9 травня, Львів: провокація, на яку не можна було не піддатися

Для тих, хто не в темі, виглядає справді жахливо: розлючені молодики гамселять у вікна автобусів, всередині молиться перелякана бабуся, інша притискає до себе маленьку онучку. Кінець світу.

І мало хто замислюється: а навіщо та перелякана бабуся поїхала піднімати у Львові червоний прапор? Не знала, що під цим прапором на Західну Україну прийшли “визволителі”, які виселяли людей цілими селами і війна проти яких тривала тут ще 15 років після закінчення Другої світової? Ким взагалі треба бути, щоб попертися з червоним прапором у Львів? Такими людьми керує щаслива (до пори) вроджена якість не рахуватися з чиїмись поглядами, інтересами, потребами — не тільки не рахуватися, а взагалі не помічати їх, не бачити.

Можливо, у тієї бабусі у війну хтось загинув — батько, чоловік, брат. Якщо він навіть був енкаведистом — для неї це все одно близька людина. Можливо, він похований у Львові. Так поїдьте, бабусю, провідайте могилу. Покладіть квіти. Запаліть свічку у церкві. До чого тут мітинг під червоними прапорами?

В Україні є могили німецьких солдатів. Кажуть, є цілі цвинтарі, і час від часу до них приїздять німці. Чи хтось із них привозив із собою прапор зі свастикою?

Про те, що це була провокація, сказано вже багато. Провокацією, спрямованою на розкол України і, отже, спланованою з Кремля, була сама ідея їхати з червоними прапорами у Львів. Провокацією був відданий міліції наказ, всупереч забороні суду, пропустити автобуси з “червонопрапорниками” до меморіалу, розтягуючи і б’ючи людей, які встали у лаву, щоб не пропустити транспорт. Тільки після того, як “космонавти” силоміць проклали дорогу автобусам, люди почали гамселити по них кулаками і ногами.

Події у Львові 9 травня наводять на думку, що наше міліцейське керівництво підпорядковується Кремлю не через Януковича, а безпосередньо.

Усе розгорталося за чітко спланованим сценарієм. Організаторам було відомо навіть те, де і коли буде бійка. Бо на Пагорбі Слави, де вона відбулася, було значно більше “космонавтів”, ніж на Марсовому полі, і трималися вони від початку агресивніше. Чітко розрахували й те, коли підвезти автобуси з “червонопрапорниками” — по обіді, коли націоналісти після шестигодинного стояння на палючому сонці вирішать, що вже все, і розслабляться, і на місці сутички їх буде відносно невелика кількість.

До речі, брехня, що в автобусах були львівські ветерани — на відео, знятому на мобілку зсередини автобусу, чітко чути російську мову, якою львів’яни не розмовляють, і молоді голоси (бабусь посадили біля вікон задля картинки). Це були люди, спеціально привезені зі сходу і півдня України (добре, якщо не з Росії), щоб влаштувати провокацію для розколу нашої держави.

Автор цих рядків була присутня під час більшості подій і свідчить, що провокацію робили по наростаючій. Спочатку випустили на Марсове поле, де зранку чатували патріоти, невелику кількість людей, переважно старшого віку й жінок, з квітами і георгіївськими стрічками. Вочевидь, сподівалися, що на мирних “вшанувальників” хтось нападе. Коли ж не напали, довелося таки піднімати заборонений судом червоний прапор.

До Пагорбу Слави ми потрапили якраз на кінець сутички, коли міліція вже пропустила автобуси з “паломниками” до меморіалу, і вони підняли у парку червоні прапори. Права молодь, побачивши це, спробувала прорвати міліційний кордон, але “космонавти” стояли у кількості десь із десять рядів, і ці спроби від початку не мали жодних шансів на успіх. Летіло каміння і димові шашки, міліціонери били все, до чого діставав кийок — і вислуховували від натовпу все, на що заслужили.

Потім це представили у більшості ЗМІ як напад на ветеранів. Але якби міліція не пропустила автобуси і не чіпала правих, ніхто б на ці автобуси і не кидався.

Існував цивілізований вихід, для забезпечення якого були всі можливості і підстави — і юридична (заборона суду на всі політичні масові акції у Львові цього дня), і фізична — велетенська кількість добре екіпірованої міліції. На додачу цей вихід не утискав нічиїх прав.

Припустимо, люди, що приїхали в автобусах, справді мали на меті вклонитися могилам і покласти квіти, а не проводити образливу для більшості людей у місті, ще й заборонену судом, політичну акцію. Припустимо, серед них є старенькі, яким важко, тому привезли їх добрі люди автобусами і дали їм молодших і здоровіших супутників, щоб торбинки за ними носили. Хай буде так.

Тоді бере головний відповідальний міліціонер гучномовець, представляється з прізвищем і посадою і каже: “Зараз ці люди невеликими групами під охороною міліції по черзі покладуть квіти до могил і повернуться назад. Я гарантую, що червоних прапорів не буде. Хто підніме — буде негайно затриманий”. І нема проблеми. Далі можливих криків “Ганьба!” (реакції на георгіївські стрічки) імовірна агресія правих не пішла б.

До речі, якщо без червоних прапорів, то можна було й без посиленої охорони. Зранку на Марсовому люди з георгіївськими стрічками безперешкодно ходили серед правих, покладали квіти (певніше, перекидали через голови міліцейського очеплення), і ніхто на них не нападав.

Те, що відбулося, не вигідно ні Януковичу, ні БЮТ, ні “Свободі”, ні комуністам, ні скінхедам — а лише зовнішньому ворогу України. Це була патова ситуація: від початку очевидно було, що це провокація, але не піддатися на неї було неможливо — все одно як не відреагувати, якщо тебе вдарили по обличчю. Не відреагуєш — почнуть бити ногами.

Олена БІЛОЗЕРСЬКА