Якої Європи в Україні ми хочемо?

Аж надто глибоко в'їлися такі слова, як “євроремонт”, “європейські цінності”, “європейський вибір України”, в'їлися в свідомість і, можливо, у підсвідомість багатьох українців, що вони, власне, й не задумуються: а що чекає на нас в цій Європі? Тупе “мавпування”, повторення слів про те, що якщо ми станемо “повноправним” членом Євросоюзу, то, раптом, якимсь дивом, Україна стане такою ж, як Німеччина чи Франція забезпеченою, достатньою, могутньою. Європа стала для нас якимсь міфом, якоюсь казочкою, що ніби досить нам бути там, і все стане на свої місця, все буде гаразд. Та чи так воно?

“Дружні обійми” чергового васала

Не так. Тому що наші прагнення, уявлення про щось часто є перебільшеними. Згадаймо, в історії України були різні віяння, вагання і нав'язливі бажання бути у союзі із кимсь. Хоча би у XX столітті — хтось бачив майбутнє України за тісної підтримки Австрії чи Польщі, хтось за союзності Росії — часи Першої світової війни. У часи Другої світової війни — хоча би до прикладу захід України — прагнули приходу і зустрічали з хлібом-сіллю Радянську Армію, як визволительку з-під Польщі, менше ніж через два роки вже зустрічали хлібом-сіллю армію нацистського вермахту із надією, що вона визволить від червоних та дозволить побудувати свою незалежну Україну. А невдовзі воювали на два фронти проти одних і других... Прикладів можна навести більше, але висновок один — ми віримо, що можемо бути сильними і нібито незалежними, але тільки за підтримки когось. I це наше недовірство чи маловірство у свої власні сили та потуги, завше підкріплене недолугою українською владою, штовхає нас у “дружні обійми” чергового васала глобалізованого капіталу.

Доводиться чути: або з Росією, або з Європою — ми самі не виживемо! Так, ми самі не виживемо, якщо і далі будемо мати те, що маємо, і будемо будувати що — не знаємо, і будемо обирати зневірено та цинічно, плювавши на них, а в результаті вчергове наплюємо на себе, щоб після виборів дивуватися — та хто за них голосував?! Ми з вами. Ми є єдиним соціальним організмом. I якщо західняки зуміли переконати інших і обрати Ющенка, то це обрали не тільки для себе, а й для сходу. Так само східняки обрали Януковича для всієї соціальної української громади.

Ми пов'язані одними законами та однією територією і — що найосновніше — однією долею жити разом. I нам усім потрібно добре думати, чи потрібен нам ще однин господар, тепер не із Москви, а із Брюсселя чи Страсбурга. I навіть якщо би за бажанням Бжезинського політичний центр Євросоюзу перенести звідти до Києва, то це покращить ситуацію не більше, аніж те, що колись українці Хрущов чи Брежнєв керували СРСР (Радянська Україна залишалася колонією).

Ми при будь-яких розкладах залишимось у Європі навіть не другим, а третім сортом. Хіба не зрозуміло, під кого був створений Євросоюз і кому він найбільш вигідний і потрібний? Німеччині та Франції. Бачимо, що сьогодні все крутиться навколо канцлера Німеччини Ангели Меркель та президента Франції Ніколя Саркозі. Бачимо країни, які би могли рівнятися на них, але навряд чи це вдасться. Бачимо на прикладі Польщі, члена Євросоюзу, що попри інвестиції та грошові подарунки з “панського столу”, попри так званий польський гонор Польща є придатком єврозони, її провінцією. Німеччині Польща потрібна найперше як дешева робоча сила та місце збуту товарів.

Куди подівся гонор поляків?

Пригадую минулорічні відвідини Польщі, де довелося від одного поморського депутата (м. Колобжег, до Другої світової війни ці території належали Німеччині) чути розхвалювання того, як багато німці їм дали, як нікому в Польщі. Але, каже, тепер менше дають, бо у них також криза. I побажав нам, українцям, знайти собі також такого щедрого дядька (“...znalezc sobie hojnego wujka!”). Ця теза поляка вразила не тим, як їм багато дали коштів, а тим, що, порівнявши Німеччину із дядьком для Польщі, висловив свою меншість, а не рівноправність у Євросоюзі. Якщо він тобі дядько, то ти йому хто? Нині дядько дає, але тільки на те, на що сам вважає за потрібне. А завтра?

