Євген Кошовий: Та немає там “хороших росіян”. Сциклива нація

 Коли Володимир Зеленський став президентом, фанати творчості “Кварталу” на повному серйозі сподівалися, що Кошовий може стати прем'єр-міністром. 

Такі очікування були підкріплені сюжетом серіалу “Слуга народу”, де він зіграв роль колишнього однокласника президента Голобородька, який став міністром закордонних справ. 

У реальному житті Кошовий відмежовується від політики і в 2019-му році прямим текстом заявляв, що не збирається змінювати свою роботу. 

Єдине, що поєднує серіал та реальність — це його близька дружба з президентом.

В інтерв'ю УП з одним із керівників “Кварталу 95” Олександром Пікаловим ми вже детально обговорювали політичні теми та специфіку роботи “Кварталу” без Зеленського. 

Натомість в розмові з Кошовим ми зосередили увагу на війні. 

В інтерв'ю “Українській правді” Євген Кошовий розповідає про волонтерство, про те, як “Квартал” зараз їздить з виступами, ділиться переживаннями за рідну Луганщину, описує, як разом з “кварталівцями” приїжджав до Зеленського на Банкову, та називає росіян “сцикливою нацією”. 

 ”Нас вивозили під такими обстрілами — було дуже стрьомно”

— Чим ти зараз займаєшся?

— Волонтеримо потрошку. Десь вантажі зустрічаємо, десь відправляємо, комусь розвозимо щось. Від початку повномасштабного вторгнення треба було якось перекваліфіковуватися, тому що до своєї професії було якось далеко і думати про це було важко. А так взагалі ми з 2014-го року допомагаємо різним військовим частинам, різним угрупованням, просто людям, які пишуть, якщо їм потрібна допомога. 

Останнє, що ми відвезли, це для переселенців із Маріуполя — їм були потрібні теплі речі, коли було ще холодно. 

Зараз збираємо більш літній одяг, літнє взуття для того, щоб їм теж відправити, тому що в них взагалі же нічого немає.

— Що зараз робить “Квартал”?

— Зараз знімаємо “Байрактар News”. Щоб ви розуміли просто, це все за свій власний кошт.

— Хіба ви не отримуєте гроші за “Байрактар News”?

— Ні, ми не продаємо його каналам. У нас є домовленості, що ми “Байрактар News” пускаємо в марафон для того, щоб народ хоч якось розслабити. 

Чим ще займаємося? Їздимо. У нас було 50 виїздів по різних місцях, по різних частинах для того, щоб подивитися в очі хлопцям та дівчатам, які тебе захищають. Це дуже круто.

— З “Кварталу” хтось пішов у ЗСУ?

— У нас Пікалов в Нацгвардії і Вова Мартинець (актор студії “Квартал 95” — УП) в Нацгвардії. Вони служать в одній частині.

 

— Пропустив, що Пікалов зараз у Нацгвардії….

— Ти що, ти не знаєш цю історію? Саша пішов записатися в Нацгвардію. Прийшов, а там довжелезна черга стоїть. А Сашка теж там волонтерить. І він каже: “В мене немає часу, мені потрібно їхати, давайте зробимо це якось швидко”. Вони попроходили, його без черги пропускають. 

Там хтось ззаді вигукує: “Нє, ну Квартал охєрєл, і на войну по блату” (сміється). 

— Ти не думав про те, щоб самому кудись піти служити?

— Дивись, я вважаю, що кожен повинен займатися тим, чим він займається. Якщо не вмію воювати, це не означає, що я не вмію допомагати. 

Ви ж бачили плакати по Україні висять: “Можеш — воюй, не можеш — працюй”. Ми працюємо. Так, не по своїй професії. Я ще раз кажу, потрібно було перекваліфікуватися. 

Якщо я піду на фронт, мене в перший день завалять. Я ж без досвіду, без тактичних навичок. І чим би я так допоміг країні, скажіть мені, будь ласка? 

— Коли у Facebook пишеш про війну, у коментарі обов'язково прийдуть якісь коментатори із запитанням “А де ти був останні 8 років”? Хочу поставити тобі це саме питання: де ти був 8 років?

— Ми з тобою на початку нашої розмови обговорювали, що з 2014-го року “Квартал” їздить і допомагає. Ще до президентства Володимира Олександровича ми з 14-го року їздили на фронт по гарячих точках. 

