Зовнішня недополітика

У програмі Віктора Януковича проблеми зовнішньоекономічних відносин викладені на півтори сторінки, де не визначено, як розвиватимуться відносини з іншими країнами світу. Тому можна сказати, що зовнішньої політики як такої новий уряд не проводитиме. Замість неї залишаться тільки прикладні бізнес-ініціативи конкретних груп.

Прикра залежність

Співпрацю з Росією зараз можна описати виразом: якщо йдеш за поводирем, прийдеш туди, куди він веде. А він, напевно, приведе туди, куди потрібно йому.

З одного боку, зближення з Росією привело до зняття перешкод для експорту продукції багатьох наших підприємств. Не варто забувати, що багато заводів, особливо в галузі машино- або приладобудування, технологічно орієнтовані на попит з боку утворення під назвою Радянський Союз. Вони будувалися як інтернаціональні — НВО імені Фрунзе, Турбоатом, Моторсіч, Луганськтепловоз — і були розраховані на потреби всього СРСР. А зараз, як і раніше, орієнтуються на Росію, Казахстан та інші пострадянські країни. А там, як відомо, економіка багато в чому визначається політикою. Без візи влади отримати доступ на ринки неможливо. Це, до речі, дуже вирізняє цей ринок з-поміж усіх інших, куди вдавалося виходити Україні. Втрата пострадянських ринків призвела до того, що позиції наших підприємств із хімічної продукції, цукру та продукції машинобудування значно послабилися. Відповідно зняття політичних перешкод з Україною, Казахстаном та іншими країнами СНД дуже добре для них. У короткостроковій перспективі непогано це й для України. Це пожвавить наш експорт, що може збільшитися на 20—30%. Але через рік-два ажіотаж мине.

Російський ринок насититься, і приріст експорту призупиниться. Тим більше що росіяни можуть купувати таку саму продукцію у Франції чи Німеччині, де подібні товари якісніші. Щоб завоювати російський ринок, потрібно конкурувати на ньому з Німеччиною. А для цього необхідні нові ринки, нова наука і нові технології. Ми можемо створити сучасний корабель, але на Заході його зроблять удесятеро швидше, тому що там на всіх заводах сучасна техніка, роботизація. Відповідно вища продуктивність і нижча собівартість.

На перший погляд здається, що це економічна політика самих компаній, що не має стосунку до зовнішньої політики держави. Утім, саме зовнішня політика часто визначає напрями розвитку всередині країни. Наприклад, нинішній Кабмін дуже пишається спільним проектом із Росією щодо будівництва заводу паливних зборок для атомних станцій. Така об’єднана енергетика — вчорашній день. Сучасна атомна енергетика — у Франції або США — дає змогу уникнути будь-яких аварій. Але ті комп’ютерні ноу-хау ніхто просто так не продає, з компаніями на кшталт Areva або Westinghouse потрібно домовлятися на державному рівні. До речі, сама Росія це розуміє і, наприклад, домовляється з Peugeot про будівництво модернізованого заводу на своїй території. Однак з нами переговорів щодо участі в цьому проекті не веде. Отже, активізуючись у виробничій кооперації тільки з Росією, ми консервуємо себе як вторинну країну з погано розвиненою технікою, залежною від сусіднього ринку.

Фінансова ксенофобія

Ще гірші справи з Європейським Союзом. Можна впевнено сказати, що наш уряд просто не знає, що робити в цьому напрямі. Все обмежується деклараціями. Останні гасла: даєш зону вільної торгівлі й уперед до політичної асоціації. Але, по-перше, як можна приступати до відкритого ринку в пригніченому, неконкурентному та архаїчному стані власної економіки? Вільна торгівля буде не на нашу користь, від неї ми отримаємо шалені збитки і борги. А по-друге, з якими планами, виробничими проектами, інвестиційними та інфраструктурними програмами ми намагаємося увійти до Європи? У нас безініціативна і хаотична економічна політика у цьому напрямі. Може, нас приймуть в обійми з шаленим енергоспоживанням і вбивчою екологією? Ми не готуємо ні революційних розробок, ні супернових товарів та послуг. Не виходимо з ініціативами про спільні виробництва та спільні підприємства. Чи ми взагалі не збираємося конкурувати у західному світі на жодній позиції? Можна твердо сказати: без внутрішніх реформ у бік конкурентної економіки Україна ніколи не стане членом ЄС. А перебувати у зоні вільної торгівлі як безрідний приймак — це не те місце, яке нам потрібне. Жити ж у борг, що нас чекає при цьому, — шлях у нікуди.