Приклад другий. Пригадую минулорічну зустріч із редактором Щецинського відділення найбільшої, найавторитетнішої і найвпливовішої газети Польщі “Газета виборча”, щоденний тираж котрої близько 350 тисяч примірників. Редактор на моє запитання, чи їхня газета критикує політику Страсбурга та Брюсселя, несподівано, як на мене, відповів: “То є трудне питання. Є бюрократія, і про це пишемо. Пишемо про євродепутатів, котрі беруть гроші за сідання, у яких не беруть участі. Але щоб ми друкували текст, що ми домагаємося зміни структури Європейської Унії, — то це не наш рівень. Польща є настільки малою країною у ЄС, що не може змінити структури. Це стосується більше Німеччини та Франції”. Було трохи дивно це чути. Я у цих словах почув визнання поляками меншовартості Польщі у Євросоюзі. Це радше позиція колонії, а не рівноправної країни.

Приклад третій. Коли сталася криза в Греції. Прийняли рішення фактичні керівники Євросоюзу — Німеччина та Франція — допомогти Греції мільярдами евро, хоча й із вимогою скоротити соціальні видатки. Але тут прем'єр-міністр Греції Георгіос Папандреу раптом вирішив провести референдум, запитати у людей, греків, чи вони погоджуються на такі соціальні скорочення. Фактичним керівникам Євросоюзу це вочевидь не сподобалося, бо зрозуміло, що на референдумі жоден народ за скорочення своїх зарплат не проголосує. Саркозі викликав Папандреу до себе. А по польському радіо було дивно чути слова ведучого про те, що Саркозі, викликавши до себе Попандреу, напевно, добре дасть йому по пальцях. (Референдуму не було, Папандреу добровільно пішов у відставку.)

Тобто тут знову ж таки зрозуміло: якщо польське радіо вважає, що може керівник однієї із держав начебто рівноправного Євросоюзу давати по пальцях керівникові іншої начебто незалежної європейської держави, то чим краща Польща в такому разі за Грецію? Тим, що ще немає дефолту? Але ж курс злотого падає. I хто знає, чи не прийде час давати по пальцях іншій євродержаві і тільки тому, що ти там, у тому колгоспі. I попри весь антураж — ти вже не рівний серед рівних, а всього лиш “керівник рільничої чи будівельної бригади в колгоспі (колективному господарстві)”, назва якого Євросоюз.

Раніше доводилося чути не раз критику українців українцями, що начебто з молоком матері увібрали і ледь не на кожному кроці проповідуємо свою меншовартість і що от нам потрібно брати приклад з тих же поляків, які ще з маленьких літ повторюють — Ja jestem Polak! (Я є поляк!). Але я не відчув того славнозвісного польського гонору. Картина тепер трохи інша. Це нормальні люди, які реально розуміють можливості та місце Польщі в єврозоні. Які скаржаться також на зменшення у нації власного гонору.

А ми — такі недалекі від Польщі і такі послідовні за Польщею. Проте якщо вникнути, то все бажання вступу в Євросоюз крутиться в головах пересічних українських обивателів та пересічних українських верховних політиків з причини європейських матеріальних благ. Більші зарплати у порівнянні із нашими, кращі дороги у порівнянні із нашими. I це якось можна брати до уваги та прикладу. Але є й інша Європа. Чи ми хочемо цієї іншої Європи у себе вдома?

Давайте глянемо, якою є ця інша Європа. А вона є, окрім економічної, ще й релігійною, ще є культурною чи мультикультурною, і є адміністративною... I ці всі Європи мають законодавче підґрунтя, забезпечення.

Європу адміністративну наші найверховніші вожді (і ті, котрі там вже були, і ті, котрі зараз є) хочуть ввести в Україну за прикладом Польщі. Укрупнення сільських рад, укрупнення районів... Вважають, що це буде по-европейськи правильно, а отже, необхідно.

Адмінреформа по-ЄСівськи

Насправді ж таке укрупнення під відволікаючим лозунгом “наближення до людини якісних послуг” призводить до зворотного — забирає навіть ті мізерні послуги, котрі має селянин. Поляки вже шкодують, що із їхніх сіл були забрані школи і дітям доводиться доїжджати до центрального села! Але що нашим вождям до селян! Для них важливіше те, що це буде по-європейськи, що їх називатимуть якщо не європейськими, то хоча би проєвропейськими політиками. I з допомогою цієї омани заберуть, щезнуть по багатьох селах медпункти, дитячі садки, бібліотеки, школи, клуби.

Чи ми з вами, громадяни, того хочемо? I чи вони нас будуть питати? Мабуть, зроблять навально і брутально, як з пенсійною реформою. Але ж колись треба буде відповідати і чи відповідатимуть саме ті, котрі це все пропихають через “невпихуємо-провпихуємую” ВРУ? Поекспериментують, познущаються з нас на вимогу МВФ, котрий дає “бабло” в обмін на такі експерименти, а на час всенародного збурення будуть спостерігати за нами через акваріуми своїх моніторів з Багамських, Фолклендських тощо островів.

Невже так важко верхсидящим допетрати, що реформувати місцеве самоврядування потрібно не через укрупнення (бо це практично буде ліквідацією сільських рад та районних центрів), а через надання більших повноважень, котрі би дали можливість громадам бути самоокупними, самодостатніми! Вміють тільки говорити про децентралізацію два десятиліття, а насправді чергове збільшення повноважень для місцевого самоврядування закінчується черговим урізанням цих повноважень. Знущаються, думають, що там дурніші, стерплять. А дарма так з нами поводяться.

Європа культурна, мультикультурна чи є чимось таким, із чого ми маємо брати приклад? Понад десятиліття тому я був із німцями на німецькому пляжі, де поряд з іншими відпочивала сім'я не німців. Їх вирізняли колір шкіри та не німецька мова. Ця сім'я — батько, сини — грали м'ячем, смажили шашлик і — галасували. Вони виглядали некультурними, і це спостерігати мені було неприємно. Зате німці були напрочуд культурними та толерантними. Хоча їх було значно більше, але, як не дивно, ніхто із них не зробив зауваження. Вони їх не помічали чи вдавали, що не помічають, не чують непомірного галасу. I це мене також вразило.

Як вразила інша ситуація. В Берліні ми сиділи біля будинку на лавочках, розмовляли через перекладача. В нашій компанії була молода жінка з дитиною не білого кольору шкіри. I з якогось там поверху хтось кидає скляну пляшку. Якби влучили в голову — реанімація.

Мабуть, через численні подібні “сценки” не так давно канцлер Німеччини Меркель заявила, що політика мультикультурності зазнала поразки. Саме тому, що є нестикування культур, є надмірності з обох боків.

Але принаймні Німеччина має бути німецькою, так само, як Польща польською, а Україна українською. Але не Франція арабською чи Україна єврейською чи китайською. Кожен народ має бути господарем у себе на землі. I ми, саме ми, українці, маємо бути господарями на цій землі, а до нас мають приїжджати німці, поляки, французи, євреї у гості. I нас мають в Польщі, Німеччині, Iзраїлі, США тощо зустрічати як бажаних, культурних, вихованих і передбачуваних гостей.

Про провал європейської мультикультурної політики заявив також президент Франції Саркозі та прем'єр-міністр Великобританії Камерон. Адже це неправильно, коли ти запускаєш, запрошуєш до себе робітників із іншої, біднішої, країни з надією на їхню самовіддану працю та повагу до роботодавця, з надією, що вони попрацюють та виїдуть. Але стається навпаки. Через десять років вони вже громадяни Франції, а через тридцять років їхні діти роблять революцію в Парижі, де полум'ям горять квартали.

Погано не тільки, коли нелегали проникають у твою країну, погано також, коли іноземці легально, тобто законно, заполонюють твою країну. Вони, блідолиці європейці, починають розуміти, що нетерпимість заїжджих може бути сильнішою за їхню терпимість. Що на фоні всеєвропейської антирелігійності, надмірної ліберальності мусульмани у європейських країнах є духом сильніші за псевдохристиянську Європу. Європейські костели, кірхи тощо порожніють, перетворюються на музеї, а монастирі — на звичайні готелі. Головами, язиками та руками ліберальних депутатів та інших керівників єврозони вимітається дух християнства з усього. А кому це вигідно? Нам з вами?? Зате активно будуються у Франції, Німеччині та інших країнах мечеті. Європа програє.

