Зрозуміти Китай. Чи може Пекін зупинити війну в Україні? (Частина 2)

Економічна експансія КНР, створення “вузлових точок” в Європі

Ігар Тишкевич: Є два процеси. Давайте згадаємо, що обговорювали в Давосі вісім років тому: четверту промислову революцію і перехід до економіки знань. І друга частина — це деконструкція світового порядку. Оскільки світопорядок, який був створений для того, щоб запобігати військовим конфліктам, не працює вже надцять років. Останньою операцією ООН з примусу до миру була Корейська війна. Після цього — все, просто цього ніхто не хотів визнавати.

Ця система будувалася як двополярна, де є Росія та Західний світ.

Та паралельно з цим ключовою, все ж таки, є економіка. Глобальна трансформація економічної системи змінює формат співіснування. Ключовим є не контроль територій, а контроль технологій. І тут дуже важливо звернути увагу на позицію США. Навіть з Євросоюзом сполучені Штати переформатували більшість своїх уявлень про науково-технічне співробітництво. Якщо раніше було так: ми просто створюємо технології, якими користують всі, то останні десять років — ми працюємо над новими технологіями, але фінал має бути на території США з американським патентом. Тобто, США прагне залишати за собою можливість домінувати за рахунок концентрації технологій. Це, звісно, не подобається навіть союзникам — державам ЄС, але що вони можуть зробити?

З іншої сторони, Китай, що на початку був імпортером технологій, останні сім-вісім років починає процес створення технологій з партнерами — не крадіжки, як у нас люблять говорити, хоча промислове шпигунство ніхто не скасовував. І тут для Сполучених Штатів Китай — загроза, він не повинен стати таким же потужним, тому вся політика США спрямована на уповільнення зростання впливу Китаю.

Відповідно, якщо неможливо співпрацювати зі Сполученими Штатами Америки, — Пекін шукає інших партнерів.

Сьогодні система підтримання світопорядку змінюється.

США оптимізують ресурсну базу задля того, щоб не витрачати ресурси на роль глобального поліцейського — про це свідчить вихід з Афганістану, а також створення регіональних коаліцій держав, які, теоретично мають бути провідниками американських інтересів.

Звісно, Китай заходить на порожнє місце зі своїми інтересами, але чи хоче КНР виконувати роль світового поліцейського? Ні. Це та ж сама раціональна політика: навіщо витрачати зайві ресурси, коли можна діяти іншими методами. Фактично, і регіональна, й інша політика КНР йдуть у цій логіці: боротьба за світове лідерство і конкуренція, але одночасно і співпраця зі США.

Якими методами діє КНР?

1. Створення та захист транспортних коридорів.

2. Виклик ідеологічній монополії Західного світу. Навіть в Україні ми це бачимо. Ще десять років тому ключова ідеологема співпраці з країнами ЄС та США — що ліберальна демократія є обов’язковою умовою спроможності держав та їх розвитку.

Що робить Китай зі своєю економічно-торговельною експансією? Вони говорять: “Ми — демократія? — Ні. Ми розвинені? — Так. Наші партнери — демократії? — Ні. Вони розвинені? — Так. В такому разі, хто бреше: Захід чи ми?”.

І це дуже важливий, але поки що недооцінений саме ідеологічний виклик. Тому що, якщо перестає працювати монополія на формулу, де “демократія дорівнює добробут окремого громадянина”, то постають питання: чи будуть успішними демократичні революції? Чи мають західні держави право захищати демократію, права людини в інших країнах? За рахунок чого тоді західні країни забезпечуватимуть збереження своєї зони впливу?

3. Використання антиамериканізму або антиколоніалізму. Це не означає спробу розв'язати конфлікти із західними країнами — ні. Колишні колонії, держави, яких певною мірою не задовольняє формат співпраці зі США та Європейським Союзом, стають союзниками Китаю. Але є й країни ЄС, що не задоволені форматом наукової співпраці зі Сполученими Штатами. Це також антиамериканізм, тільки іншого формату. І він також вигідний Китаю.

4. Технологічний стрибок. Китайська програма “Made in China 2020-25” — це не лише про промисловість. Це про докорінну зміну системи освіти, про науково-технічне співробітництво, про військове співробітництво і зміну функціонування соціальних інституцій.

Коли зараз Китай просувається в Європу, він намагається формувати вузлові точки на “Поясі — шляху”. Це країни, які мають кордони з більш потужними державами, або союзами держав, але при цьому мають власні амбіції.

