«Арена» Донбас

З одного боку, цікаво «виміряти» суспільно-політичну температуру на одному з полюсів України — східному. З іншого, хочеться зрозуміти що змінилося в регіоні упродовж останніх 5 років, - в період, коли сформована там політична еліта перебувала хоча й у відносній, але все ж в опозиції до центру.

Якщо на початку 90-х Донбас «гримів» на всю Україну завдяки масовим шахтарським страйкам, то останнім часом про нього стає відомо, навіть у Європі, переважно через спортивні успіхи. Перемога «Шахтаря» у кубку УЄФА, і нещодавнє гучне відкриття «Донбас-Арени» - чим не промоція для відродженого регіону і її столиці Донецька, який колись називали «містом мільйона троянд».

Щоправда, опиняючись безпосередньо на місці, швидко відчуваєш неповноту картини. Вкладення найбагатшої людини України Рината Ахметова в інфраструктуру Донецька не досягають переферії. Приміром, якщо звернутися до популярних нині блоггерських спільнот, репортажі з Донеччини, здебільшого, супроводжуються словом «депресивна».

Характерним прикладом такої подвійності є місто Дебальцеве, у 70-ти кілометрах на схід від обласного центру, відоме, попри невеликі розміри, значною залізничною станцією, і тим, що саме на тут народився український класик Володимир Сосюра.

Символ і візитівка міста — залізничний вокзал, якому міг би позаздрити і будь-який обласний центр, - зустрічає гостей новими залами та пероном. Проте достатньо відійти від нього сто метрів, щоб натрапити на розбиті дороги, і давно не ремонтовані фасади будівель.
Залізниця у прямому значенні є годувальницею городян. На ній, навіть у кризу, продовжують платити гроші, хоча й скорочують робочий тиждень для працівників, а самі виплати упродовж місяця розбивають на кілька частин. Машиністам — завжди шанованій професії,- часом доводиться вдовольнятися мізерними двомастами гривень в рахунок зарплати, що принизливо не тільки в матеріальному, але й у моральному відношенні.

Разом з тим навколо кількох депо та сортувальної станції, через яку проходять численні вантажі, давно склався кримінальний бізнес. Про крадіжки, іноді на мільйонні суми, можна прочитати у міській пресі чи почути у приватних бесідах. Такий собі «секрет Полішенеля» для місцевих. Проте його все ніяк не можуть, або не хочуть, розгадати правоохоронці.

Вугільні «копанки» — місця нелегального видобутку «чорного золота», - ще донедавна активно працювали у сусідніх із Дебальцевим селах. Що призвело до протестів незадоволених людей. «Копанки» закрили, але про їхню ліквідацію в межах регіону не йдеться. Вантажівки з вугіллям, яке продається для потреб приватного сектору, щодня стоять біля місцевого ринку. Для жителів вугільного краю воно обходиться не так вже й дешево — 500-600 гривень за тону.

З точки зору екології Дебальцевому пощастило — місто розташоване на височині, що хоча б якоюсь мірою рятує його від викидів підприємств сусідніх Алчевська, Горлівки, Єнакієвого. Коли приїздиш в останнє, то задихатися починаєш вже у маршрутці — і це не метафора, а правда. Район навколо Єнакієвського металургійого заводу, який виглядає справжнім монстром на тлі багатоповерхівок, увесь сірувато-чорного кольору. У Єнакієвому жартують — повітрям у місті можна не лише дихати, його можна ще й потрогати руками.

Попри все це серед мешканців краю є дуже популярним регіональний патріотизм, і вони не поспішають, приміром, переселятися в більш екологічно чисті області України.

Донбас справді є специфічним середовищем, 100%-м продуктом радянської доби, і важко адаптується до умов незалежної України. Більше того, віддаючи всьому українському данину як частині чогось офіційного, багато жителів регіону з ностальгією дивляться у радянське минуле.
Особливо це помітно на тлі численних історичних суперечок в державі. Бюстики Леніна у Дебальцевому продовжують сусідити із пам’ятними знаками на честь загиблих під час комуністичних репресій. Монументи солдатам Великої Вітчизняної теж виглядають підкреслено доглянутими. Хоч поруч, на центральній вулиці, можна помітити каналізаційні колодязі забиті дерев’яними щитами, тому що залізні люки вже давно вкрадені і здані у металобрухт.

«Радянське» для жителів Донечини є символом минулого. А щодо майбутнього, навряд чи буде перебільшенням сказати, що сьогодні таким символом є все пов’язане із футбольним клубом «Шахтар». Команда є виразом справжньої гордості, своєрідною місцевою ідеєю, і інші ідеології, на даний час, тут просто не прижилися. Як довго зберігатиметься ця ситуація сказати важко, але поки що можна потішитися, що емоції людей спрямовані у мирне річіще.

Адже до сих пір на пам’яті складна ситуація виборів 2004-го року. Тоді так само була певна настороженість Донбасу щодо Києва і решти України, обумовлена історічними, соціально-психологічними і багатьма іншими причинами. І її вдало використали політики у своїх інтересах, створивши внутрішнє протистояння в країні. Щоправда, повторити цей досвід ще раз буде складно.
По-перше, Донбас зараз значно відкритіший. По-друге, навіть звичайне спілкування з людьми на вулицях дає підстави говорити, що фундамент рейтингу найбільш донецького політика на сьогодні — Віктора Януковича, - не є аж настільки надійним. Виборці продовжують розчаровуватися у політиках взагалі, і у здатності Януковича досягати результату зокрема. Лідера Партії Регіонів підтримує все ще багато донетчан, але все менше їх продовжує вірити у його перемогу.

Таким наразі є абриси життя на Донеччині, якщо дивитися з глибинки. Люди, як вміють, дістають свій хліб, а видовища, в основному футбольні, їм забезпечують місцеві олігархи.

Залишається сподіватися, що колись місцева громада безпекою праці гірників, затримкою зарплат або чистотою повітря перейматиметься не менше, ніж черговою перемогою «Шахтаря». І в цьому процесі зміцніє те, що зветься «громадянським суспільством». А Київ, у свою чергу, запропонує Донбасу нову стратегію, яка переламає нарешті пострадянську ностальгію.

Євген БУЛАВКА