Знову всі говорять про переговори. Чи є перспективи?

 В інформаційному просторі останніми днями знову активно піднімається тема переговорів із Російською Федерацією. У пресі та серед політиків обговорюється можливість застосувати перемовини як або бажаний, або єдиний спосіб припинити війну. Велика кількість лідерів країн, лідерів громадської думки, провідних журналістів та аналітиків висловлюються щодо можливості переговорів.

У цьому тексті ми аналізуємо військово-політичний та зовнішньополітичний контексти, перспективи можливості та успішності перемовин як методу закінчення війни та даємо варіанти стратегії України й наших ключових союзників з цього питання. 

Чому знову піднімають переговорну тему?

Як ми знаємо, президент Володимир Зеленський 30 вересня ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони, у якому констатується неможливість проведення переговорів із чинним президентом Росії.

Але практично всі запити журналістів світових видань та каналів, які зараз надходять до нашого Центру, так чи інакше піднімають тему можливих перемовин. 

Стандартне питання: чи не настав зараз, після чергового карколомного успіху Збройних сил України в Херсоні, саме той момент, коли треба повернутися за стіл переговорів?

Аналітична спільнота здебільшого також висловлюється щодо того, що рано чи пізно ця війна закінчиться угодою у якомусь вигляді, чи то де-юре чи то де-факто. Десь в такому ж сенсі виступають і західні політики.

Позиція наших ключових союзників, зокрема США, Британії та ЄС, дуже чітка і позитивна для України. Її можна висловити в таких пунктах:

1. Лише Україні вирішувати, коли сідати за стіл переговорів. “Нічого про Україну без України”.

2. Ніяке рішення неможливе без відновлення територіального суверенітету України.

3. РФ наразі не поводиться як країна, що справді бажає перемовин, виходячи з її дій на полі бою, атак на цивільні об'єкти та поведінку Кремля в інформаційно-політичному просторі.

4. Підтримка України буде тривати стільки, скільки потрібно, щоби вона за будь-яким столом переговорів мала якомога сильнішу позицію.

5. Спонукання України до перемовин є несправедливим до України, адже саме вона є об'єктом агресії, і лише на Росії лежить відповідальність щодо її припинення.

Зовсім інша позиція політиків та журналістів із країн Близького Сходу, Азії, Африки та Латинської Америки. Вони вважають, що саме переговорним шляхом ми маємо досягти успіху. І чим раніше ми до цього повернемося, тим краще.

Чому знову говорять про переговори? Тема так чи інакше запущена політиками та пропагандистами РФ, які заявляють про готовність до них із усіх майданчиків. Але по суті ідея можливості переговорів не суперечить баченню більшості зовнішніх оглядачів.

Переважна більшість із них вважає, що навіть найскладніші та найзапекліші війни мають потенційний шанс на переговорний процес. 

По-перше, велика частина з них так чи інакше вирішувались остаточно саме за столом. Деякі вирішувались якимось компромісом, по деяких знаходились інші варіанти. Тому, якщо такий шанс є навіть теоретично, його не можна марнувати.

По-друге, велика частина оглядачів не бачить повної військової перемоги України як реалістичний сценарій. Ми вважаємо це помилкою, активно просуваємо ідею перемоги по всіх можливих каналах, але це складний процес. 

Звичайно, з ходом звільнення України на полі бою все більше аналітиків переходить на сторону усвідомлення реалістичності військової перемоги.

Все одно багато оглядачів думають приблизно в такому ключі: 

1. Як би не була виснажена російська армія, вона все одно має великий потенціал і розраховувати на її остаточний розгром малоймовірно; 

2. Росія має ядерні спроможності, і це не треба списувати з рахунків; 

3. РФ має величезний мобілізаційний ресурс, і Путін готовий буде спалити у війні сотні тисяч своїх громадян, щоби тільки уникнути повної поразки;

4. Війна ще може тривати місяці, а потенційно і роки, в цей час країна потребує щомісячно мільярдів доларів економічної та військової підтримки — розраховувати, що такий ресурс буде доступний Україні у неосяжній перспективі, важко.

Ми вважаємо ці аргументи слушними, але зовсім непереконливими. Адже результат говорить про інше. 

Головний контраргумент — на полі бою, де за місяці Україна звільнила більше половини захоплених з 24 лютого територій і продовжує тиснути на ворога.

Як Російська Федерація розігрує цю ситуацію

Чи готова РФ піти на перемовини? Якщо коротко — так, однозначно. Про це її політики та пропагандисти волають в усіх можливих каналах комунікацій. 

Але питання має стояти не так, оскільки перемовини не є самоціллю.

Правильне питання: чи готові в РФ до завершення війни? І тут абсолютно чітка відповідь — ні. 