На початковому етапі була спроба працювати через Україну, але, знову ж таки, планування і жадібність частини українських еліт часів Януковича призвели до того, що ми маємо чотири не закритих досі проблемних пункти по китайських кредитах, які брали, але виконувати зобов’язання не могли, і маємо ще кілька додаткових проблем, які виявилися під час комунікації часів Порошенка. Це призвело до того, що Лукашенко вискочив, як чорт з табакерки, і використав те, що Україні стало не цікаво.

І Білорусь зараз — одна із вузлових точок для КНР, попри зовнішньо-політичну ізоляцію зі сторони Заходу. Чому? Бо з одного боку — Росія, з іншого — Європейський Союз.

Друга вузлова точка, яка проявляється сьогодні на Балканах, — це Сербія, куди нещодавно приїздив Сі Цзіньпін, і з точки зору механізмів, підходів — вони дуже схожі.

Що ще стосується Європи. Для Китаю дуже важлива і цікава ідея автономізації зовнішньої політики ЄС. Це означає, що європейські країни не будуть іти в руслі американської політики. При чому, КНР може працювати як цілком з ЄС, так і з окремими державами. Що проявилося в тому числі у створенні неформальних вісей співробітництва.

Особливості “входження” Китаю в інші країни

Ігар Тишкевич: Входження Китаю в співпрацю з країнами має певні етапи.

Перший етап. Розвиток логістики і торгівлі. Якщо держава зацікавлена — починаються переговори, візити і заяви про розвиток стратегічного співробітництва.

Тут також є одна дуже велика помилка українських аналітиків і журналістів, які вважають, що договір про стратегічне співробітництво — це щось таке велике. А для китайців, якщо брати по 10-бальній шкалі, то договір про стратегічне співробітництво — це 3 з 10.

Другий етап. В державу приходять приватні так звані “токсичні компанії”, які намагаються заробляти на дуже ризикованих інвестиціях. Частина з таких компаній або банкрутують, або порушують місцеве законодавство — і такі компанії КНР в жодному разі не захищає. Це перше таке випробування для місцевих еліт — наскільки вони спроможні: чи зможе країна змусити такі токсичні компанії виконувати місцеве законодавство або вигнати їх з країни. І якщо держава заплющує на таке очі і вирішує не чіпати власників китайського бізнесу, то це означає, що держава неспроможна бути партнером. і в такому разі йдеться вже про боргові пастки, про китайський диктат.

Третій етап. Технологічна кредитна лінія — ще один дуже цікавий інструмент, який дає колосальні можливості для країн-партнерів Китаю, але водночас є певною пасткою. Вже говорилося, що кредитна лінія від ЄС чи США — це додаткові умови політичного характеру, або додаткові умови щодо зміни внутрішньополітичної ситуації. Багатьом державам це не подобається.

Китай іде іншим шляхом, просуває свій вплив іншим механізмом: він пропонує кредит з дуже низькою відсотковою ставкою на створення або модернізацію промисловості, але — за таких умов:

— бізнес-план — наскільки, наприклад, завод, може бути прибутковим;

— під гарантії держави;

— технологічна база — верстати, обладнання — мають бути китайські.

Якщо західні країни хочуть прив'язати країну до себе політичним шляхом, то Китай — технологічним. Бо якщо в тебе китайські верстати — то за запчастинами або фахівцями ти будеш звертатися до Китаю.

Чому я кажу, що це — пастка і домашня робота? Це спроба оцінити, наскільки держава спроможна планувати і оцінювати можливості свого успіху — тому що можна набрати кредитів, збудувати заводи, але вони не будуть прибутковими. Китай в такому разі нічого не втрачає. Якщо ж партнер спроможний, то він розраховується з кредитами і залишається партнером Китаю. Зараз це починається в Сербії. В Білорусі була кредитна лінія на 15 млрд доларів, з яких білоруси спромоглися вибрати лише 7,5 млрд.

Четвертий етап. Технологічне та військово-технічне співробітництво. На початку це може бути передача військової техніки, а далі — якщо у держави є власний ВПК — йдуть договори про локалізацію або створення зразків озброєнь.