Один із перших випадків, коли було стрьомно — підходить генерал і запитує: “Скільки ще концерту залишилося”? Ми кажемо: “40 хвилин”. Він каже: “Ні, треба закінчувати”. Ми кажемо: “Як треба закінчувати? Що хлопці тут будуть далі робити?”. Коротше кажучи, ми закінчили і все. Нас вивозили під такими обстрілами (робить паузу)... Рома, було дуже стрьомно.

У нас був не мікроавтобус, не якийсь “ГАЗель”, а був двоповерховий автобус, який мчав по полях, як метро під землею. Той, хто каже, що він не боїться війни... Коли ти перший раз почуєш або роботу ПВО, або ракета прилетить, або ти там підеш і попадеш під артилерійський обстріл, не дай Боже, то все, твоя ця бравада вся закінчується дуже швидко.

Тому ті, хто говорять, що “я нічого не боюся”, кажуть неправду.

 

“Я один із перших в списках “лнрівців” на підвал. Коли там ще залишався старший брат з дружиною і дітьми, він казав мені: “Тут ходять вже, запитують про вас”

— Ти зростав у Луганській області, правильно?

— Так. Вся сознательная жизнь була на Донбасі.

— Давай поговоримо детальніше про Луганську область: який взагалі це регіон?

— Я до 2014-го року ніколи не думав, що таке можливо. Я думаю, що ніхто не думав, що це можливо. 

Вони кажуть: “Вы притесняете русскоязычное население” — я тобі скажу, що там 80% розмовляли на русском языке. І ніхто ніколи слова не сказав про те, що хтось десь почув українську мову або російську мову, і ніхто не починав один одного бити. Це просто абсурд. Це було придумано все тими під**асами, які це зробили. 

Регіон був дуже красивий. Так, було там над чим працювати, але й працювали люди. Люди працювали на тих заводах, які повивозили так звані “ЛНР” і “ДНР”. А зараз нічого немає. Ти дивись, що оці — не знаю, як їх навіть назвати — кажуть: “Мы восстанавливаем Мариуполь”. Ви що, кончені? 

Що і хто буде робити? Там міста немає! (емоційно підвищує тон). У нас Андрюха Головань (один з авторів “Кварталу” — УП) — він плаче. У нього пісня є: “Нет ни города, ни меня”. Це кабздець (робить довгу паузу).

— Коли 8 років тому росіяни почали заходити у Луганську область, що ти тоді думав?

— Я сподівався на слова тодішнього президента, що все закінчиться швидко, за пару тижнів. Не сталося, не вийшло так. Складно все це (робить паузу). 

Там залишилися багато знайомих. Я думаю, їх просто купили за гроші, щоб вони казали: “Путин, введи войска”. Я кажу: “Ти що, кончений”? (робить паузу) Однокласник мій. 

— Твій однокласник таке казав?

— Так. Він вступив в якесь казачество, напялив на себе “каракулевую” шапку з георгіївською стрічкою. Писав потім: “Ну шо, скоро мы вас возьмем”. Кого ты возьмешь? 

Є ще один однокласник мій, сидить зараз вдома зі старшою дитиною в Алчевську. 

Він каже: “Я виглядаю у вікно, хлопці йдуть просто з магазину, проїжджає мікроавтобус, відкриваються двері, їх запихають туди і вперед”. Тому, хто його знає — може, вони зараз під Сумщиною десь, чи десь ще, де гаряче.

— У тебе рідні залишилися на Луганщині?

— Так, залишилася рідна тьотя з чоловіком і дід 95 років.

— Вони підтримують те, що там відбувається? Чи у них проукраїнська позиція?

— (Робить паузу) Я не думаю. Дід взагалі в шоці, тому що він ветеран Другої світової. Чесно, не знаю. Вони з мамою спілкуються. Мама в мене тут.

— Ти не контактуєш з цими родичами?

— Ні.

— Коли востаннє ти був у Луганській області?

— Останній раз я був у Луганській області в квітні 2014-го року (на очах виступають сльози — УП).

— Я бачу по розмові, що це для тебе емоційна тема…

— Так, емоційна. В 14-му році після концерту в Луганську я бачив останній раз свого тата. Я не був ні на похороні, ніде. Я на могилі не був всі 9 років.

— Твій тато похований в Алчевську?

