Бережіть Верховну Раду

Сказати, що український парламентаризм перебуває у глибокій кризі — це не сказати нічого нового.

Уточнити, що він украй занепав — зайвий раз озвучити добре відомий трюїзм.

Наголосити, що нинішня Верховна Рада являє собою повноважне убоїсько розуму, честі та совісті української політики — сказати правду, але не всю.

Адже очолювана істориком КПРС Володимиром Литвином Рада за останні роки наочно продемонструвала правоту засновника партії, у лавах якої спікер починав свою кар'єру, цитуючи де треба і не треба мудрі думки свого тезки: “Наші відомства — лайно, наші декрети — лайно, наші плани — лайно”.

А й справді: що, крім названої вождем світового пролетаріату субстанції, може нагадувати так званий український парламент, який наполегливо, послідовно і брутально порушує всі приписи парламентаризму?

Починаючи із формування урядової коаліції, всупереч чіткій конституційній нормі про необхідність наявності у фракціях-коаліціантах більшості депутатського корпусу, і закінчуючи сакраментальним уже голосуванням “за того хлопця”, коли кожен присутній нардеп голосує за двох, а то і за трьох колег?

Про що тут узагалі говорити, коли за даними “Дзеркала тижня”, від законодавчо передбаченої грошової “допомоги на оздоровлення” у розмірі 15-18 тисяч гривень при виході в планову відпустку не відмовилися навіть Рінат Ахметов, Таріел Васадзе, Богдан Губський, Костянтин Жеваго, Олександр Фельдман та інші представники різних фракцій, які належать до найзаможніших людей країни.

Коли загалом у кошторисі парламенту на 2010 рік на статтю “депутатське оздоровлення” закладено 17 мільйонів 352 тисячі 665 гривень — і це тоді, коли уряд бере все нові й нові зарубіжні кредити, щоб хоч якось зменшити поточний дефіцит Держбюджету?

Ленінським шляхом ідете, панове-товариші...

А хіба сумісне із нормами парламентаризму демонстративне небажання значного числа депутатів виконувати свої обов'язки, не відмовляючись при цьому від належних їм благ, включно із згаданою грошовою допомогою “на оздоровлення”?

За словами віце-спікера Миколи Томенка, є депутати, які пропустили майже всі засідання, за виключенням одного, двох чи трьох. Абсолютна більшість прогульників належить до владної коаліції, і при цьому картки цих “народних представників” справно голосують всупереч Конституції України.

Робота значного числа комітетів Ради або паралізована, або ніяк не впливає на розгляд документів — нова більшість постійно нехтує думкою профільних комітетів, або навіть не передає їм на розгляд ті чи інші законопроекти чи поправки до них, воліючи ухвалювати їх “з голосу”, з цілою низкою порушень регламентних процедур.

Не кажемо вже про такі логічні за даних обставин “дрібнички” як якість законопроектів, ретельність опрацювання їхніх текстів, спрямованість цих актів, їхню системність, згадайте хоча б ще не завершену “опупею” з Податковим кодексом.

У цьому плані Верховна Рада VІ скликання помітно поступається навіть Верховній Раді І скликання, а нинішня більшість — прикрозвісній комуністичній “групі-239”, яка все ж таки намагалася діяти в межах бодай позірної демократії і на яку працювали кваліфіковані радники.

Справді, яка наочна, хоч бери її для підручників, деградація вітчизняного парламентаризму: на початку 1990-тих, попри всі свої численні недоліки в роботі, Рада намагалася у більшості випадків при ухваленні рішень врахувати, чи бодай вислухати, точки зору як більшості, так й опозиції.

Тепер навіть цього немає: депутатська більшість просто автоматично “карбує” потрібні президентові та уряду рішення, слухняно переглядаючи свої власні рішення у разі зміни точки зору “начальства” — як трапилося, скажімо, із законом про місцеві вибори чи з Податковим кодексом.

Згадаймо також, що навіть за найгірших часів автократичного режиму Леоніда Кучми парламент України не дозволяв собі так зійти на пси, він намагався грати самостійну роль в політиці, принаймні, дотримуватися певних норм, властивих “справжнім європейцям”.

Сьогодні ж навіть такі відомі з історії “суперєвропейські” зразки депутатських зібрань як Райхстаг часів Гітлера та Верховний Совєт часів Сталіна багато чим вигідно вирізняються у порівнянні з Верховною Радою: там, бодай формально, але дотримувалися регламенту, там був бодай зовнішній порядок, хоча, звісно, реальні справи вирішувалися в іншому місці.

Втім, у нашому випадку тільки дуже наївна людина ще думає, наче Рада щось там вирішує, так само як і Кабмін, хоча там і зосереджено чимало реальних “пацанів”. Сьогодні навіть американські журналісти зрозуміли, що українських депутатів, на відміну від тамтешніх конгресменів і сенаторів, не випадає підводити під категорію “людей, які приймають рішення”.