Хибна толерантність

Але це все законодавчо виправдовується так званою толерантністю. I так само, цим же самим пропагується і захищається розпуста. Гомосексуалісти, лесбіянки й інші антихристияни гучно заявляють про себе, і в цій битві перемагають християнську Європу. А що, ви, може, також проти педерастії, мужолозтва? Значить, ви не справжній європеєць. Значить, вас потрібно вчити толерантності, а заодно потрібно вчити вас бути антихристиянином. Чи такої Європи ви в себе вдома хочете? Європа Содому і Гоморри, а не Європа Христа. Оце і є так звані європейські цінності і — наше з вами майбутнє.

Хибний наш шлях у цю Європу. I схибленою буде така Європа в Україні. Запитаймо себе: Україна має бути європейською чи християнською? Оскільки християнство у такій Європі сприймається через окуляри соціалізму та атеїзму та так званих “світських цінностей”, оскільки Європа і дух християнства стають речами все менш сумісними — я вибираю християнство, а не Європу. Я хочу, щоб Україну будували на тисячолітніх християнських цінностях та ідеалах, а не на цінностях сексуальних меншин.

Запитання наступне. Що вибрати: Європу мультикультурну, так звану світську, морально переорану, духовно сплюндровану чи духовну, моральну, але не західноєвропейську Україну? А рівні дороги та вищі зарплати — це питання часу. Є у світі країни, які і без Європи мають так звані європейські дороги.

Під час однієї із передач на польському телебаченні (у минулорічний польський передвиборчий марафон) цікаве питання поставив ведучий польським експертам: “А може, ми, поляки, не з тими вступили в союз, а може, нам потрібно було вступити в союз із Китаєм?” Попри дивність та іронічність цього запитання у ньому є частка правди. I чи, власне, Україні потрібен ще один союз? Може, вже досить їх нашій вкраїнській долі?! Чи знову дамо, довіримось нашим політикам-сліпцям завести нас як сліпців у чергове болото? Може, так і зробимо. Скажемо: ну та й що, що болото, зате називається гарно — євроболото!

Ми не йдемо у Європу, нам “мавпують” Європу. Та чи взагалі варто Європу (таку як вона є), деградуючу, із її законами, постулатами, запускати в наш двір — в Україну? Адже запустити ми її зможемо, що вже наші верховоди поступово й роблять. Але це є квиток в один бік — увійшовши в цей колгосп, ми вийти звідти не зможемо. Ставши ще одним штатом Євродержави, знову стати незалежною країною не вдасться. Адже попри якісь там лозунги, що ми туди хочемо-хочемо, а вони нас не хочуть, ой, не хочуть, це все міф, обман. Ми їм потрібні більше, як вони нам: ми дешева робоча сила, ми місце збуту їхніх товарів, ми їхній сировинний придаток, а наше членство там дозволить безборонно нами керувати. I після того як добре будуть проковтнуті такі країни, як Польща, візьмуться конкретніше за нас.

А святкувати День Незалежності України ми будемо, навіть ставши членом — для самозаспокоєння, для самообману. Зрештою, скаже пересічний обиватель, яка різниця, залежні ми чи незалежні — головне, аби був достаток, добробут в моїй хаті! Чи не так, читачу? Навіщо нам якась там міфічна незалежність! От віддамося Росії навіть не за дешевий, а за безкоштовний газ (зробимо такий бартер), обміняємо злиденну незалежність на гарячий чай! Чи, може, все ж таки незалежність і особиста, і всеукраїнська є для нас цінністю? Незалежність у тому числі і перед Європою. Але як вистояти, коли стільки байдужих духом? I де знайти ту закваску, одну для всієї країни? А не як тепер, коли кожен у своєму куточку квасить для себе.

Про автора

Василий Геннадиевич Павук родился в 1967 г. в с. Шибалин Бережанского р-на Тернопольской обл. Окончил Косовский техникум народных художественных промыслов (сейчас институт). Работал в редакциях районных СМИ. Участник выставок живописи и графики, в том числе международных (Италия — в 1992 г. серебряная медаль; Мексика, Турция и др.).

В 2002—2010 гг. — сельский голова Шибалина. После шести лет сложил полномочия руководителя районной организации ВО “Свобода”.

В 2009 г. избран депутатом облсовета, 2010 г. — райсовета.

Отец троих детей.

Василь ПАВУК