— Так. Як я можу поїхати туди, якщо мене записали у списки? Там же в них є списки людей, які неугодні “лнрівцям” — одразу на підвал кидають. Не тільки я, там всі наші. 

— Звідки ти знаєш, що ти у списках?

— Я один із перших в списках. Коли там ще залишався старший брат з дружиною і дітьми, він казав мені: “Тут ходять вже, запитують про вас”.

— Коли бачиш страшні бої за Луганську область, які зараз тривають, чи продовжуєш вірити, що колись приїдеш у Луганськ?

— Вірю. Тому що знаю, хто там воює. Там такі чуваки, Рома… Там просто термінатори у Лисичанську, Сєвєродонецьку, Рубіжному, Попасній... 

Ми все повернемо, тому що там хлопці дуже круті, взагалі по всьому фронту України.

— Повернемося до “Кварталу.” Востаннє ми розмовляли з тобою ще під час першої хвилі коронавірусу. Тоді ми обговорювали складнощі роботи “Кварталу” під час пандемії. Зараз у нас взагалі війна. Як ви плануєте працювати далі?

— Чесно, ще не думав про це.

—  У вас не було якихось зборів?

— У нас зборів таких не було, і як будемо працювати, ми ще не вирішували. Я думаю, що для цього буде ще час. Сподіваюся, що, можливо, десь восени ми з чогось почнемо. 

Я не можу сказати, як це буде відбуватися, тому що про це все ще говорити складно. Але ми їздимо. У нас такі, я не можу сказати, що це концерти, скоріше виступи на передовій. У Харкові в метро були, в Запоріжжі в бомбосховищі. Це такі наче творчі зустрічі. 

— Квартирник типу?

— Так, такий типу квартирник на півтори-дві години. Так класно люди реагують, виходять в піднятому настрої, тому це дуже тішить.

— До сліз тебе доводили на сцені?

— Я стараюся не плакати на публіку. Я краще закриюся, дотерплю. 

Знаєш, плакав, може, коли ми їхали з Харкова після другого концерту. Там була дівчинка маленька, яка просиділа 77 днів в метро, не виходячи взагалі. У них там підземне містечко: окремий вагон — це дитячий садок, окремий вагон — школа, окремий десь майданчик якийсь на станціях метро, де поліцейські навчають їх карате, десь ще далі гімнастика якась. 

І ось ця дівчинка зліпила котика, назвала його Жорік, подарувала і каже: “Це вам”. Я кажу: “А може, він тобі якось до серця дорогий?”

Вона каже: “Ні, я собі ще наліплю”. І ми закінчуємо зустріч, розходимося і вона каже: “А я на кружок иду наверх” (показує язика). І все, я поплив (махає рукою).

— Як зараз ви працюєте над “Байрактар News”?

— Працює авторський колектив, десь близько 30 людей, які вишукують повністю всі новини для того, щоб “Байрактар News” був актуальним. 

Ми довго думали — потрібно, чи не потрібно щось робити, а потім люди почали говорити: “А що ви, де там, що там”? Ми волонтеримо. 

“Ні, то, що волонтерите, це нормально, але покажіть щось по тєлєку, дайте щось подивитися в соцсєтях”. Ну і все, це була остання крапля перед тим, як запустити “Байрактар News”.

Довго домовлялися про марафон. Ясень пень, що приходять експерти, які казали, що “нахер воно надо, вони такі сурла собі повід'їдали, що жесть”. 

— У вас є якісь плани подальшого розвитку, можливо, якоїсь програми під YouTube?

— Щось пацани там клепають. Але вони тримають в секреті, кажуть, що “ми доробимо, все стане на свої місця для того, щоб повністю принести проєкт і запустити його в YouTube”. Ну, чекаємо. Це інтрига і для нас теж.

— Коли Володимир Олександрович пішов працювати на Банкову, рейтинги “Кварталу” почали падати? 

— Авжеж. Але ми старалися втримати планку, і я думаю, що ми її втримали.

— Ти не боїшся, що війна може добити “Квартал”?

— Ні. “Квартал” неубиваемый. Як і президент (посміхається).

— Не хочу запитувати тебе про якісь оцінки діяльності Зеленського, бо знаю відповідь. Запитаю інакше — у медіа ти часто називав себе найкращим другом Зеленського…

— Він теж про це говорить, це з самого початку було ще. Я пам'ятаю це відео.