Ну, а про те, щоби прем'єр та міністри регулярно приходили до парламенту, як це робиться, скажімо, у Британії, та по кілька годин предметно відповідали на найдошкульніші запитання, — про це говорити взагалі смішно. І якщо раніше були хоч формальні “дні уряду”, то тепер вони просто зникли.

Отож не випадково у багатьох складається враження, що за нової владної коаліції Верховна Рада України все більше стає схожою на Державну Думу Росії, спікер якої Борис Гризлов є автором сакраментальної настанови: “Парламент — не місце для дискусій”.

Одним словом, перетворюється на машину для голосування — не більше.

Але це враження не зовсім вірне. Бо ж у російському парламенті бодай номінального порядку помітно більше, ніж у нас. Тому у випадку Ради йдеться радше про зібрання вождів якогось бантустану, ніж про вищий представницький орган нації, покликаний бути повноважним законодавцем та контролером виконання законів, і чи не в першу чергу, — закону про Державний бюджет...

За цих обставин решткам парламентської опозиції тільки залишається — або ображено копилити губи після кожного “кидка” і тихенько просиджувати штани та спідниці в очікуванні кращих часів, або кидати димові шашки, ламати пульт спікера й намагатися вивести під Раду бодай кілька тисяч люду — інших варіантів дій просто немає.

Навіть використати парламентську трибуну для викриття якихось страшних неподобств — і то майже неможливо, хоча це успішно практикувалося ще в Думі часів Російської імперії, бо ж для резонансу такого політичного ходу потрібна активна участь вільних ЗМІ, за нинішньої доби передусім телебачення.

А прем'єр і номінальний голова Партії регіонів Азаров тим часом пророкує: “Якщо в Україні політична стабільність втримається протягом двох років — від нинішньої опозиції нічого не залишиться. Але палиці в колеса ми собі не дозволимо ставити нікому, ми ці палиці переламаємо і підемо далі”.

Іншими словами, через два роки, у 2012-му, у новій Верховній Раді буде нова, “правильна” опозиція. Та, яку призначать. На кшталт “Справедливої Росії” та ЛДПР у Думі. Щоб навіть не рипалася заважати Лідеру і Партії.

Висновків, як на мене, з усього цього випливає декілька.

По-перше, Верховна Рада не є ані владним органом, ані законодавцем, ані місцем ефективних дій опозиції.

Ухвалені з порушенням Конституції законодавчі акти не можуть вважатися правочинними — і це має бути широко відомо світовому співтовариству: маючи справу з нинішньою владою України ви вступаєте у неправове поле і коли-небудь нестимете за це відповідальність разом із вітчизняними руйнівниками конституційного ладу.

По-друге, основним полем дії опозиції (оновленої чи взагалі нової, але не в розумінні Азарова) має стати вулиця, але далеко не тільки вона. Пропаганда має чимало дієвих форм, тим більше в добу Інтернету, а широка горизонтальна мережа найрізноманітніших громадських організацій, в принципі, не надається до контролю з боку влади.

Верховна Рада ж може бути використана тільки як допоміжний інструмент для популяризації та координації громадських акцій. І, звісно, участь (поки що) бодай поодиноких опозиційних депутатів у міжпарламентських структурах — це велике благо, яке, втім, поки що, у силу лінощів опозиціонерів та некоординованості їхніх дій, залишається здебільшого потенційним.

По-третє, бренд “Верховна Рада України” сьогодні — це мертвечина, синонім політичної порнографії, історичне минуле. Майбутній справжній парламент має зватися інакше — скажімо, Національні Збори.

Не оригінально, але точно. Саме в такому річищі варто рухати пропаганду, причому роз'яснювати, що до тих Зборів не матиме права обиратися жоден, навіть найчесніший і найпрофесійніший, депутат Верховної Ради. І що збиратимуться вони в іншому місці, а будинок на Грушевського 5 буде переданий комусь іншому. Скажімо, під музей. Чи під цирк.

Нинішня ж Рада, попри всі її незчисленні гріхи, може — як це не смішно — в майбутньому стати в пригоді українському парламентаризму. Хоча й у якості виробу одноразового використання.

У 1989 році у Празі під час “оксамитової революції” вистачило лише півмільйону людей навколо Федеральних зборів, щоб цей суцільно комуністичний парламент скасував комуністичну владу, вивів із свого складу цілу купу заповзятих комуністів і ввів туди дисидентів-реформаторів.

Що ж, нічого дивного — ніхто з депутатів-комуністів не хотів прикрашати собою дерева, яких так багато в центрі Праги...

У нашому випадку буде складніше, але мільйону люду, думаю, вистачить для того, щоб Верховна Рада України, як номінальний вищий представницький орган, створила тимчасовий демократичний уряд, ухвалила кілька нагальних законів, оголосила вибори до Конституційних Зборів і в той же день назавжди саморозпустилася.

Будь-які альтернативи цьому, в тому числі, і збереження на тривалий термін чинного режиму, не вельми приємні, намасперед, для депутатів. І Володимир Литвин як історик КПРС повинен добре знати про всі ці сюжети — а відтак і поінформувати належним чином своїх товаришів.

А до того часу — бережімо Верховну Раду...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