Росія не готова до завершення війни й, мало того, виходячи з військово-політичної обстановки, в яку РФ загнала сама себе, її чинний режим, вона не буде готова до цього в осяжній перспективі.

Стратегічно Кремль все ще хоче довести справу до кінця і знищити нашу країну. Зрозуміло, що ця стратегія програшна, але режим Путіна вже нездатний її змінити. 

Чому Російська Федерація постійно говорить про переговори? У Росії є дві прості цілі:

1. Позиціонуватись як країна, відкрита для миру та діалогу. Особливо ця теза просувається в самій РФ та країнах Глобального Півдня. 

2. Спонукати Україну та країни Заходу до початку перемовин, навіть за принципом “давайте хоч почнемо”.

Будь-які гіпотетичні переговори Росія буде заплутувати та затягувати, при цьому постійно звинувачуючи Україну. 

Це все ми проходили з мінським процесом. Але головне — на час перемовин РФ буде просувати ідею режиму припинення вогню.

Добитися від України режиму припинення вогню — це одна з головних зовнішньополітичних цілей Росії сьогодні.

По-перше, Росія хоче використати цей таймаут для відновлення сил та засобів. Ми бачимо, що її збройні сили зараз перебувають у найважчому стані за всю їхню історію. 

В України сьогодні є можливість продовжувати тиснути на ворога та не дозволяти росіянам формувати та реалізовувати операційні задуми. Ця можливість є доти, доки Російська Федерація не має операційної паузи.

По-друге, росіянам потрібна пауза для зменшення міжнародної інформаційної уваги до війни. 

Наразі в країнах Заходу війна так чи інакше залишається на головних шпальтах провідних газет та випусків провідних каналів. 

Україна впевнено перемагає в інформаційній війні в західному інформаційному просторі. Ця війна сприймається в дуже простому і ясному ключі — як війна тоталітарної диктатури проти вільної країни.

Увага до нас і підтримка зараз абсолютно безпрецедентні. Є величезна кількість активних проукраїнських глядачів. Дана підтримка формує загальну суспільну думку, а та своєю чергою — політичний консенсус. Саме завдяки політичному консенсусу ми маємо такі обсяги економічної та військової допомоги, які дають нам можливість продовжувати боротьбу.

В інтересах РФ — ускладнити бачення та заплутати світову громадськість. 

Але якщо навіть гіпотетично режим припинення настане, Росія буде постійно його порушувати, звинувачувати в цьому Україну та розносити свої маніпулятивні наративи на всі інформаційні майданчики, намагаючись збити чітке розуміння подій. 

Ми не можемо цього дозволити.

Чи є шанси на результативні перемовини навіть теоретично?

Для відповіді на це запитання треба згадати базові положення теорії переговорів. 

Спрощено вони виглядають так: 

1. шанси на успішні перемовини є у того, хто має найкращу альтернативу перемовинам; 

2. у кожної сторони є умови, без яких вона за жодних умов не прийме результати переговорів (”мінімальні умови”); 

3. якщо мінімальні умови сторін створюють хоча б якийсь спільно прийнятний простір можливостей, в ньому можна шукати варіанти; 

4. якщо у сторін є більш та менш важливі умови, співставляючи їх, вони можуть спробувати знайти компроміс.

Яка наша альтернатива переговорам? Як ми бачимо, це військові дії у поєднанні з різноманітними засобами політичного та економічного тиску. 

Україна сьогодні перебуває в набагато більш вигідній позиції, ніж Росія. Остання за ці місяці продемонструвала, що вона воює неефективно. Росія має величезну кількість проблем на стратегічному, оперативному та тактичному рівнях.

Наша найгірша альтернатива — це перехід війни в затяжну стадію, на виснаження або де-факто заморожений конфлікт на якомусь із варіантів лінії зіткнення.

Сьогодні військові здобутки України говорять найяскравіше. З надзвичайним успіхом на Півдні та на Харківщині, Україна навіть візуально на карті виглядає переможцем. 

При цьому звільнення Херсона та прилеглих територій — чітко заявлена місяці тому військова ціль, яка була виконана в очікуваний термін. РФ не може навіть через засоби пропаганди надати будь-які пояснення відступу, окрім повної військової невдачі. 

Політичні та комунікаційні наслідки відступу з Херсона, який Путін з помпою “назавжди” привласнив ще декілька тижнів тому, ще тільки починають реалізовуватися.

Але навряд чи військове керівництво Росії могло погодити здачу Херсона в Путіна без обіцянки компенсувати цю втрату на інших операційних напрямках. Тому потрібно очікувати максимального нарощування дій на інших ділянках фронту, насамперед на Донецькому напрямку.

Російська Федерація бачить для себе альтернативу переговорам в успіху на Донецькому напрямку, вийшовши на адміністративні кордони області. 

Зрозуміло, що концентрація всіх сил та засобів ворога на одному напрямку — найнебезпечніший варіант для нас.

Тому можна очікувати, що наше керівництво буде підтримувати прийнятий до цього підхід одночасних контрнаступальних дій на різних ділянках, організовуючи локальні розгроми сил ворога від Луганська до лівобережної Херсонщини.

На думку незалежних аналітиків, шансів у Росії досягти успіху на Донецькому напрямку небагато. Проте навіть деморалізована та знесилена російська армія спробує зробити все, на що спроможна, адже в разі невдачі це призведе до нових змін у керівництві Збройних сил Російської Федерації та остаточної зневіри влади у своїх військових перспективах.

Поки росіяни сподіваються на найкраще, у них — на їхню думку — є реальна альтернатива для перемовин. І тому на жодні справжні переговори вони не розраховують. 

Мало того, наступною найкращою альтернативою для себе росіяни бачать саме заморожений конфлікт чи малоінтенсивну війну на виснаження. В цьому разі вони розраховують, що їхніх внутрішніх ресурсів вистачить на довше, ніж в України.

Тому розмови росіян про перемовини ведуться винятково для досягнення вищезазначених тимчасових цілей.

Мінімальні умови та чи є взагалі простір для перемовин 

Україна має для себе дуже чіткий перелік мінімальних умов.

Окрім негайного припинення бойових дій та виводу військ агресора з території України, це: 

1. відновлення територіальної цілісності (зокрема розблокування морських просторів та шляхів); 

2. повернення полонених та викрадених людей; 

3. компенсація за шкоду, спричинену війною; 

4. передача винних у злочинах осіб на розгляд міжнародного суду. 

Логічно, що навіть пропонувати нам якісь торги з цих питань немає сенсу.

Росія наразі не озвучила свої мінімальні умови. Проте можна передбачити, що вони включають закріплення окупаційної влади на якихось українських територіях, зняття санкцій та щонайменше уникнення покарань.

Важко уявити, що Путін передасть себе та поплічників міжнародному суду. Важко уявити, що він добровільно буде платити багатомільярдні компенсації.

Так само, після так званої “анексії” у нього немає навіть юридичних важелів відмовитись від неї. Максимум, на що він може теоретично піти — це на узгодження кордонів всередині цих областей.

Очевидно, що мінімальні умови обох сторін не співпадають, причому за всіма показниками. Отже, можна казати, що в України та Росії немає простору для майбутньої угоди щодо закінчення війни.

Роль “анексій”

Незаконні анексії є величезною стратегічною помилкою Путіна. Можливо, він і здобув собі тимчасовий рейтинг презентацією “нових російських земель”, але вже зараз має шалено втрачати через нездатність їх захистити. 

Як “збирач земель” може переконливо пояснити росіянам те, що відбувається на фронтах? Ніяк.

Але головне, що Путін вже не здатний погодитися на відхід від заявлених вимог, адже вони закріплені в Конституції Росії. Саме тому заяву про відступ з Херсона публічно проголошував міністр оборони Шойгу.

Рішення про анексування також мало створити враження на зовнішній світ: спалюючи мости для поступок, Путін демонстрував рішучість у діях і начебто проводив червону лінію в перемовинах. Але це не зупинило ані Україну від контрнаступу, ані Захід від продовження підтримки. Повернення територій Україною та підтримка її Заходом триває, ігноруючи будь-які лінії.

Сучасна військово-політична обстановка суттєво змінила думки колективного Заходу щодо перспектив повернення Криму. 

Якщо раніше Крим для західних політиків був особливою ситуацією, то тепер — одним із п'яти незаконно анексованих регіонів, які РФ поступово втрачає.

Але найголовніше, що “анексіями” Путін знецінив себе як суб'єкта перемовин. Він уже навіть формально не може ухвалити рішення, яке хоч теоретично могло би задовольнити Україну та демократичну коаліцію.

Висновок, який має усвідомити світ — з Путіним вже нема про що говорити.

Належна сторона переговорів

Вважаючи, що Україні та членам коаліції з її підтримки колись треба буде все одно проводити переговори на тему завершення війни, Захід має усвідомити, що говорити треба буде не з Путіним та його режимом.

Позиція Заходу така, що Росія як фактор залишиться на політичній карті світу на осяжне майбутнє. 

Вона може існувати як єдина країна або навіть як набір країн. Це — одна шоста землі з величезним економічним потенціалом, ядерною зброєю та чисельним населенням. В історичній перспективі ця територія завжди буде нести якусь вагу, грати якусь роль. І західні політики дуже не хочуть, щоби ця роль була деструктивною.

Для цього вони мають перестати ототожнювати цю територію з путінським режимом. Адже путінський режим не здатний на жодні конструктивні відносини. 

У західної спільноти в цій війні є ще одна мінімальна умова. Деякі політики її усвідомлюють, деякі відчувають інтуїтивно, але вона є де-факто. 

Ця умова така: завершення цієї війни має створити міжнародний прецедент, який доведе всім світовим лідерам, що йти шляхом масштабної безпідставної війни, військових злочинів та геноциду проти демократичної країни є програшною стратегією.

По факту, виконання цієї умови і є основним мотиваційним чинником для більшості політиків. Адже якщо вона не буде виконана, то це створить інший прецедент, який відчинить двері до безлічі війн майбутнього і повного розвалу світового порядку.

З цієї ж причини західна спільнота має унеможливити ядерний шантаж Путіна. Адже якщо ядерні погрози призведуть до будь-яких здобутків режиму російського диктатора, це буде сигналом для всіх лідерів про те, що, які б у вас не були втрати на фронті, ви зможете компенсувати їх через “суперсилу” у вигляді тактичної ядерної зброї. 

Це спричинить хвилю розповсюдження ядерної зброї серед країн світу. Цей світ зміниться назавжди. А ядерні війни рано чи пізно стануть реальним явищем майбутнього.

Чи може Путін бути стороною переговорів, у результаті яких настане стабільність та буде виконана умова, зазначена вище? Ні. Ані юридично, ані з точки зору його власної позиції чи переконань. А також з урахуванням сукупної кількості злочинів, скоєних ним за цей період.

Стратегія Путіна щодо заперечення існування України та українського народу не змінилася. Він все ще раціоналізує свою філософію, пояснюючи її по десятому колу слухачам різноманітних форумів та інтерв'ю.

Він не залишить свою ціль через місяць, пів року, рік або далі.

Правильним прецедентом для всього світу після цієї війни має стати беззаперечна поразка Путіна. Якісь перемовини, які гіпотетично можуть дати шанс на збереження позиції та “обличчя” російського диктатора, прямо суперечать виконанню зазначеної вище мінімальної умови.

Стабільні та передбачувані відносини з Путіним у цивілізованому суспільстві вже неможливі. Нереально будувати їх зі злочинцем, який знищує цілі міста та цивільне населення, який обманює і заперечує факти, що їх бачить увесь світ. Який, нарешті, відрізав собі всі шляхи на відступ. Така людина є нездатною для договірних відносин.

І тому, якщо Захід хоче побудувати раціональні відносини з представниками населення територій, наразі зайнятих Російською Федерацією, їм треба думати, хто може прийти після Путіна. 

Влада, яка замінить Путіна, може заявити про нову державну політику, що дає хоча би теоретичну можливість переговорів. 

Нереалістично очікувати, що режим Путіна зміниться шляхом демократичних перетворень. Для цього портібне демократично налаштоване активне громадянське суспільство, якого в Росії немає. 

Тому, швидше за все, Путін піде з влади або природнім шляхом, або його усунуть свої ж еліти. Російські державні еліти — це жорстока екосистема, де поїдають собі подібних. 

Побачивши в Путіні перешкоду для вирішення тупикової ситуації, вони можуть згуртуватися проти нього.

Україна і Захід можуть окреслити таку перспективу.

Зміщення Путіна елітами не буде чимось, що вибивається з історичного контексту. Історія Росії в останні сто років має випадки змов еліт та заколотів.

Що робити Україні?

Сьогодні світові лідери дуже обережно ставляться до публічних висловлювань щодо краху режиму Путіна. Проте президент США Байден наприкінці березня в Польщі заявив, що така людина як Путін не може залишатися при владі. Тоді адміністрація білого дому поспішила погасити різкість заяви. Але це було ще на початку війни, коли світ не знав і частини її наслідків. 

Сьогодні для відповідальних цивілізованих урядів нормалізація відносин з чинним режимом Російської Федерації має вважатися неможливою. 

За нинішнього політичного та військового контексту світові лідери нарешті мають набратися сміливості та визнати — намагання вести перемовини з Путіним не принесуть навіть мінімально прийнятного для України та світу закінчення цієї війни.

Україна зараз є носієм волі та характеру, яким вона вражає світ. Це твердження більшості західних оглядачів. Ці якості ми маємо виявляти й у стратегічному дискурсі щодо майбутньої стабільності світу.

Світ вже достатньо помилявся, намагаючись побудувати відносини з Путнім аж до середини 2021 року. Помилявся щодо його спроможностей і нашої здатності й волі до перемоги. Думаючи, що з Путіним можна про щось домовитися, велика частина світу сьогодні помиляється знову. 

Ми маємо продовжувати наполегливо відкривати очі світовим лідерам і громадськості. Адже якщо вони хочуть, щоб ця війна зрештою створила позитивний історичний прецедент, треба послідовно перемагати зло всюди.

Андрій ЗАГОРОДНЮК, Центр оборонних стратегій