Зміна даху

Два місяці тому президія Національної академії наук України прийняла рішення про передачу музею під егіду Міністерства культури й туризму. На думку науковців, така “реформа” тільки поглибить i без того скрутну ситуацію скансена. “Ми не знаємо, що нас чекає після цієї реорганізації, але є побоювання, що це зроблено спеціально, щоб зосередитися на проведенні на цій території фестивалів та різноманітних ярмарків, що нам постійно рекомендують”, — каже директор музею Павло Федака. Тим часом проблем у музею достатньо. Впадають в око зламані крила вітряків, голі крокви, що стирчать з—під солом’яної стріхи, а частина об’єктів музею взагалі відгороджена від відвідувачів застережними червоно—білими стрічками — підходити небезпечно. Це все наслідки того, що вже третій рік не працює урядова програма реставрації унікальних експонатів, без яких найбільший у Європі скансен може з часом перетворитися на суцільну руїну. І складається враження, що саме цього й очікують.

Три роки бездержав’я

На перший погляд, музею гріх скаржитися на відсутність уваги до нього з боку уряду. У грудні 2009 року вийшло розпорядження Кабінету Міністрів № 1600—р, яке передбачало широкий комплекс заходів “із забезпечення повноцінного функціонування і розвитку Національного музею народної архітектури та побуту України”. Зокрема, до 2017 року на території Музею мали з’явитися 12 нових церков XVI—ХІХ ст., фортеця XVIІ ст., два вітряки, капличка, клуня, зведені заново за образом і подобою тих, що були втрачені для нащадків, а також “комплекс споруд, призначених для демонстрування археологічних об’єктів культурної спадщини”. А головне — до 2011 року планувалося “проведення робіт iз реставрації та реабілітації” десяти об’єктів народної архітектури, капітальний ремонт виставкового павільйону. У документі зазначалося, що фінансування заходів мало відбутися за рахунок бюджетних призначень, передбачених для Національної академії наук.

Однак ці перспективи так і залишилися на папері. Через три місяці після прийняття розпорядження уряд змінив очільника, а виконувати обіцянки свого попередника — не в традиціях нашого політикуму. “Уже третій рік від держави на реставрацію ми не отримуємо й копійки, — говорить Павло Федака. — Якщо у 2006—2008 роках музей отримував три—чотири мільйони гривень, і можна було хоч щось робити, то нині ми розраховуємо лише на власні кошти, які отримуємо від продажу квитків. Ми на цей рік запланували 70 тисяч гривень — цього вистачає лише на дрібні реставраційні роботи. Але вирішити проблему в комплексі ми не можемо”.

Були сподівання на співпрацю з фондом Рiната Ахметова “Розвиток України”, який у 2008 році запропонував свою підтримку. Музею пообіцяли 3 млн. дол. на реставрацію експонатів, оновлення музейної експозиції. Однак було освоєно лише 5 млн. грн. (відреставровано шість архітектурних експонатів, відремонтовано та відновлено частину водогону та облаштовано дорогу в зоні “Поділля”). А далі музей із фондом не зійшлися на перспективах подальшого розвитку менеджменту музею, і фонд різко втратив до нього інтерес.

Музей чи етнопарк?

Почавши вкладати кошти в реконструкцію музею, “Розвиток України” паралельно запросив зі США керівника консалтингової компанії Riverhill, що спеціалізується на плануванні виставкових заходів, — Лінду Норріс і ще двох її колег (зі Штатів та Швеції) для отримання рекомендацій, як оптимізувати роботу музею. Приїхавши до України і вивчивши ситуацію, спеціалісти запропонували... навчитися самим заробляти гроші, докорінно змінивши менеджмент і специфіку установи. Зокрема, рекомендували обладнати в музеї вольєри для волів, свиней, гусаків, курей і решетилівських овець, щоб на тварин можна було подивитися, погодувати і погладити, відкрити хати для широкого доступу відвідувачів, організувати там міні—майстерні, щоб продавати витвори народних майстрів, які тут же й працюватимуть. Крім того, рекомендувалося реконструювати й запустити старі млини, щоб молоти вирощену на полях пшеницю, а з борошна випікати хліб і продавати його на території музею. Тобто перетворити наукову установу, якою є музей, на такий собі етнопарк, головним завданням якого буде не збереження й вивчення наукової спадщини, а заробляння грошей.

