Юридично живий. Як родичі загиблих у Маріуполі доводять факт смерті своїх рідних

 Якщо в людини був паспорт або якесь посвідчення, її вносили до списку людей, які загинули та прізвища яких відомі. На серпень 2022 року таких імен, за моїми даними, було 87 тисяч. Але це не тільки цивільні жителі, а й загиблі військові (і українські захисники, і російські солдати. — Авт.)”, — зазначає журналістка Наталя Дєдова — дружина Віктора Дєдова, що загинув у Маріуполі в березні 2022-го року. Це страшні цифри, за якими пошматовані долі. Доторкнутися до катастрофи та усвідомити її масштаб дуже важко… Маріуполь зайнятий ворогом. Але цей матеріал — перша спроба.

Олександр Сичев і Віктор Дєдов загинули під час наступу російських військ на Маріуполь торік. Дружина Віктора пройшла непростий шлях доведення факту смерті чоловіка через суд. Рідні Олександра досі не мають документа про смерть: юридично чоловік, який загинув, не вважається мертвим. Досвід цих родин і поради правозахисниці Української Гельсінської спілки з прав людини для людей, чиї родичі  загинули на окупованих територіях, — читайте далі.

Олександр

Олександр Сичев загинув 18 березня 2022 року в Маріуполі. Разом із вагітною нареченою Катериною та її дитиною Олександр мешкав у мікрорайоні “Східний”. Коли того дня почався обстріл, пара була в друзів. У їхню квартиру влучили снаряди, почалася пожежа. Катерина встигла вибігти на вулицю, а Олександр — ні. 

Ми не знаємо, чи він моментально загинув, чи від ударної хвилі, чи його чимось вдарило, чи від удушшя”, — каже родичка загиблого. Задля безпеки жінки ми не розголошуємо її ім’я.

 

Обстріли Маріуполя були дуже щільні. Переселенка розповідає: літаки вилітали що 15 хвилин, кожен скидав по дві-три бомби. 

Це було постійне бомбардування міста. І артобстріли, і фосфорні бомби. Поставив чайник на вогнище, заскочив до під’їзду і не можеш вийти хвилин 20, тому що все навколо вибухає”, — каже жінка.

 

Тіла загиблих сусіди збирали у проміжках між обстрілами. Олександра та інших убитих поховали неподалік школи в цьому районі.

Мама Олександра перебувала в іншому мікрорайоні міста. Зв’язку в Маріуполі не було, добратися до сина в умовах постійних обстрілів теж було неможливо. Разом зі старшим сином мамі вдалося виїхати з міста 17 березня.

Слава Богу, що вони це зробили, адже через кілька днів прийшли російські військові, закрили людей у підвалі цього будинку та покидали гранати на другий і четвертий поверхи. Потім влаштували з квартири старшого брата Олександра стрільбище, залишили там шухляди з-під снарядів”, — зазначила родичка.

Про загибель Саші його старшому брату в 20-х числах березня розповіли сусіди, яких вони з матір’ю зустріли під час фільтрації. Виїхавши з блокади, мама також дізналася від знайомих, що загинув її чоловік. Його поховали російські окупанти у селі Виноградне неподалік Маріуполя.

Влітку 2022 мама Олександра повернулася до Маріуполя, щоби перепоховати сина та отримати свідоцтва про смерть — і його, і свого чоловіка.

На самостійне перепоховання окупанти не давали дозволу. За це могли відправити, як казали, до Донецька “на яму” або в Оленівку. За непідкорення новій владі. Тому вона збирала всі документи та щодня чекала, коли приїдуть ексгумувати тіло сина”, — каже родичка.

Щоб отримати дозвіл на ексгумацію, мама Олександра зверталася до представників окупаційних райвиконкому Лівобережного району Маріуполя, міліції, МНС та структур ритуальних послуг. 

Вона подала заяву на ексгумацію в середині червня 2022 року й чекала на неї до вересня. Однак тіла похованих під школою забрали, коли жінка була в одній з місцевих інстанцій, тож вона пропустила цей момент. Відтоді мама вбитого не може з’ясувати у представників окупаційної влади, куди саме повезли тіла, ексгумовані біля школи. Як наслідок вона не може отримати хоча б якийсь документ, що засвідчив би смерть сина. 

