Євген Головаха: “Еліта й криміналітет — найбільш недосяжні респонденти”

Українська соціологія відносно молода наука. Коли вона остаточно сформувалася?

— Як офіційно визнана наука соціологія з’явилася в СРСР лише 1990 року. До цього часу і соціологічної освіти як такої не існувало. Вона була заборонена за часів Сталіна. Та й у хрущовські часи була дозволена лише частково. Адже її вважали шкідливою, буржуазною, що може зашкодити суспільству. У Радянському Союзі існував історичний матеріалізм, який з погляду можновладців і був соціологією, але з нелюдським обличчям. Також був науковий комунізм. Таке собі умовне соціологічне тлумачення майбутнього людства. Тобто сурогати соціології існували і в історичному матеріалізмі, і в науковому комунізмі, і в політекономії, і в філософії. На початку 1960-х років були радянські ентузіасти-соціологи Ігорь Кон, Владімір Ядов, Тетяна Заславська, Боріс Грушин. І найвідоміший у Росії соціолог Юрій Левада, до речі, українського походження, з Вінниччини.

Ці люди заснували соціологію в СРСР. Їх підтримували “прогресивні партійні діячі”. Виникали соціологічні відділи й лабораторії, які досліджували соціальні плани підприємств, задоволеність роботою тощо. Загалом почали вивчати, як люди сприймають соціальну дійсність, але в обмежених рамках, тому що політика була для них закрита. Називали все це “прикладна соціологія”, бо вона як наука не мала права розвивати теорію суспільства. Дозволили лише прикладні дослідження. Вже пізніше запровадили спеціальність “прикладна соціологія” в переліку ВАК серед філософських дисциплін. Я захищав докторську дисертацію за цим напрямом, хоча філософією ніколи не займався. А перший факультет в Україні створили в Харкові завдяки ентузіазму Олени Якуби, яка вважається засновницею харківської школи. У 1990-му виник Інститут соціології НАН України. У Київському університеті створили факультет соціології та психології. І лише за 15 років він зміг відокремитись і стати самостійним.

Взагалі соціологія — дзеркало суспільства. Тому її забороняли за Сталіна. Нині, за часів незалежної України, за будь-якого президента намагаються дискредитувати. Скажімо, за Януковича мене в СБУ тягали. Тепер міністр освіти ледь не зрадником мене називає. Подібні історії із соціологами були й за часів решти президентів.

Як було з підготовкою кадрів?

— Спочатку жахливо, бо всі фахівці з історичного матеріалізму й наукового комунізму, а їх було нікуди дівати, пішли викладати або соціальну філософію, або політологію, або соціологію. І проблема була не так у їхніх поглядах, як у навичках і ментальності. Ці люди не мали ґрунтовних знань. Не було літератури. Ми починали з нуля.  

Чи потрібна сучасній соціології в Україні зміна поколінь?

— Вона потрібна будь-якій науці. Не можна говорити, що соціології це критично необхідно. Соціологічна асоціація чи не єдина ефективна організація з усіх суспільствознавчих асоціацій України. Про що казати, якщо в правлінні Асоціації є 23-річні. Проблема української соціології в тому, що найбільш фахові молоді люди не хочуть працювати в Україні. Бо вони можуть знайти собі місце за кордоном й отримувати за ту саму роботу не 3 тис. грн, а €3 тис. Я скільки вже закликаю молодь: замініть мене на адміністративних посадах. У мене хоч би був час займатися наукою. Але не міняють.  

Скільки може коштувати якісне соціологічне дослідження?

— Усе залежить від кількості респондентів, від вибірки, яку хочемо робити. Можна робити її на 1,8 тис. людей, як зазвичай, а можна на 10 тис. Велику роль тут відіграє і обсяг опитування. Якщо буде 5 запитань, то це одна цифра, а якщо 200, то зовсім інша. Тому одразу сказати, скільки це коштує, складно. Приміром, ми зараз проводимо порівняльне “Європейське соціальне дослідження” разом із колегами з країн ЄС. У нас 3 тис. людей загальна вибірка й 1,5 тис. ефективна (коли ми обов’язково повинні отримати відповідь). Це коштує близько 500 тис. грн. У Європі аналогічне дослідження значно дорожче. Скажімо, у Нідерландах його вартість становитиме €600 тис.

Наскільки об’єктивний портрет українця створюють соціологи? Є ж певні групи людей, які не потрапляють у вибірку…

— Недосяжні респонденти — проблема соціології. В Ук­раїні є дві великі групи. Перша — так звані еліти. Це наші можновладці, великий бізнес, політики. Як можна потрапити в їхні будинки? Навіть якщо ти пройдеш паркан заввишки 20 м, тобі банально не відчинять двері. Це приблизно 1—2% загальної кількості населення. Друга — криміналітет. І це замкнені системи, у які неможливо потрапити, вони слабо
взаємодіють з іншими групами.

А як щодо віддалених сіл та селищ? Подеколи вони також лишаються поза вибірками…

— Це проблема трохи іншого характеру. Колись, у 1998 році, коли соціологи робили перший екзит-пол, до нас виникло багато претензій. Це зараз такі опитування дуже популярні, а наприкінці 1990-х мало хто знав, як їх проводити. Тож ми збиралися, обговорювали, як саме це робитимемо. Зрозуміло, що грошей не вистачало. І тому на той момент віддалені селища до нашої вибірки просто не потрапили. Стався казус. Ми непогано впорались, але СПУ, яку очолював Олександр Мороз, наш екзит-пол дав 4%, а вона набрала 8%. Виявилося, що її база голосування — ті самі віддалені села, які ми не охопили опитуванням. Ви ж розумієте: переїзди доволі дорогі. Тож у випадку віддалених селищ усе залежить від замовника: скільки саме грошей він готовий витратити. Адже не кожен захоче добиратися за сотню-півтори кілометрів у село, звідки автобус до райцентру ходить раз на тиждень.

Щодо прогнозів, які не справдилися. На останніх парламентських виборах партія Арсенія Яценюка отримала більше, ніж прогнозували соціологічні служби.

— Є різні причини похибок. У цьому випадку можу сказати, що на тих виборах було багато людей, які до останнього не могли визначитися з уподобаннями. Скажімо, Яценюк міг успішно виступити й дістати за рахунок цього додаткові відсотки. Могла бути хвиля вдалої агітації. Варто розуміти: щоб отримати реальну картинку, потрібно проводити дослідження за день-два до виборів, але оприлюднити їх уже неможливо за законом. Хоча бувають доволі цікаві ситуації. Скажімо, до певного часу в Україні існував так званий феномен Тимошенко. Хоч би як називалася її партія, на виборах вона завжди здобувала більше голосів, ніж очікували соціологи. Соціологи припускають, що оскільки Тимошенко була для влади небажаною фігурою, то результати наших досліджень люди сприймали як спробу певного тиску. Міг спрацювати такий шаблон: “Якщо влада її не любить, треба її підтримувати”. Зараз цей феномен зник. Але в її партії дуже стійке ядро, яке навіть сьогодні, попри все, зберігається. А от прихильники поза ним доволі нестійкі.

Що робити з фейковими соціологами, які із завидною регулярністю з’являються в Україні?

— Тут дуже просто. Якщо не буде журналістів, не буде фейкових соціологів. Людина може ходити по вулиці й розповідати перехожим, що, за даними її опитувань, на виборах переможе кандидат N, а не Х. Хапатиме людей за комірець, чіплятиметься до них. Думаю, врешті такого “соціолога” віддадуть психіатрам. А в Україні з таких людей роблять публічних осіб.

Побутує думка, що соціологічні центри дають різні цифри на широкий загал і для політсил. Наскільки можуть різнитися такі результати?

— Ну сам я ніколи на партії не працював. Але соціолог не повинен викривлювати результати й порушувати таким чином правила етики. Можливо, є окремі одіозні випадки, які я як голова Комісії з професійної етики маю розглядати.

І багато таких випадків?

— Як побачите порушення, звертайтеся. Скажімо, був один випадок. Центр GfK провів дослідження в Криму й порушив правила, зробивши нерепрезентативну вибірку. Цікавилися, як жителі півострова сприймають відокремлення АРК від України. Результати опублікували у ЗМІ, і до мене з цього приводу звернулися журналісти. Взагалі, на мою думку, українські центри мають ставитися дуже обережно до опитувань у Криму та на окупованих територіях. Соціолог відповідає за безпеку інтерв’юера й респондента. Звісно, комерційні організації можуть проводити такі дослідження, але на свій страх і ризик.

Наскільки результати досліджень впливають на аудиторію?

— Остаточно не з’ясовано. Але, на думку більшості соціологів, вплив несуттєвий. Є багато ефектів, які виникають після оприлюднення результатів. Наприклад, ми кажемо, що партія N перемагає, а партія Х відстає. То окремі люди думають: “Я проголосую за переможців”. Це називається “приєднатися до вагона з оркестром”. Людина, яка не має твердих переконань, тягнеться туди, де перемога. Але є і зворотний ефект. Коли людина бачить, що партія Х відстає, то вона вирішує іти на вибори й голосувати. І таких протилежних ефектів дуже багато. А коли вони сходяться, то знищують один одного. Тому загальний ефект незначний. Такий висновок соціологів, які вивчали електоральні вподобання та поведінку.

Які у вас політичні вподобання?

— Соціолог не позбавлений певних переконань. Я, що називається, класичний, “гнилий ліберал”. Ніколи не працював би з правими чи лівими радикалами. У колег, які, скажімо, поділяють ліві чи праві погляди, може бути аналогічна ситуація. Це людський фактор. В Україні, на жаль, немає ліберальних партій. Тому в мене немає і політичних уподобань і я щоразу разу голосую за партію, яка найменше зашкодить.

Станіслав КОЗЛЮК