути країною без особливого статусу, яка використовується в технічних цілях. Слід зразу зазначити, що територія завжди може перейти  в статус периферії і навпаки.

Протягом останнього місяця всі без винятку видання в Україні писали і говорили про те, що нас кидають в обійми Путіна (переважно про це говорили опозиціонери). Противники цієї версії говорять про те, що в Росії є купа своїх проблем і проковтнути Україну Росія не в силах (це мантра представників влади). Хто правий? Напевне й одні, й інші. Проте, є одне “але”. Логіка будь-якої імперії базується на двох постулатах. Перший — розширення територій, заради розширення геоекономічних і геополітичних впливів. Другий — стабілізація територіальних претензій і заглиблення у вирішення внутрішніх економічних питань. Це в свою чергу дозволяє через деякий час повернутися до пункту №1.

Росія ніколи не страждала від проблеми покращення добробуту власного населення. Проте, на сьогодні проковтнути економічно Україну вона не в силах. Але є бажання Путіна вписати своє ім’я в історії Росії поруч з Петром чи Катериною. Повертаючись до дивної позиції нашого МЗС слід зазначити, що керівництву держави, судячи з усього, однобоко подається мотивація росіян. Період “купи — віддай відкат” давно минув. Але ця ілюзія досі будоражить уми у вищих кабінетах влади. Більше того, вже зараз дехто з політиків почав створювати “тіньові МЗС”, торгуючи віртуальними послугами по вирішенню питань. Простіше кажучи, вище керівництво держави тримають в ілюзії, що Митний союз, це така собі нездійсненна ідея фікс. Хоча насправді, ця ідея фікс є головною мотиваційною ідеєю Путіна. Він мріє стати людиною, яка відновила імперію. І вся логіка його дій виходить саме з цієї мотивації.

Як перехитрити Європу?

Чи вигідна Росії блокада України? Безумовно, так. Чи буде затягувати Росія Україну до Митного Союзу? Безумовно, ні. Кремль чекатиме, коли ізольований Київ офіційно приповзе на колінах з проханням узяти нас до себе. За розрахунками росіян це трапиться наступного року. Максимум через рік. Що ж до парламентських виборів у жовтні цього року, то росіяни не будуть особливо в них влазити, щоб не “мазатися”. Все одно українські депутати інтуїтивно тримають ніс по вітру, і швидко заспівають пісню, що “Митний союз — наше всьо!”…

Чи можна було б виправити цю ситуацію зараз? Напевне, що так. І рецепт тут не такий і складний. Тимошенко випускається на лікування в якусь третю країну (не Німеччина і не Росія). Київ поступово повертається до багатовекторності і продовжує гратися у псевдодемократію. При певних поступках (наприклад створення таборів біженців на нашій території, розміщення ПРО чи будь-що інше) ЄС з радістю включить принцип вибіркової демократії. Що це нам дасть? Ми виграємо поле для маневру, час і можливо отримаємо кредити.

Проте такі варіанти на сьогодні не проговорюються навіть в кулуарах. Чому? На жаль, про це вже писалося вище: люди, які відповідають за зовнішню політику, надають керівництву країни завідомо нелогічні прогнози розвитку ситуації. Це у свою чергу призводить до стратегічних прорахунків, які заганяють країну в тупик.

 

Вадим ДЕНИСЕНКО