Заколот “Вагнера”: три мети збройного виступу Прігожина

Різні поінформовані люди, а також ті, хто вдає з себе поінформованого, одностайно пророкують, що цю історію ще не завершено й вона матиме продовження за кілька місяців. Тобто марш Прігожина потрібно сприймати не як поодиноку подію, казус, інцидент, а як частину ширшого процесу. Як фрагмент загальної картини, а не як окрему картину. І персонажі на ній теж не настільки окремі та самодостатні, як про них розповідають.

Із тим, що виступ угруповання “Вагнер” був не спонтанним, а завчасно й добре підготовленим, по-військовому спланованим і реалізованим, погодяться всі. Прігожин готував інформаційне тло свого конфлікту з міністерством оборони та персонально з Шойгу й Герасимовим дуже давно, поступово нарощуючи емоційне напруження й градус пристрастей. Драматургія цього конфлікту передбачала врешті-решт пряме зіткнення, тому ця історія й виглядає природною, хоча для багатьох і несподіваною.

Різночитання виникають не з того, як усе почалося, а з того, як усе несподівано обірвалося. Бо в момент кульмінації військового заколоту головний заколотник раптом зійшов зі сцени. Стосовно цього запропоновано кілька пояснень, від раціонального — заколотник зрозумів, що зібраних сил недостатньо, аби взяти Москву, через конспірологічне — спільники заколоту в Москві зрадили самого заколотника, до ірраціонального — заколотники раптом прозріли та зрозуміли, що велике кровопролиття зруйнує Росію.

Усі ці пояснення ґрунтуються на тому, що Прігожин і його “вагнерівці” — самостійна та самокерована сила, яка з огляду на обставини змушена була збунтуватися. Звісно, кожен з нас має право в це повірити… Або не повірити й пошукати відповіді у ширшому контексті загальновідомих подій і прихованих процесів. І запропонувати іншу гіпотезу, яка б мала пояснювальну силу.

Найбільше в подіях 24 червня нас зацікавила поява прізвища Алєксєя Дюміна як одного з тих, хто вів переговори із заколотниками. Та хто ж він такий? Теперішній губернатор Тульської області відомий широкому загалу як колишній особистий охоронець Путіна, співробітник Федеральної служби охорони (ФСО). Та якщо придивитися пильніше, можна дізнатися, що він очолював Сили спеціальних операцій (ССО) у 2014—2015 роках і навіть став героєм Росії за захоплення Криму. Так-так, “зелені чоловічки” — це ССО, а Крим — це спецоперація.

Нинішні керівники Росії зазвичай є вихідцями зі спецслужб, де, як відомо, колишніх не буває. Їхній спосіб мислення — конспірологія, а спосіб діяльності — спецоперації. Ну, або “активні заходи” як її складники. Тож і не дивно, що вже півторарічну війну з Україною вони досі називають спецоперацією, хоч і військовою.

А що як заколот “Вагнера” — це активні заходи в межах якоїсь спецоперації?

У сьогоднішньому медіапросторі як тільки не називали Прігожина — і власником, і засновником, і фінансистом ПВК “Вагнер”, ватажком і навіть командиром… Але по суті його роль була іншою — топменеджер, організатор бізнес-процесів. Найнята людина, яку допущено до інтимної таємниці — інформації про справжніх власників і утримувача (хранителя) їхніх багатств.

Річ у тім, що так звана приватна військова компанія “Вагнер” зовсім не є приватною. І “Вагнер” — це не Прігожин, це позивний справжнього першого командира — Дмітрія Уткіна, він є на фото з Путіним на прийомі в Кремлі.

Як окрема структура цей підрозділ створювався ще 2013 року з офіцерів спецназу військової розвідки й проходив злагодження на полігоні Молькіно в Ростовській області. За деякими даними, це полігон ССО головного управління (колишнє ГРУ) генерального штабу ЗС РФ. Отже, це нелегальний спецназ для таємних операцій, проксі-війн і операцій під чужим прапором, передусім за межами РФ, аби російська держава не несла за його діяльність формальної відповідальності. Чому ж тоді виник конфлікт із начальником генерального штабу та міністром оборони? Бо ГУ ГШ (військова розвідка) — це окрема держава в державі. А ССО — це окрема держава в державі ГШ. Російська матрьошка як структурна модель, де видиму міжвідомчу конкуренцію замінено на невидиму внутрішньовідомчу.

Як відомо, ССО як окремий вид військ передбачає, крім суто силового компоненту, спецназу, ще й інформаційний — для проведення ІПСО (інформаційно-психологічних операцій). І тут ми пригадуємо “фабрику тролів” із Ольгіна, містечка під Санкт-Петербургом. Вона з’явилася одночасно з ПВК “Вагнер” — 2014 року — як “Агентство інтернет-досліджень”, контроль над яким публічно визнав пізніше Євгєній Прігожин. Саме цей підрозділ звинувачували у втручанні в президентські вибори в США 2016 року, та й не тільки. А потім на цій базі було створено РІА ФАН (“Федеральне агентство новин”) і цілий медіахолдинг “Патріот” (після заколоту припиняє існування).

