Як я продав квартиру в Донецьку

Там я провів усе життя — понад три десятки років — і прожив би, певно, ще дуже довго, якби улюблений Донецьк, де з дитинства знаю кожну травинку, в якийсь момент не став непридатним для життя. Можна довго розмірковувати про те, як і чому це вийшло, але то вже тема іншої статті. Сам я схильний ставитися до всіх подій як до стихійного лиха на кшталт урагану або виверження Везувію. Якщо вже воно сталося, залишається тільки змиритись і шукати новий дім. Нічого не вдієш.

Я зрозумів, що доведеться їхати з міста, ще після того як з’явилися перші блокпости на дорогах, а у водіїв стали відбирати автомобілі. Досить багато читав про історію югославських воєн, знаю, що таке “революція бовванів”, тож усвідомлював, що настане за цим. Але спочатку була надія, що конфлікт виявиться недовгим і незабаром з’явиться можливість повернутися додому.

На жаль, нинішні події показують, що Донецьк наразі не придатний для повноцінного життя і не буде придатний іще багато років. Навряд чи можна говорити про те, що в місто, де вся влада зосереджена в руках збройних бандформувань, хтось серйозно вирішить вкладати гроші. Все вказує на те, що воно деградує і деградуватиме подібно до якоїсь африканської держави, де владу здобувають та утримують за допомогою багнетів. А це означає, що повертатися туди немає сенсу.

Майно я вивіз іще минулої весни, коли це було можливо, до міста, де люди воліють заробляти працею, а не грабунками. До нинішнього літа постало питання і щодо продажу квартири в блокадному Донецьку. Що робити з помешканням фактично в сірій зоні, де не діють жодні закони? Як учинити, якщо збути житло дуже потрібно, але немає можливості навіть приїхати до Донецька? Які потрібні документи? Певно, з такими запитаннями зіткнулися вже тисячі земляків. Сподіваюся, мій досвід буде їм корисний.

Багатьох дивує сам факт, що продаж квартири в Донецьку нині можливий. Мовляв, хто взагалі може щось купити в місті, де точиться війна? Насправді ринок нерухомості в столиці Донбасу досить активний. Якщо ви просто відкриєте сайт оголошень OLX, то побачите: щодня там з’являються десятки нових пропозицій. Існує і попит. Але будьте готові до того, що віддати нерухомість вам доведеться набагато дешевше за її ринкову вартість. Тим, хто мріє збути житло за цінами 2013 року, доведеться чекати довго. Може, й вічність. А от поступливим у ціні мучитися в пошуках покупців не доведеться.

Я продав свою двокімнатну квартиру досить швидко, бо знижував ціну, доки стали дзвонити покупці. Довелося погодитися на 50% довоєнної суми, але в моїй ситуації це було прийнятно. Питаннями продажу займалися ріелтори одного з донецьких агентств нерухомості. Без їхньої допомоги навряд чи щось вийшло б, оскільки приїжджати на місце і збирати необхідні довідки я не планував.

Скажу відразу, що практично вся процедура продажу житла відбулася незаконно, якщо говорити про нормативну базу України. Але чи можлива якась законність у принципі, якщо мова про місто, де знищені всі держустанови, а правила диктують люди зі зброєю? Навряд. З допомогою ріелторів вдалося отримати довідки в донецьких комунальних службах про відсутність боргів перед ними, потрібні для продажу житла, та інші необхідні в таких випадках папірці. Роздобути їх без сприяння працівників агентства дуже складно і клопітно, але воно вирішує такі питання досить швидко, тому проблем не виникло.

Справжнім каменем спотикання стала прописка. Щоб продати квартиру, довелося провернути цілу спецоперацію, пов’я­зану з цим радянським пережитком. Ось той момент, коли розумієш, що твоя країна досі живе у кам’я­ному віці. Тоді як прогресивний світ давно вже використовує замість паспортів ID-картки, в Україні досі в ходу картонні книжечки, куди повненькі тітоньки з кондових кабінетів періодично ставлять штампи синім чорнилом. Про такий винахід, як інтернет, у цих апартаментах не чули. Розкажи нім­­цю — не повірить.

