ДАЙДЖЕСТ

Історія хвороби

[10:30 24 июня 2022 года ] [ dynamo.kiev.ua, 23 червня 2022 ]

Я не про історію, і, навіть, не про хворобу, я, як не дивно, про футбол. Бо хто нині, поклав руку на серце, чесно собі ж скаже , де знаходиться наш футбол: в операційній, в реанімації чи, може вже на цвинтарі.

На цвинтарі втрачених мрій і надій.

Так, ясно, що нинішня війна дуже зашкодила нашому футболу (та що так зашкодила — дострелила те, що ми самовпевнено називали українським футболом).

Але ж, погодьтесь, все — таки лише дострелила, а не вбила його. Тому ще щось жевріє в наших душах. Може лише надія, але ж — тліє…

Друзі, колеги, списувати хворобу футболу на війну — це лише обдурювати себе. Війна не стала і не стане крапкою для улюбленої гри, вона поки поставила лише три крапки над точкою біфуркації нашого футболу, над хаосом і невизначеністю його системи.

Куди ми далі підемо?

Наш футбол нині подібний до витязю на роздоріжжі. “Прямо поїдеш голову складеш, праворуч поїдеш — коня втратиш, ліворуч поїдеш — меча втратиш”. Куди? Та й хто знає куди йти? Ми так довго не йшли, що розучились ходити, а тим більше думати…

Футбол ми почали втрачати десь починаючи з липня 1993 року, коли в результаті добре підготовленого перевороту наше Динамо впало, як яблуко, в руки сім’ї Суркісів. Я ні трохи не сумніваюсь в любові братів до футболу, я вірю, що вони кохають (!) Динамо, як і те, що вони надали імпульс до відродження нашої любимої команди. Але, на жаль цей імпульс залишився лише імпульсом, а любов і кохання Суркісів до Динамо стала, на мою думку, на заваді для всього нашого футболу.

З 21 —го липня 1993 року наш український футбол почав ставати олігархічним. Футбол — це гра. А футбольні клуби для всього цивілізованого світу — це бізнес — проекти. Просто, як в кіно. Чи могли ми на початку 90-их піти цим шляхом? Мабуть могли, але тоді мрії про європеремоги потрібно були сховати в глибоку кишеню до кращих часів. А нам з Вами, друзі, потрібно було все і відразу. Брати вкладували в Динамо дуже великі гроші, але звідки йшли ті гроші, як вони зароблялись — ми питали і не хотіли знати. Бо хотіли перемог.

Тому й спитайте себе, чи стало наше Динамо вдалим бізнес — проектом в руках сім'ї Суркісів. Ні, воно стало лише візитівкою для бізнесу братів, про яке ми нічого не знали, не знаємо і не будемо знати. Проекти ж не підтримані успішним бізнесом в кінці кінців перетворюються на мильну кульку. Для Динамо такі часи наступили з 2016 року, роки фінанси братів заспівали романси, а Фірташ, який за неясних умов також фінансував Динамо, був арештований в Відні.

Наше Динамо в руках братів ніколи не було й не стане бізнес — проектом. Я не засуджую братів, не розглядаю “зло” чи “добро” є Суркіси для футболу. Ні. І не буду писати, що дали Суркіси Динамо. Я думаю швидше потрібно спитатии, що Динамо дало Суркісам. А Динамо дало Суркісам — повагу й бізнес- можливості, залишаючись лише лялькою в їх руках. Тому воно й стало дороговказом для інших олігархів. Й Коломойський, Диминський, Жеваго, Клімов, Пересоляк, Засуха, Левін з Чеботарьовим, та більшість інших пішли цим шляхом. Футбольні клуби стали забавами, ляльками, візитівками, всім чим хочеш — але не бізнес — проектами. Скажіть, наприклад, чи Ви хоча б раз бачили фінансову звітність Динамо чи Мінаю з Колосом?

Ми назвали наш футбол олігархічним, хоч швидше його потрібно було назвати іміджевим. Такий футбол не є і ніколи не буде стабільним, бо залиючись затратним проектом, він стає заручником бізнеса і настрою власників. В такому іміджевому футболі, що живе лише на подачки власників в своїй більшості, немає дитячого футболу. Хто знає випускників школи Колосу, Мінаю, Десни, Ворскли, Олександрії і так далі? Наш дитячий футбол тримається лише ентузіастах. А там де і є школи й академії футболу, немає справжніх тренерів, які дітлахів навчили б не лише битись, боротись, приймати м’яча, та сильному й точному удару (хоч і цього не всі вміють навчити), а дали хоч якусь крихту футбольного інтелекту, щоб наші діти не були дерев’яними солдатами Урфіна Джуса і не стійкими, але олов’яними солдатами, а творили гру на полі.

На мою думку до футбольного клубу, як бізнес- проекту, наблизився лише наш вічний суперник — Шахтар. І схоже в останні роки — Зоря. Інших не бачу.

Ось чому я не вірив в здорове майбутнє нашого футболу. Але, але друзі, воно може з’явитись зараз, після нашої перемоги. Бо утримувати футбольну команду лише як ляльку наші олігархи вже не зможуть. За рахунок бюджету утримувати команди майстрів — буде неможливо. Тому, на мою думку частина клубів згорять, як наші вороги в Чорнобаївці, але частина тих хто виживе стане бізнесом. Іншого шляху не бачу.

Та нажаль цей шлях дуже — дуже не простий і в значній більшості незнайомий нашим футбольним бонзам і власникам. Тому помилок, тому поразок буде дуже багато. Але ми повинні вижити. Бо футбол вічний, а все інше, навіть страшна й кривава війна, минуще.

Дуже багато букв. Закінчую.

З повагою, Скіф.