Закритість економіки призводить до того, що наші фінансові ринки ненасичені — місткість фондового ринку становить 0,2% усього суспільного капіталу і 1% ринку акціонерного капіталу. Тобто він може обвалитися, і реальна економіка цього майже не відчує. Природно, з такими цифрами нам тільки мріяти про $200 млрд щорічних прямих іноземних інвестицій, які отримує Китай. Капіталу потрібне вільне плавання, він має приходити, котируватися, страхуватися і вільно поводитися всередині країни. Бізнесмен вклав у завод і хоче швидко окупити свої витрати, наприклад, виставивши за деякий час акції на біржу. А внутрішніх бірж, по суті, немає. І виходить так, що капітал замикається у вузьких рамках, а це нікому не подобається. До речі, саме тому свого часу так багато західних інвесторів прийшло в банківський сектор — там легко отримати швидкий прибуток, а гроші не так законсервовані, як у виробничих секторах.

Отже, якщо підсумувати, ми самі створили і далі створюємо бар’єри між нами і Європою — в нас усе закрито, ніби ми боїмося, що європейські економіки просто з’їдять нашу.

Недоречна ліберальність

Варта уваги економічна активність нових світових гігантів, що ще вчора були другорядними країнами: Бразилії, Китаю, Індії. Їхні успіхи здебільшого зумовлені проривами у світову економіку. Вони шукали і знайшли свої позиціативні переваги й масштабні транснаціональні ринки для своїх виробів.

Бразилія у своєму розвитку орієнтувалася на латиноамериканський ринок і стала будувати заводи, відчуваючи його потреби. Зараз вона випускає невеликі літаки та малолітражні автомобілі, покриваючи практично всю потребу в них на континенті. Китай орієнтувався на створення дешевого одягу, іграшок та інших товарів легкої промисловості і за короткий час заполонив своєю дешевою продукцією весь світ. Країни вивчали конкурентів, перспективи ринків, проводили маркетингові дослідження, з’ясовуючи, з чим вони можуть вийти на міжнародну арену. У 1980-х представники Китаю відвідували інші країни світу, зокрема й Україну, і вивчали їхній досвід. Зараз ми бачимо, що учні швидко перевершили вчителів.

Працюючи з цими країнами, треба діяти відповідно. Зокрема, зобов’язати наші торговельні представництва вести промисловий маркетинг, з’ясовуючи, чого потребує той чи інший ринок, й обстоювати інтереси наших виробників, які можуть запропонувати відповідні товари. Українські компанії за підтримки держави мають поводитися впевнено й агресивно. Агресивною в доброму розумінні має бути й економічна експансія держави. Уряд повинен підтримувати приватні інвестиції у розбудову необхідної української інфраструктури за кордоном. Поки що наша влада не усвідомила цього.

Утім, невідомо, хто саме проводитиме таку політику. Сьогодні поміж функцій численних міністерств і відомств функція розвитку міжнародних економічних відносин у відповідній галузі відсутня. Немає загальної координації розширення наших позицій у глобальній економіці. Чиновницька камарилья зорієнтована на преференції конкретним підприємствам на внутрішньому ринку. Нерідко високопосадовець займає ще й крісло у державній або приватній компанії. Навіщо йому допомагати тим, із ким він не має матеріальних відносин? За таких обставин вимагати від влади нової ефективної зовнішньоекономічної політики просто немає сенсу.

Володимир ЛАНОВИЙ