Що тут? Оцінка промислового потенціалу країни на можливість виготовлення зброї, оцінка щодо можливості збереження секретів з боку держави, оцінка можливості експорту цієї зброї. Наприклад: на китайських технологіях зроблена білоруська РСЗВ “Полонез”. Але Китай не давав дозволу на передачу їх Росії. В результаті, “Полонези” є в Азербайджані — під час війни вони дуже гарно себе проявили, в Єгипті, можливо, ще в африканських країнах десь, але їх немає в Росії. Тому що Пекін забороняє. Це також випробування держави на міцність: зможеш ти це зберегти чи ні. І на цьому тлі Китай починає створювати технопарки та спільні технологічні компанії на території держави-партнера: невеликі і не зовсім сучасні, але це те, чого в цієї держави немає.

П'ятий етап. Освіта і наукова діяльність. Китай із задоволенням приймає студентів з інших країн — для них існують стипендіальні програми. Це “м’яка сила” Китаю, тому що людина, яка кілька років прожила там під час навчання, повертаючись на батьківщину, стає там провідником китайських інтересів. Друга частина — це китайські студенти в інших державах. Це не лише наука, але й культурний обмін — а для Китаю важливо, щоби частина громадян мала такий досвід.

Ще одне — це створення спільних центрів розробки на базі університетів. Це дуже важливий етап і ще один тест для держави-партнера. Або вона, маючи технології, просто обмінює їх на товари, як теперішня Росія. Або “технології — на технології”, тобто починається спільна розробка.

Співробітництво з Китаєм — це постійні тести. І треба розуміти, що Китай заходить в країну рівно настільки, наскільки держава готова його запускати. Якщо держава неспроможна, слабка, нерозумна — Китай зайде в кожну домівку, аж до родини.

Шостий етап. Стадіонна дипломатія. Дуже гарний тест, особливо для держав, які розвиваються. КНР пропонує: а давайте ми вам подаруємо, припустимо, стадіон, бібліотеку або ще щось. Бідні держави, звичайно говорять: “Ура! У нас не було чогось на 100 млн доларів, а тепер буде”. Але це також тест на рівень планування: а чи буде завантажена ця потужність? І головне, що ти попросиш: стадіон, концертну залу чи бібліотеку? Будь-що збудують. Але це тест на адекватне світосприйняття і ціна за нього в масштабах Китаю дуже невисока — 100-150 млн доларів.

Сьомий етап. Фінансова сфера — прихід юаня. Дуже важливо зауважити, що досі, окрім токсичних інвесторів, про інвестиції не йшлося. Тому що на початковому етапі Китай фінансує через кредити. Тому розрахунки, що прийде Китай і заллє нас інвестиціями — це лише в тих державах, які проявили свою неспроможність. Тоді КНР приймає рішення: гаразд, ми вливаємо власні кошти, працюють наші робітники і ці об'єкти належать нам. Тому мова про нормальні інвестиції та створення нових технологічних компаній можливі лише після останнього пункту.

Економічні відносини між Китаєм і РФ: наскільки велика залежність Москви?

Вадим Денисенко: Почну з однієї з найважливіших речей — з міфу, в якому живе абсолютна більшість українців, про те, що Росія є вассалом Китайської Народної Республіки. Це ми чуємо від поважних експертів, від ЗМІ, від певної частини українського політикуму. На жаль, чи на щастя, але ми повинні чітко розуміти, що Росія не є на сьогоднішній момент і в найближчий час не стане політичним васалом Китаю.

У принципі, ми можемо говорити про економічні перекоси, про те, що зараз Китай для РФ є “покупцем останньої надії” по цілому ряду товарів, про це, що РФ не може вижити в багатьох аспектах без допомоги КНР, але в політичному плані Росія не є вассалом Китаю на даний момент — Китай не може стукнути кулаком по столу і наказати завтра закінчити війну.

Так, Китай має певний інструментарій впливу, так, Китай має потужності натиснути на дуже серйозні больові точки, які можуть прискорити ті чи інші дії РФ, але казати про те, що Китай має можливість в ультимативній формі закінчити цю війну або вирішити ті чи інші питання в Москві — на жаль, це неправда. Те, що робить Російська Федерація в Африці, в Північній Кореї, все те, що відбувається в цілому ряді регіонів світу, на жаль, говорить про те, що Росія не збирається здаватися, і все ж таки вважає, що вона ще має шанси — дуже ілюзорні з нашої точки зору — бути третім полюсом світу, і за це вона бореться.

Яким чином зараз відбувається економічна співпраця Росії та Китаю?

У 2023 році експортно-імпортні операції, торгове сальдо становило 220-240 млрд доларів. І екстраполюючи перші чотири місяці цього року, ми можемо сказати, що цього року цифри будуть приблизно такими ж. Розбіжність в 20 млрд доларів пояснюється тим, що є частина закритої інформації, про яку ми можемо робити певні припущення.

Так, товарообіг РФ-КНР виріс. фактично, вдвічі, порівняно з 2021 роком.

Дивлячись на ці цифри, ми розуміємо, наскільки різко зросла роль КНР в економіці РФ, але також вона зросла і з точку зору надприбутків, які отримує Китай, завдяки, в тому числі здешевленню російських енергоресурсів.

Але хотів би звернути увагу на прямі китайські інвестиції в Росію. У 2021 році вони були трошки більше 4 млрд доларів, за 2023 рік вони складають 2,35 млрд дол. Це не те що мізер — ми можемо говорити про відсутність прямих китайських інвестицій в російську економіку. При чому вони де-факто розподілені між 7-8 регіонами РФ, перш за все, це — Москва і Московська область, Петербург і Ленінградська область, і кілька регіонів Далекого Сходу. Але в цілому ми можемо говорити, що, фактично, як такої китайської інвестиційної експансії в Російській Федерації немає, не намічається і найближчим часом не буде.

Торгове сальдо. Тут ми маємо один цікавий висновок, який дуже важливий для нас. Якщо ми будемо говорити про довоєнний період, торгове сальдо було позитивним для РФ, вона заробляла приблизно 12 млрд дол. На сьогоднішній момент, при тому, що, приблизно, половина російської нафти і не лише експортується в КНР, торгове сальдо починає наближатися до нуля. Це дуже важливий для нас момент: китайські телефони, комп'ютери, автомобілі, чіпи, верстати — тобто, товари з доданою вартістю дають Китаю стільки ж, скільки отримує РФ від продажу своїх копалин. Ми можемо з великою часткою вірогідності стверджувати, що завдяки знижці на енергоресурси Китай заробив приблизно 20-25 млрд доларів. І це для нас дуже важливий аспект, тому що це свідчить про зменшення надходжень будь-якої валюти в РФ від торгівлі з Китаєм — на що розраховував Кремль.

Коли я кажу про Росію як про сировинний придаток, я хочу, щоб ми розуміли, наскільки важливий Китай на сьогодні для неї. 45,7% усієї експортної нафти купує Китай, 42% від російського експорту вугілля — Китай, 62% міді направлено до Китаю, алюміній — експорт збільшився з 67 до 84%, і на сьогодні єдиним виробником сировини для алюмінію, глинозему, стала китайська компанія, тому що Миколаївський глиноземний завод, що раніше належав “РУСАЛу”, зупинився.

90% російського нікелю йде в Китай. Залізорудна сировина з РФ на ринку КНР займає 2%, але водночас це 45% від усього експорту руди Росії у 2023 році. 25% агропромислового комплексу Росії йде в Китай.

Платина — 25% всього експорту йшло до Китаю, золото — 60%, трішки більше 50% всієї лісопромислової продукції йде в Китай.

Ми можемо сказати, що по всіх основних сировинних експортних позиціях Російська Федерація або наближається до свого критичного показника щодо продажу в одні руки, або вже перейшла цю межу. Повторюся: Китай для Росії зараз став покупцем останньої надії.

Якщо ми говоримо про імпортні операції: легкове автомобілебудування Російської Федерації зникло як таке і, фактично, більше 80% всіх автомобілів постачає Китайська Народна Республіка, до 60% доходить експорт вантажних автомобілів і так званої спецтехніки, у 2023 році ключовим постачальником верстатів (які практично всі йшли на російський ВПК) був Китай. Тут ми ще маємо звернути увагу на те, що 40% товарів подвійного призначення прийшли до РФ саме з Китаю, 89% мікросхем, які були придбані Росією, прийшли з Китаю.

Також потрібно говорити про телекомунікації як окремий напрямок економіки, який стає все більш залежним від Китаю. Росія намагається шукати шляхи диверсифікації для постачання товарів, які потрібні насамперед для ВПК. Судячи з усього, вони більш-менш наситили ринок верстатами з обробки заліза і отримали певний люфт на найближчі 12-24 місяці, щоб не закуповувати нові верстати для ВПК у таких масштабах.

Зазначу, що з січня 2024 року різко зріс імпорт в Росію індійських комп'ютерів та електроніки, це — спроба заміни китайських мікросхем, але Індія не має таких серйозних технологій, як Китай.

Ми можемо констатувати, що ринок Росії близький до насичення по імпорту китайських товарів, і експорт російських товарів в Китай знаходиться майже біля плато.

Чому російський ринок знаходиться біля плато? Не тому, що в них немає грошей — вони в них є, оскільки санкції Заходу призвели до того, що всі гроші залишаються в РФ, у них достатньо серйозна ліквідність на всіх фінансових ринках. Але у росіян на сьогодні не вистачає кваліфікованої робочої сили. Це ключове гальмо російської економіки.

У силу того, що в росіян не вистачає новітніх технологій і робочої сили, вони фактично вперлися в максимум, який можуть взяти з КНР.

Без вирішення питання дефіциту людського потенціалу РФ не зможе більше нарощувати нове виробництво.

РФ не може не розуміти, що розворот на Китай несе для неї величезні загрози. Росія мала з наступного року запускати технологію 5G, але прийняла політичне рішення відкласти запровадження цієї технології мінімум на три роки, тому що 5G могли побудувати тільки китайські компанії і це зробило би Росією залежною від них років на 10-15.

Москва чітко усвідомлює, в зоні яких ризиків вона знаходиться. Зважаючи на те, що Китай не бачить Росію третім полюсом світу, Кремль розуміє, що ще кілька років подібної технологічної пастки — і з неї вийти буде практично нереально, тому що вони і так уже залежні у багатьох речах від китайських товарів і китайських запчастин.

У росіян немає відповіді на питання, що з цим робити, окрім однієї, про що Путін так чи інакше заявляє (і останнім часом це почали говорити зі сторони Трампа) — про зняття санкцій з Російської Федерації.

Відновлення України

Ігар Тишкевич: Якщо брати ключові китайські проєкти, то Україна — це така біла пляма, терра інкогніта, яку треба оминати — з півночі, з півдня тощо. Але затягування війни в Україні і ризик масштабування конфлікту — це вже на сьогодні є небезпекою для просування чи масштабування китайських інтересів. Поки що це не критична небезпека, але вона вже є.

З іншого боку, війна в Україні для Китаю — це можливості нарощування впливу на Росію. І бажання повернути Росію в статус наддержави в Китаю немає.

Але Китай проти поразки Росії в цій війні. По-перше, по території РФ проходить значна частина транспортних коридорів. По-друге, Китаю не вигідна дестабілізація всередині Росії та найгірший варіант — її розпад. У Китаю та РФ спільний кордон — 7 тисяч кілометрів. Одна справа, коли ти домовляєшся з однією людиною — нехай і диктатором, і на всі 7 тис. км діє єдине правило, а інша справа — коли ти будеш змушений домовлятися з десятком нових політиків. Це банально дорожче.

Чим ще цікава Україна для Китаю — це нова система співпраці і гарантування безпеки в регіоні як передумова створення нової глобальної системи безпеки. Тому що і Україна, і США, і Росія — вони бачать, що в новій системі має бути присутній Китай.

Україна розглядалася як ключова держава на “Поясі — шляху”, але ми самі вирішили викреслити себе. Сьогодні у нас в економічних відносинах з КНР є сировинна торгівля плюс, частково, логістика. Цей функціонал, зважаючи на потенціал України, не влаштовує ні Китай, ні — я маю надію — українські еліти. У гіршому випадку, якщо Україна не робитиме спроб вийти за межі цього функціоналу, в Пекіні скажуть: ну, гаразд, зерно — так зерно, руда — так руда. І тут ключове — це інституційна спроможність України: наскільки ми можемо побачити і заявити про своє майбутнє місце — хоча би в регіоні Чорного моря, хоча би в Східній Європі, — від цього залежатиме, як формуватиметься співпраця зі США і Китаєм.

Є інтерес КНР на входження в Україну, є страх США, що це входження буде завеликим. І є нова реальність регіону. Дуже важливо розуміти, що раніше ми функціонували в регіоні Чорного моря “на розтяжці”, умовно, Російська Федерація—- ЄС. Зараз, як мінімум, ми маємо “розтяжку” Китай — Туреччина — РФ — ЄС.

Тому що Російська Федерація не зникає, якщо ми беремо Чорноморський басейн, але у нас різко збільшується вплив Туреччини, в нас є згода на політичну присутність Китаю, і Європейський Союз нікуди не подівся. Це балансування між чотирма точками, з одного боку, більш складне, але, з іншої сторони, грамотне позиціонування може дати Україні більш стабільну позицію.

Марина СИНГАЇВСЬКА, заступниця головного редактора