Отже, й ПВК “Вагнер” Дмітрія Уткіна, й РІА ФАН Євгєнія Прігожина — це все структури ССО РФ. Тому й переговори з ними начебто вів їхній колишній командир — Алєксєй Дюмін. Але не тільки він… Ні, участь Лукашенка, про яку він сам розповів, теж була, але його роль була допоміжною, а не визначальною. Хтось із переговірників придумав вивести Прігожина з “вагнерівцями” за межі російської юрисдикції — от і звернулися до Лукашенка. Паралельно були повідомлення про телефонні розмови Путіна з лідерами Казахстану, Узбекистану й навіть Вірменії (як членів ОДКБ). Можливо, з тим самим проханням.

Дивимося на ССО — й бачимо ФСБ. Силами ССО можуть командувати лише представники спецслужб. Генерал ФСО Дюмін у 2014—2015 роках був одночасно заступником начальника ГРУ та командувачем ССО. У 2015—2016 роках був заступником міністра оборони, став генерал-полковником.

У ССО його замінив генерал-лейтенант Алєксандр Матовніков із підрозділу “Альфа” (спецназ ФСБ), який керував ССО з 2015-го до 2018 року. Сьогодні він є заступником головнокомандувача сухопутних військ ЗС РФ.

А біографія нинішнього (з 2018 року) командувача ССО генерал-майора Валерія Флюстікова взагалі оповита завісою таємниці. Військові його майже не знають, тож можна припустити, що він теж є вихідцем із ФСБ.

Справжнім лідером фсбшників (і координатором спецслужб) сьогодні є секретар Ради безпеки РФ генерал армії Ніколай Патрушев, прізвище якого також згадують серед переговірників із Прігожиним.

“Переговірники” — це ті, хто “врятував Росію від громадянської війни”, а режим Путіна — від стрімкого краху. Це головні бенефіціари заколоту та його нейтралізації. Це схоже на бізнес-модель деяких “юристів” — створювати проблему й заробляти на її розв’язанні.

Схоже, що це справді була спецоперація. І дарма, що ФСБ (голова — теж генерал армії Алєксандр Бортніков) виглядає в ній непривабливо — саме вона мала б не допустити заколоту, але облажалася… Цілі спецоперації були важливішими за плями на репутації цього відомства.

А про цілі можна судити за цільовими аудиторіями й отриманими результатами.

Перший, на кого була спрямована спецоперація, — це Путін. І, схоже, вона його справді налякала. Буквально за добу істотно послаблено політичний капітал Путіна, іміджевого удару завдано в самісіньку серцевину. Сильний лідер, який починався з фрази “в сортирі замочимо” (терористів), закінчився. Лідера вже сприймають як старого, слабкого й нерішучого. Але ще живого.

Друга ціль — війна або так звана військова спецоперація. Спецоперація проти спецоперації — такою є нинішня російська політична реальність. Прігожин напередодні й під час свого заколоту (“активних заходів”) чітко сформулював і технологічно запустив в ефір (інформаційний простір) меседжі про невиправданість, безпричинність цієї війни, що її описано як спецоперацію начебто Шойгу з Герасимовим (міноборони), а не ФСБ з Путіним. Іншими словами, заколот Прігожина було спрямовано на делегітимізацію війни в суспільній свідомості росіян. Мети ще не досягнуто, але питання вже поставлено.

Третя ціль — зовнішня. Під час заколоту “вагнерівці” методично блокували військові об’єкти в напрямку свого просування до Москви, серед яких міг виявитися й “Воронеж-45” — аеродром стратегічної авіації під Борисоглєбськом зі сховищем ядерних боєприпасів. Нам невідомо, що там насправді відбувалося на землі, але інформаційний простір на Заході відразу заштормило. Ударну хвилю посилили навіть твітом експрезидента Дмітрія Мєдвєдєва, який натякав на захоплення ядерної зброї бандитами, а отже, на загрозу всьому світові, а не лише Кремлю.

І Захід відреагував негайно. Навіть офіційно повідомив про свої контакти з керівництвом РФ стосовно цього. Не виключено, що на переговірників (чи заколотників?) вплинуло, серед іншого, і втручання США. Метою цієї ІПСО було налякати Захід і викликати його на прямі переговори. Результат — Захід стривожений, але ще недостатньо наляканий.

Ну, й загальна картина цієї спецоперації, яка ще триватиме від одних “активних заходів” до інших, вимальовується так: група впливових генералів російських спецслужб усвідомлює безперспективність продовження гарячої фази війни з Україною та гібридної чи холодної війни із Заходом. Виходу з глухого кута заважає незграбна фігура Путіна. Мало того, що його звинувачено у воєнних злочинах і з ним не хочуть вести переговори, — він сам не хоче визнавати свою помилку й продовжуватиме війну скільки зможе. Інакше він не може пояснити і собі, й росіянам, навіщо загинуло стільки людей.

І під час війни, й під час цієї спецоперації з’ясувалося, що сучасна Росія — Російська Федерація — неспроможна не лише досягнути оголошених цілей, а й стоїть на порозі власного краху з перспективою перетворитися на failed state. На територію РФ вже не лише перенесено “африканські практики” ПВК “Вагнер”, а й розпочався процес “донбасизації” самої Росії.

Тому ще одного збройного заколоту РФ може не витримати. Путіна усуватимуть від реальної влади й змушуватимуть добровільно відмовитись від символічної. Але поступово, через інститут “прєємніка” (наступника). А з цим можуть бути проблеми.

Тому це точно не кінець. To be continued.

Володимир ГОРБАЧ, Інститут Євроатлантичного співробітництва