Ідеї, які нас не змінюють

Ніщо не зупинить ідею, час якої настав.

Степан Бандера

Щоб ти жив у часи змін!

Китайське прокляття

Був у мене шкільний товариш, якому ще замолоду у спадок дістався сильно вживаний “Москвич 412” кольору цвілої калюжі. Коли сім’я обережно туди залазила, всі, включно з малими дітьми, мали суворі накази: а) пильнувати ноги, щоб не попали у велику дірку, крізь яку видно дорогу; б) щось міцно тримати обома руками, аби воно не відвалилося.

Тобто кожен у цій малій хунті мав свою сферу відповідальності за прийняття радикальних силових рішень до конструкції, від якої залежали добробут і життя. Наслідком такої тривожності всі мали дуже сильні руки.

Ото скільки живу політично притомним життям, стільки чую про очікування “сильної руки”. Це щось як старовинні дитячі страшилки про “жовту стрічку”, “труну на коліщатках”, “чорну руку” і все таке інше. Воно, грізне, в розповідях постійно наближається, аж серце щемно завмира.

А потім усі разом регочуть, найголосніше — оповідач.

І осьдечки високоповажний КМІС за результатами чергового опитування каже, що “більше респондентів віддають перевагу ідеї сильної держави/сильного керівництва, а не демократії в країні. Також є підстави вважати, що на тлі війни запит на “сильну руку” зростає”.

І далі — “58% українців вважають, що для України зараз важливіший сильний лідер (демократичну систему назвали важливішою лише 14%). Ще більший консенсус помітний щодо втручання президента в діяльність парламенту та уряду, — 79% називають його виправданим для посилення оборони”.

Ну, цифри як цифри. Хтось завжди бачить склянку наполовину порожньою, хтось — наполовину повною.

А українці — це ж не хтось. Ми взагалі не дивимося, скільки насправді налито. Важливо, скільки ще може бути вжито.

Ось про перспективи й поговоримо.

Опитування показує не зовсім наміри. Це міркування про можливі наміри за певних обставин. Навіть коли питають про готовність до прямих дій і вчинків, реальність часто унаочнює сильні відхилення від попередніх відповідей. Причому відхилення в обидва боки шкали.

Не тільки тому, що між намірами і вчинками — завжди величезна прірва. А й тому, що самі обставини з часу відповіді до моменту прийняття рішення інтенсивно змінюються. Згадайте свої плани на 24 лютого.

Новітня українська історія трьох десятиліть свідчить, що “сильні руки” в нас уже бували. Проблема в тому, що чим сильніша така “рука” з'являється при владі, тим сильніше і швидше вона починає гребти під себе.

І тут усі начебто свідомі виборці в крик: хвилиночку, ми не за це голосували! Але вже запізно, бо по виборах. І так триває до наступного політичного рукоблудства.

Другий чинник — це особливе розуміння українцями політичних термінів.

Тридцять років ефективного господарювання, потужної соціальної політики, розбудови оборонної сфери, розвитку духовності та культури (лапок ніде не ставитиму, але про всяк випадок нагадаю, що тут — сарказм) проходять під прапорами, не побоюсь цього слова, ліберальної демократії.

Воно все, звісно, до лібералізму й демократії має такий самий стосунок, як морська свинка до моря і свині. Проте кожен попередній “сильнорукий” правитель співав, що він демократ і все таке. А Захід щоразу стримано кивав у такт цій милій пісеньці, знайомій ще по попередніх “наших сучих синах”.

Тому в українців виробився умовний рефлекс. На слово “демократія” (чи, прости Господи, “рішучі реформи”) сильні руки українців починають нервово нишпорити в пошуках дробовика. Ні, теоретично українець за демократію. А практично, надивившись на чергових “демократів” при владі, українець швидко допиває просто з пляшки, без усяких склянок. Раптом треба буде “молотова”, а спізнятися на чергове свято демократії ніяк не можна.

З отою “сильною рукою” чи “консерватизмом”, як і з термінами, — така сама історія. Хочеться справедливості, порядку, прозорості ну й далі за списком. Якщо придивитися, то це просто перелік діючих правил, які ефективно працюють у кожній пристойній європейській країні та в Північній Америці. Неважливо, як їх там чи деінде називає політична верхівка: це консенсусні цивілізаційні цінності.

Ага, в них працюють, а в нас не працюють. У них сильні країни, а в нас — героїчна. Отже треба нам героя з сильними руками. Щось ослабло і розхиталося? Треба міцніше закрутить гайки на державному драндулеті.

Ось тут є фішечка.

Скажу єретичне, але очевидне.

Україні у спадок дісталася ані разу не Київська Русь, не УНР чи гетьманська Українська Держава, а старий драндулет УРСР. За винятком жменьки мрійників, ніхто не збирався всерйоз змінювати совкову адміністративно-територіальну систему, економіку, структуру державного управління, армію. Назвіть хоч адміністрацією, хоч офісом, однак усім вручну завжди керує якесь “політбюро”, яке каже, кому за що триматися, щоб не розвалилося.

Хто їздив у Велику Британію на початку 1990-х і привозив звідти електротовари, пам’ятає, що британська вилка в євророзетку не лізе. Тобто впхати можна, бо й щодо струму — нормально, і з вигляду здається, що підійде. Але на практиці розетка тріскала.