 

— Що це значить — бути найкращим другом президента? Які незручності на тебе цей статус накладає? Можливо, тобі доводиться з охороною ходити, можливо, люди хочуть через тебе щось порішати?

— Ти що, це ж з 2019-го року люди весь час хочуть щось порішати через мене. У мене червоний телефон був, я змінив номер телефону. Тому що всі — від цивільних до військових — хотіли достукатися. 

Таке відчуття було, що я просто теж разом з ним мав бути на Банковій, що, якщо люди щось передають, я тут же йому маю передати. Я кажу: “Люди, нє, ви що? Так не буває. Якщо вийде, я передам, але нічого не обіцяю”. І все. 

Зараз ситуація зовсім по-іншому стала з 24-го лютого. Тому що багато хто поїхав з країни. Навіть не так — дозволити собі виїхати з країни і засцать. Як це? 

Я з сім'єю сховалися з дівчатами внизу в підвалі, тому що це був шок. ППО спрацювали о 5:30 в нашому районі, було трошки голосно. Ми спустилися вниз. Потім почали бігати люди, теж з сусідніх домівок, кажуть: “Вы не уехали”? Я кажу: “Ні”. “Тогда и мы никуда не поедем”. От тобі і показник.

Тому люди, коли нас бачили з дітьми, з Ксюхою (дружиною — УП), ми 38 днів просиділи в підвалі. Дівчата взагалі не виходили, тому що боялися. 

Вже потім почали виходити на вулицю, тому що просто сидіти на одному місці неможливо було і люди просили допомоги. І ми почали допомагати... Десь щось в чаті написали, хлопці дзвонять з-під Ізюма, кажуть: “Треба машина”. Я пацанам в чат пишу нашим: “Треба машина”. Ми за 15 хвилин збираємо гроші, машину везуть пацанам. Треба колеса — “Алло, Саня, треба колеса”. Все, робимо, там забираємо. І отак от по цей день воно все так крутиться.

— Володимир Олександрович тебе не попереджав, що 24-го лютого може бути війна?

— Ні.

— Ви зараз із ним спілкуєтеся?

— Ну канєшно. Вчора я його привітав із Днем Києва (розмова була записана 30-го травня — УП). А так ми спілкуємося, я питаю: “Як ти, як настрій, що там, як там”? 

Іноді відповідає одразу, іноді відповідає через 2-3 дні. Все залежить від ситуації.

— Тобто це така дружня переписка?

— Так. Я не ставлю запитання: “Пане президенте, коли це все закінчиться”?

— Чому? Хіба не цікаво, що відповідповість президент?

— Ти поставиш йому це питання, а воно риторичне. Він тобі риторично відповість. Тому що хто його знає, що у ху*ла в голові.

— В одному з останніх інтерв'ю ти сказав, що разом із Пікаловим під час війни приїжджали в урядовий квартал для зустрічі з Зеленським. Розкажи детальніше про цю зустріч.

— Приїхали, щоб підтримати його. Там 15-20 хвилин в нього було, чомусь багато журналістів збиралося. Вже потім ми дізналися, що в цей час приїхав Борис Джонсон.

— Це на початку квітня було, так?

— Так. Ми приїхали, зустрілися з Андрієм Борисовичем, з Володимиром Олександровичем, трошки поспілкувалися, попитали їх. 

Я йому показав трошки мемів про “Я вам сейчас покажу, откуда готовилось нападение”. Там, канєшно, взагалі було те, що він не бачив. Я йому поскидав. 

— Ти скидав президенту меми?

— Да, канєшно. Там хтось в Фейсбук присилає, я йому пересилаю. Тому так, трошки розрядили тоді обстановку. Ти знаєш, я думаю, що не ми його приїхали підтримати, а після зустрічі було таке відчуття, що він нас підтримав. Вийшли з ейфорією. 

Каже: “Так, все, давайте, мені потрібно працювати”. Ми сфоткалися ще на пам'ять. Фотку не виставляю, бережу до перемоги. 

— Що за фотка?

— Зробили на Банковій перед Офісом президента. 

— В якому стані перебуває президент?

— У стані військовому. Він, мабуть, мені бреше, що він спить, але каже, що спить. 

Але таке відчуття, що він там цілодобово в медіапросторі або там десь на зустрічі з генералами, військовими. Тому я не знаю, скільки годин він може спати.