 

Ми навіть не знаємо, в яку сторону повезли тіла: на Старокримське кладовище, на Виноградне, чи в центр міста, чи до братської могили, чи спалили... На питання: “Де тіло? Це ж ваші співробітники вилучали його”, — відповідають: “Втрачені документи. Як ви доведете, що це був ваш син?”, — зазначила родичка загиблого.

Для отримання в Україні чинного свідоцтва про смерть мамі Олександра потрібен документ від незаконної окупаційної влади, який підтверджує загибель людини. Жінка залишається в окупованому Маріуполі, аби отримати його. Документ від окупантів щодо загиблого чоловіка їй видали.

Наречена Олександра Катерина, яка була на місці трагедії, виїхала з Маріуполя до Швеції. Там народила дівчинку, яку на честь батька назвала Олександрою.

Віктор

Наталя і Віктор Дєдови — подружжя маріупольських телевізійників, які прожили разом понад 20 років. Віктор загинув під час обстрілу 11 березня 2022-го.

Прилетіло два снаряди до квартири. Перший — у спальню, де була я з мамою. Мій чоловік, свекор і син були в іншій кімнаті, другий снаряд прилетів туди. Чоловік ішов до мене, його в коридорі осколком убило. Я взяла його голову у свої руки. Ми поливали водою. У нього були поранення обличчя, не було сумніву в тому, що він мертвий”, — каже Наталя.

Рідні Віктора вирушили до друзів у приватний сектор. Наступного дня мама Наталі повернулася до квартири. Побачила, що у Віктора було поранення сонної артерії. Накрила його тіло, причинила двері й пішла. Згодом Наталя намагалася потрапити до квартири. Вона хотіла поховати загиблого. Але двері заклинило, відчинити їх їй не вдалося. 

16 березня ми поїхали з Маріуполя. Я бачила, як горить мій будинок. Я вважала якийсь час, що Віктор, що тіло згоріло. Але в травні, коли в Маріуполі з’явився зв’язок, я говорила з сусідкою. Вона сказала, що 26-го числа прийшли російські окупанти, відкрили квартиру, пограбували її та винесли Вітю. Також забрали мою померлу сусідку — бабусю”, — розповіла Наталя.

Процес виготовлення свідоцтва про смерть Віктора Дєдова почався наприкінці березня 2022-го. У суді родичів запитували, чому до загиблого не приїхала поліція. Вони пояснювали приблизно так: “Тому, що неможливо було викликати. Не було мобільного зв’язку. Вже не працювали ніхто в цей час, мікроскопічна кількість правоохоронців залишилася та медиків, які сиділи в лікарнях і надавали допомогу по факту. Ніхто до вбитих не виїжджав узагалі”. Судді питали, чи є свідки, фото тіла та могили. 

Врешті отримати свідоцтво про смерть удалося в Дарницькому суді міста Києва — завдяки свідченням свекра, який був присутній у квартирі в момент вибуху, та кумів, у яких виявилася єдина фотографія тіла Віктора. Вони перебували в столиці на той момент, а Наталя була в Запоріжжі, тож у цьому засіданні участі не брала.

12 березня перед тим, як мама зайшла до квартири, моя кума з чоловіком теж там були. Вони його сфотографували і зберегли фото”, — згадала вдова.

Фото Віктора передали в липні 2022-го. Справа щодо встановлення факту смерті чоловіка розтягнулася на кілька місяців. Паралельно з судовим процесом Наталя шукала могилу чоловіка. Віднайдення її та завершення судової справи відбулися майже одночасно.

Наталя з’ясувала, що російські окупанти влаштували морг у складах для зберігання продуктів біля одного з торговельних центрів. Саме звідти почалися пошуки.

Мій знайомий поїхав до цього моргу. Там сказали, що прізвища Дєдов у списку немає. Тобто він “невідомий”. Дані про “невідомих” були в Мангуші та Новоазовську в базах. Друг поїхав у Мангуш. Він знайшов дані про Вітю.

Чоловікові на руку повісили бирку з номером 200. Сфотографували тіло — великий план обличчя з тією рукою і загальний план — тіло з цією рукою. Друг скинув мені дві фотографії, говорить — треба впізнати. Я впізнала. Потім він поїхав до служби “Ритуал”, там був список людей і дані про те, де поховані невідомі. Знайшли могилу. На ній був не хрест, а палка і маленька табличка: “н/м неизвестный мужчина 5060” (років. — Авт.)”, — розповіла Наталя.

Страшна статистика

За словами Наталі Дєдової, у фотобазі окупаційної прокуратури в Мангуші були дані про 26 тисяч невідомих людей. “Ще одна фотобаза є в Новоазовську. Там — 26 750 людей станом на літо минулого року”, — каже Наталя.

За словами Дєдової, загиблих у Маріуполі можна умовно поділити на кілька категорій. 

Перша — поховані російськими військовими. У такому разі людину треба шукати в базах даних окупантів.

Якщо в людини був паспорт або якесь посвідчення, її вносили до списку людей, які загинули та прізвища яких відомі. На серпень 2022 року таких імен, за моїми даними, було 87 тисяч. Але це не тільки цивільні жителі, а й загиблі військові (і українські захисники, і російські солдати. — Авт.)”, — зазначає журналістка. 

Друга категорія — поховані у братських могилах. Їх часто робили на місці воронок від авіаударів.

Третя категорія — поховані у громадських місцях. Після ексгумації таких могил рідні часто можуть не знати, куди перепоховали людину. 

Дуже багато було могил на дитячих майданчиках, тому що там пісок і легше було копати”, — каже Наталя.

Четверта категорія — люди, чиї останки залишилися під завалами будинків.

Коли авіаудар і від дев’ятого на перший поверх валиться весь будинок, весь під’їзд, гинуть 100—200 людей одразу. Багато людей залишилися під завалами. Потім, коли окупанти все це розгрібали, тіла могли вивозити  як сміття. Могил таких людей немає взагалі. Тіла немає, людини немає”, — каже журналістка.

Ще одна категорія — люди, тіла яких згоріли. У таких випадках родичі нерідко просто закопували попіл у місці, яке обирали на власний розсуд, говорить Дєдова.

Телефонувала дівчина, каже — до квартири прилетів снаряд і згоріли мама, бабуся, брат. Батько, зібрав що залишилося, поїхав до села, де мешкає, та поховав під березою… Ще одна історія — лікаря, який працював у Маріуполі дитячим хірургом. Згоріла його дружина. Він зібрав останки, пішов до моргу, щоби надали свідоцтво про смерть, щоб якийсь папірець був. Йому сказали: іди та ховай, де хочеш. Він прикопав дружину до могили свого брата”, — розповіла Наталя.

Поради юристки

Алгоритм отримання свідоцтва про смерть людини, яка загинула на тимчасово окупованій території, зокрема під час активний бойових дій, нам пояснила адвокатка, юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Наталія Войнова.

За її словами, відповідно до законодавства України, зокрема ст. 17 Закону України “Про державну  реєстрацію актів цивільного стану”, підставою для проведення державної реєстрації смерті особи є документ встановленої форми про смерть. Щоб отримати його, родичі загиблих на тимчасово окупованих територіях звертаються до українських судів. Туди, каже Войнова, слід подати бодай якийсь документ, що може вказувати на смерть людини. Хоч він і не є доказом у класичному розумінні, адже виданий незаконними органами влади, однак суд братиме його до ознайомлення.

Слід подати до суду заяву про встановлення факту смерті особи в певний час у певному місці, — радить Наталія Войнова. — Судовий збір у цьому випадку не сплачується. Після завершення судового процесу заявник уже може звертатися до РАЦСу й отримувати свідоцтво українського зразка про смерть. Якщо документ потрібен для вступу в спадщину, суди призначатимуть додатковий термін — тобто люди зможуть вступити у спадщину, хоча навіть мине встановлених законом понад 10 місяців з часу смерті”.

Свідоцтво про смерть потрібне для отримання виплат “по втраті годувальника” неповнолітнім дітям та допомоги від держави “на поховання”. 

Войнова розповіла, які альтернативи є для тих, хто не мав можливості поховати рідних або отримати будь-який документ від окупаційної влади, що стверджує факт смерті.

Можна подавати заяву до правоохоронних органів про те, що людина зникла, що про неї жодної інформації немає. Вона оголошується в розшук. Далі, щоби визнати людину зниклою безвісти, подається позов до суду про це. Щоправда, подати його можна через рік після дати смерті (умовний час, коли людина зникла чи загинула. — Ред.). Щоби визнати зниклу безвісти людину загиблою, за законом, можемо подати до суду через два роки після закінчення військових дій, але не раніше, ніж через пів року”, — каже адвокатка.

Рідні авторки в окупації, для нас важливо залишити її анонімною

Текст підготовлений платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих  українських військових, спеціально для ZN.UA