Тобто хоч би яку чудову західну модель ми взяли собі до вжитку, хоч би якого сильнорукого вождя вибрали, — у совкову структуру політичного управління воно влізе з такими самими ефективністю й наслідками, як британська вилка в європейську розетку. Але дуже хочеться, і нема на то ради.

Потреба українців у якомусь універсальному сильному вожді дуже сильно перебільшена. На практиці вона миттєво закінчується там, де вождь починає вимагати щось конкретно від свого теоретичного шанувальника. Наприклад, вчасної сплати податків. Це, по-перше. А по-друге — кожна соціальна група має власне, єдино правильне уявлення про сильну руку чи ногу. В результаті переплетень цих кінцівок ми постійно бачимо якусь політичну Камасутру, що нам як високоморальним людям не подобається. Насамперед тому, що нас до забави не кличуть. А ми ж ого-го, як кіт Мурзік у Подерв’янського.

Змови, палацові перевороти й тому подібна конспірологія до публічної опінії не мають жодного стосунку, бо керуються зовсім іншими, не плебісцитарними мотивами. Історії нетривалого політичного, а то й фізичного життя численних українських гетьманів і вождів — тому свідчення. Ну й чим більше гетьманщини, тим вища можливість колаборантства з тим, хто запропонує “політбюро” вигідніший статус дворянства, шляхти чи еліти.

В українській політичній історії є сталий перелік лідерських кліше, якими залюбки бавиться google-освічений українець. Вони наче скалки різнокольорового скла, бо оригінальні історичні “келихи” давно розбилися на друзки, і практичний тодішній вміст висох вщент. Ці скалки закладаються в калейдоскоп сучасного сприйняття реальності і на кожен оберт історії утворюють нові, барвисті візерунки. Це не ідеології й навіть не ідеї.

Ось один лише приклад.

В епіграфі — мила серцю мільйонів українців цитата провідника ОУН(б). Вона говорить, якщо філософською мовою, про метафізичний детермінізм, який ототожнює причинність із необхідністю. Попри те, що там говориться про ідею, такий підхід у науці вважається матеріалістичним, з якого потім виник марксизм.

Але цікаве інше. Авторство вислову належить Віктору Гюго, і франкофонний світ його наввипередки цитує (наприклад, Меланшон на останніх виборах у Франції), гадки не маючи про Бандеру. Фразу цитували давніше й такі політичні діячі, яких зараз згадувати публічно не годиться.

Ці слова з передостаннього абзацу політичного памфлету Гюго “Історія одного злочину”. Чималий за обсягом твір був написаний колишнім депутатом Установчих і Законодавчих зборів на еміграції, після того, як у Франції до влади шляхом перевороту прийшла чергова “сильна рука” — Луї Бонапарт. Крім нищівної критики самого узурпатора, автор рішуче засуджує і ганьбить французьку армію, яка привела його до влади. Тому в оригіналі вислів звучить так: Aucune armée ne peut résister à la force d'une idée dont l'heure est venue. Тобто: “Жодна армія не може встояти перед силою ідеї, час якої настав”.

Під “ідеєю” Гюго розуміє виключно поетичні ідеали Французької революції в її тодішньому значенні. “Майбутнє належить Вольтеру, а не Круппу. Майбутнє належить книзі, а не мечу”. Дарма що тодішня революція сама по собі була нечувано кривавою.

У західних дослідженнях “сильної руки” є кілька напрямів.

1. Дослідження авторитарного популізму та проавторитарних політичних процесів. Криза ліберальної демократії, економічна незахищеність, відчуття нерівності підвищують затребуваність “сильної руки”, з якою пов'язується вирішення всіх проблем.

2. Дослідження орієнтації на “сильну руку” як індикатора готовності підкорятися авторитету.

3. Дослідження орієнтації на “сильну руку” як індикатора відданості недемократичним режимам.

4. Дослідження орієнтації на “сильну руку” як компонент традиційних цінностей, авторитарної реакції на зростання постматеріалістичних цінностей. Для цього напряму характерний акцент на культурних чинниках (мова, віра, тощо).

В українському калейдоскопі сильноруких ідей є всі ці складові в різних пропорціях. Через їхню уламковість їх неможливо конвертувати ані в зграбну політичну течію, ані в результативний соціальний рух.

Це зовсім не означає, що не зростає напруження, викликане, в тому числі обставинами війни, яка за означенням потребує швидких зрозумілих рішень від усіх без винятку. Але ми традиційно хочемо “сильної руки” для сусіда, а не для себе й кума.

На якихось майбутніх виборах колись ми щиро аплодуватимемо новим Гюго і Бандерам, бо створення зовсім нової держави — нудна, копітка й далеко не пафосна робота, яка потребує кваліфікації і компетенції.

А тим часом можна милуватися кольоровими скалками ідей. Головне — не брати їх до рук і не тягти до рота, як діти, бо можна ненароком порізатися. Наш шарабан поки що їде, тримаймося.

 Олег ПОКАЛЬЧУК, український письменник, соціальний психолог. Член Національної спілки письменників України.