— Ти згадував Андрія Єрмака, він весь час перебуває поруч із Зеленським. Як політичний журналіст не можу не запитати — ти точно найкращий друг чи, може, все-таки Андрій Борисович — найкращий друг президента?

— Андрій Борисович — глава Офісу президента. 

— Це не дружба?

— Ну, як це? Вони друзі. Але ж ми з Володимиром Олександровичем з 2005-го року, Андрій Борисович трошки попізже.

— Щоб поставити крапку у цьому блоці: якби ти знав в 2019-му році, що почнеться повномасштабна війна, ти би відмовляв Володимира Олександровича від того, щоб він ішов у президенти?

— Навіть якщо б я його відмовляв, знаючи Володимира Олександровича, він би не відмовився. 

Я б його, мабуть, не відмовляв. Тому що це було його рішення, це було остаточне рішення.

 

“Нам ніхто з Росії не подзвонив. Ні з КВК, ніхто інший. Нація сциклива”

— Була новина, що КВК забрав у Володимира Зеленського статус півфіналіста. Якою була ваша реакція?

— Ми всі так розстроїлися (сміється). Боже, ми всі пили неділю, а то і два тижні пили, так розстроїлися. Дзвонили Маслякову, казали: “Що ж ви робите, барін? Як нам тепер жити? Володимир Олександрович сидить плаче!” (сміється). Ми так ржали. У мене була істерика добу. 

Знаючи рашку, то для них це масштабно капець, це жесть просто. Вони там всі почали говорити: “Э, правильно сделали, сейчас это как ударит по имиджу в Украине и по президенту. Все правильно, Масляков молодец, Путин”... Конченные люди, розумієш… 

— Раніше ви всі були достатньо популярні в Росії і завдяки тому ж КВК мали багато зіркових знайомих типу Гаріка Мартиросяна, Гаріка Харламова, Павла Волі…

— (перебиває) Хтось хоч слово сказав?

— Я хотів тебе про це запитати. Чи вони на вас виходили, якось неформально щось говорили?

— Ніхто не дзвонив, з 24-го лютого починаючи. Ні КВК, ніхто інший. 

— У них аудиторія — десятки мільйонів тільки у соцмережах. Ви не пробували через них запустити хоч якусь хвилю протесту?

— Нащо я буду просить: “Очнитесь, очнитесь!”? Добре. І що? Ну, сказав би я це. І що, вони пішли б одразу на Болотну площу чи на Красну площу?

Ти ж сам все бачиш. Це не наші на Майдані. Це сцикуни. Вони на перше місце поставили: “Ой, а як же я буду жить дальше”? “Ой, а я ж столько заработал”. Ну, от зараз санкції все перекрили, літайте через Бурятію в Туреччину. 

— Я пам'ятаю, що Басков у перший день війни написав пост на підтримку війни. А потім знайшов відео старе, що він раніше виступав у вас на концертах “Кварталу”.

— Канєшно, був на концертах і дифірамби нам співали, що “ви ж найкращі, от би нам в Росії таких же”. Басков… Маша Єфросиніна правильно сказала: “Коля, ти як був під*ром, так і залишився”.

— Зараз в частини суспільства, зокрема у деяких представників політичних еліт, є думки, що варто займатися пошуком “хороших росіян”, з якими можна буде вести діалог у майбутньому. На твою думку, “хороших росіян” треба шукати?

— Та немає їх. Якщо б вони були, вони б щось сказали. У нас скоро 100 днів повномасштабної війни.

І що, сидить цей росіянин 100 днів і думає: “Хороший я или нет, сказать что-то или нет”? Сцикуни, Рома! Нація така сциклива.

— Щоб закінчити якось нашу розмову. Як ти думаєш, чи існував у нас шанс оминути повномасштабну війну? Чи був шанс її не допустити? 

— Ще раз кажу: цього ж ніхто не очікував, розумієш? Ти ж бачиш, як воно напало. Якщо б він сказав: “Я буду нападати”, то, мабуть, можна було б уникнути цього повномасштабного вторгнення. 

Але ж воно поступило, як, с*ка, фашист, як Гітлер — без объявления войны в 4 утра бомбить Киев. Извините, но ху*ло есть ху*ло. 

Роман КРАВЕЦЬ