Музейники виступили з різкою критикою такого підходу, про що заявили у відкритому листі, адресованому Президентові Віктору Януковичу. “Ми створювали цей музей як скарбницю духовних цінностей, а не набір інформації про те, які тарілки стояли на столі чи як виглядала ступа і як у ній товкли мак, — обурюється старший науковий співробітник музею Сергій Верговський, який стояв іще біля його витоків. — Монетизація культури, як відомо, веде до повної втрати культури. І такими є тенденції етнопарків”.

До речі, самі шведи випробували таку систему заробляння грошей у знаменитому стокгольмському “Скансені”. Свого часу народні майстри, які працювали в хатах, виготовляючи на очах у глядачів сувеніри й торгуючи ними, орендували у Музею етнографії автентичні речі, що приносило науковцям чималі прибутки. Але через десять років, оцінивши ступінь побутової амортизації старовинних будівель та інших раритетів, шведи подякували майстрам, звільнили приміщення і почали відновлювати те, що втратили за ці десять років.

Тим часом тиха війна між владою та музеєм триває — лише за останній рік тут пройшло 29 різноманітних перевірок. Невідомою лишається і доля 28 земельних ділянок навколо музею, розданих Київрадою в 2006—2008 роках під забудову. Тепер же постала ще й проблема роботи музею під егідою Міністерства культури. “Схоже, науковий аспект діяльності нашого музею нікого не цікавить — усі дивляться на те, як на ньому заробити гроші. Складається враження, що нас свідомо доводять до банкрутства, щоб потім на цій руїні наставити своїх муляжів, ресторанів, готелів і все це подавати як українську культуру”, — резюмує Павло Федака.

А тим часом...

Доки держава та провладні бізнес—структури чекають, що музейники здадуть свої позиції, найбільшому скансену Європи лишається сподіватися хіба що на добру волю небайдужих людей, які відчувають власну відповідальність за збереження національної пам’яті. “Років шість тому до нас звернувся власник американської цигаркової імперії Philip Morris, який виявився насправді нашим співвітчизником Пилипом Морозом, — говорить Сергій Верговський. — За його сприяння ми відреставрували в експозиції “Полісся” будинок із Житомирщини”.

А нещодавно надійшла пропозиція про співпрацю від віце—президента “Рівненського земляцтва” Василя Яніцького. Він дізнався, що вітряк із села Мале Морочне Зарічненського району Рівненщини, що в експозиції “Полісся”, належав колись його прадіду Павлові Репецькому. Будували його всім селом уже після війни, у 1948 році, тож доброї деревини знайти було годі — розповідають, що для млина люди порубали вільхи в себе на межах. Але нині вітряк перебуває в аварійному стані. Реставраційні роботи заплановано на осінь. Василь Яніцький шукає на рідній Зарічненщині старих будівельників, які пам’ятають іще секрети прадідів, щоб усе відбудовувалося за старовинними технологіями. До речі, катастрофічна нестача фахівців, які вміють перекрити хату соломою чи збудувати дім без єдиного цвяха — ще одна проблема, з якою постійно стикається керівництво музею. А реставраційна майстерня, де досвідчені майстри ділилися б досвідом із молоддю, не працює уже років 15.

Негайної реставрації очікують ще три вітряки із Запоріжжя, Полтавщини і Сумщини, керат (січкарня з кінним приводом) на окружному дворі в експозиції “Полісся”, хлів у садибі на Чернігівщині, який уже чотири роки стоїть на підпорках, та водяний млин із Чернігівщини, хата з села Дударки на Наддніпрянщині, інші унікальні об’єкти — загалом близько 20 споруд. Можливо, побачивши їх, ще в когось із меценатів прокинеться голос роду, і він зробить усе, щоб зберегти для нащадків частинку їхньої історії й культури. Адже не все в цьому світі вимірюється лише грошима.

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО