22 червня 1940/41 року: два суспільні лади у дзеркалі двох катастроф

Героїчний опір Червоної армії ворогу... Легка прогулянка нацистів по Європі... Міць духу російської людини... Невміння і небажання розніжених європейців воювати... Війна до останнього на Східному фронті... Капітуляція Франції і втеча британських військ з континенту...

І як підсумок — перевага за кризових обставин радянського ладу на чолі з “ефективним менеджером” Сталіним, хай і деспотом, але ж переможцем фашизму, над прогнилою й неефективною буржуазною демократією.

Усі наведені вище словесні формули — це те, що об'єктивно стало складовою ментальності практично всіх громадян України, хто бодай кілька років устиг провчитися у радянській школі, не кажучи вже про виші.

Та й сьогодні ці формули тиражуються та втовкмачуються у голови мільйонів наших співвітчизників за допомогою телебачення, радіо, газет, журналів, книжок — передусім російських, але часом й вітчизняних, з використанням добірної української лексики.

“Історія сімдесятилітньої давнини! — скаже хтось. — Що нам до неї, у нас своїх проблем вистачає”. Справді, вистачає. Але не в останню чергу тому, що уроки історії не засвоєні або засвоєні дуже погано. Це по-перше.

А по-друге, тут ідеться і про безпосередньо сучасні проблеми: про вади та переваги тих чи інших різновидів тоталітаризму та демократії як інструментів державного будівництва та організації суспільного життя.

Ось чому, як на мене, сьогодні не зайве згадати про події 70-ти і 69-ти літньої давнини, зіставивши їх між собою з використанням статистичних даних.

Отож — що сталося у травні-червні 1940 року на Західному фронті Другої світової війни, на території Франції, Бельгії, Голландії та Люксембурга?

Якщо дуже коротко, то німецька армія, почавши генеральний наступ 10 травня, за три тижні зламала опір голландської та бельгійської армій, змусила британський експедиційний корпус кинути важку техніку й евакуюватися з-під Дюнкерка до Англії, а французьку армію поставила на грань катастрофи.

4 червня територія Голландії та Бельгії повністю перейшла під німецький контроль. А впродовж наступного тижня французькі війська зазнали поразки й розпочали хаотичний відступ.

14 червня 1940 року Вермахт без бою ввійшов у Париж, а 22 червня Франція підписала з Німеччиною перемир'я на достатньо принизливих умовах (саме перемир'я, а не капітуляцію, як стверджує значне число російських істориків). 3/5 території самої Франції перейшли під німецький та італійський контроль.

Британія залишилася сам-на-сам (якщо не рахувати домініони — але ж вони були за океанами, в яких активно діяли ворожі субмарини) із німецько-італійським блоком, економічно й політично підтримуваним Радянським Союзом.

Перемога? Так, беззаперечно. Але погляньмо детальніше на те, якою ціною вона була здобута. Доведеться неминуче звернутися до мови цифр, без яких тут обійтися неможливо і які нерідко навіть не потребують коментарів.

Війна у Франції коштувала Німеччині 45 тисяч убитими і пропалими безвісти та 111 тисяч пораненими, загальні втрати — 156 тисяч вояків. Понад 90% цих втрат припадає на перший місяць бойових дій, до руйнації фронту французької армії.

Французька армія втратила значно більше: 84 тисячі вбитими, 547 тисяч солдатів й офіцерів полоненими.

Британські експедиційні сили втратили вбитими, пропалими безвісти й полоненими 68 тисяч вояків. Цифри у різних джерелах можуть відрізнятися на кілька тисяч у той чи інший бік, і це зрозуміло: частина з тих, хто пропав безвісти, зрештою виявлялася живою, потрапивши у полон, а частина поранених помирала у польових шпиталях.

Але так чи інакше ледь не половина загиблих французів й абсолютна більшість полонених припадає на час, коли організований опір більшості з'єднань армії Франції був уже зламаний. До цього слід додати майже мільйонну чисельність військ Бельгії і Нідерландів, які капітулювали.

Головний інструмент німецького бліцкригу — злагоджені удари танкових і моторизованих військ та авіації. Незворотні втрати Люфтваффе за весь період операції — 1401 літак, загалом же було виведено з ладу 2073 німецьких крилатих машин.

Загальні втрати танків: понад 700 — німецькі, понад 1500 — французькі, майже 600 — британські.

А тепер порівняймо травень-червень 1940 року на Заході з червнем-липнем 1941 року на Сході. Тільки не треба казати про “раптовий німецький напад” — нічого в ньому раптового насправді не було. До речі, напад на Голландію та Бельгію, які намагалися уникнути війни і залишитися нейтральними, також був не менш раптовим, ніж на СРСР.

Отже: станом на 6 липня 1941 року Вермахт втратив 20 тисяч убитими та пропалими безвісти, 44 тисячі пораненими, всього 64 тисячі. Ті ж з'єднання Червоної армії, які вели бої безпосередньо з Вермахтом, бо наприкінці червня у війну включилися Румунія та Фінляндія. За цей же період утратили понад 750 тисяч чоловік убитими, пораненими та пропалими безвісти.

Станом на 10 липня втрати Червоної армії перевищили 815 тисяч вояків, Вермахту — 79 тисяч, гармат відповідно — 21,5 тисяча й одна тисяча, танків — 12 тисяч й 1374 (з них не підлягали ремонту — 350). Втрати літаків Люфтваффе — 550 одиниць (на 12 липня), Червоної армії — понад 5 тисяч.

При цьому, якщо на Західному фронті об'єднані сили авіації союзників за 40 днів збили і пошкодили понад половину літаків Люфтваффе, то на Східному колосальні сили радянської винищувальної авіації — 4200 літаків у західних округах, ще майже 800 — авіація флотів, не змогли нічого протиставити тисячі з гаком німецьких винищувачів, віддавши їм беззастережне панування в повітрі.

Про танки говорити не доводиться — маючи їх у прикордонних округах приблизно в три з половиною рази більше, ніж у наступаючих німецьких з'єднаннях, Червона армія майже всі їх і втратила в перших боях.

Причому слід сказати, що французи не мали жодного винищувача на кшталт МіҐ-3, жодного бомбардувальника типу Ар-2 чи Пе-2 та жодного танка класу Т-34 і КВ.

Ба більше: проти західних демократій нацисти кинули у 1940 році 90% наявних сил, а влітку 1941 року майже 30% піхотних дивізій і понад 1/3 авіації німці змушені були тримати на Заході.

І що цікаво: за три тижні боїв на Заході Вермахт зумів зайняти територію, що за площею приблизно дорівнює Литві; на Східному фронті Литву зайняли за тиждень, і не саму Литву.

Нацистам знадобилося більше місяця, щоб ввійти у Париж, а от у Мінськ, що перебував від тодішнього кордону приблизно на такій самій відстані — тільки тиждень.

А станом на 10 липня 1941 року Вермахт був уже у Пскові, Вітебську, форсував Дніпро на Смоленському напрямі і підійшов до Києва. Якби ж французам було куди відступати...

Додамо до цього ще одну подробицю: ймовірно, що французька армія змогла б зупинити танки Клейста, Гудеріана та Ґота, але вона, а ще більше тил, були розкладені місцевими комуністами за наказом товариша Сталіна.

Французька компартія вустами своїх лідерів ганьбила уряд країни, який, мовляв, лицемірно оголосив у вересні 1939 року війну Німеччині, щоб захистити буржуазію та поміщиків Польщі, цієї “тюрми народів”, і закликала до негайного укладання миру та переходу влади у “руки трудящих”, тобто самих комуністів.

“Мир, дружба, хліб”, — таким було популярне комуністичне гасло того часу, сформульоване керівництвом Комінтерну і ретрансльоване на Заході.

Дружба, очевидно, зі сталінським СРСР і гітлерівською Німеччиною.

Компартія ж Великої Британії прямо закликала робітників до припинення війни, скинення буржуазії і встановлення соціалізму. Британцям пощастило: ця партія, на відміну від французької, була і нечисленною, і невпливовою.

В СРСР же вести організовану підривну роботу було нікому, крім локальних націоналістичних організацій. Але, як бачимо, Червона армія виявилася куди більш розкладеною, ніж французьке військо.

Хто ж розклав цю армію, внаслідок чого вона стала велетенським малобоєздатним, але озброєним до зубів натовпом? Риторичне запитання — саме той, хто і творив її за своїми ідеологічними приписами...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