Щоб продати квартиру, вам потрібно не тільки з неї виписатись, а ще й кудись прописатися. Виписатись у нікуди вам не дадуть, особливо якщо ви прописані разом із неповнолітньою дитиною. Але куди прописатися, якщо ви хочете продати одну квартиру, щоб купити іншу? Що, як у вас є тільки орендоване житло, а власного ще немає? Відповіді на це запитання кабінетних паразитів не цікавлять. Вирішується воно тільки за допомогою корупції, в якій, звичайно ж, зацікавлені всі представники великого бюрократичного прошарку. Зрозуміло, ідіотські правила створюються лише для того, щоб порушувати їх і платити за це гроші.

Обійти безглуздий совковий механізм прописки, який досі діє в Україні, вам допоможуть спеціальні люди, що за кілька тисяч гривень упродовж двох годин випишуть вас із вашої квартири й пропишуть на “ліву” адресу, де ви значитиметеся, доки пропишетесь остаточно. Наївний той, хто думає, ніби інститут прописки або якась там опікунська рада перешкодить квартирним шахраям позбавити помешкання неповнолітніх або інвалідів. Як я переконався на власному досвіді, при нагоді справу провернуть за лічені години.

Щоб виписати всіх членів сім’ї з нашої квартири і прописати їх за новою, липовою адресою, мені довелося приїхати в одне з містечок фактично на лінії фронту. Туди ж таки мали прибути й покупці з Донецька для укладення угоди. Виписувати і прописувати належало чотирьох людей: мене, дружину, маму та однорічну дитину. Складнощів додавало те, що мама останніми роками майже постійно проживає за кордоном, але зрештою корупція допомогла й тут. З усієї родини під час процедури штампування паспорта був присутній лише я. Решті з’явля­тися було не треба, вистачило тільки паспортів та хрустких купюр. На лінії фронту, під снарядами, українські закони давно вже ефемерне поняття.

Прописали нас у розбитому “Градами” приватному будинку в селищі, яке регулярно потерпало від обстрілів. Імовірно, господарі вирішили дістати хоч якусь вигоду зі свого нещастя. Заповзятливий юрист, що провернув усю аферу із пропискою, зі сміхом розповів, що в будинку зареєстровано вже кілька десятків людей. Такий фокус зазвичай необхідний тим, хто проживає в зоні АТО, але хоче отримувати пенсії від українського уряду.

Після того як у паспортах з’явилися свіжі печатки, залишилася остання формальність: підписати договір купівлі-продажу. Так уже вийшло, що того дня ми порушили закон абсолютно в усьому. Навіть покупець приїхав із Донецька укладати угоду без спецперепустки. Чекати його довелося кілька днів, тож я заплатив 2 тис. грн одному знайомому офіцерові. Він провіз донеччан у машині через усі українські блокпости, а військові у відповідь тільки віддавали їм честь.

Нарешті операція пройшла успішно і я отримав свої долари. Договір купівлі-продажу підписали в місцевого нотаріуса. Квартира, вистраждана батьками в далекому СРСР, перетворилася на не вельми товсту пачку купюр. На цьому останній міст, що сполучав мене з рідним, але несподівано чужим містом, був спалений. І мій подвиг за бажанням може повторити кожен, хто також планує покинути Донецьк назавжди.

P. S. Імена учасників угоди, назви населених пунктів та вулиць навмисно не наводжу, а своє справжнє ім’я приховую під псевдонімом, щоб позбавити людей, які брали участь у цій “спецоперації”, неприємностей. Вони не винні, що бюрократична машина в нашій країні працює так жахливо.

Володимир ДОНЕЦЬКИЙ