22 лютого 2022 року, через день після визнання Росією “ЛНР” та “ДНР”, Владімір Путін та президент Азербайджану Ільхам Алієв підписали декларацію про союзницьку взаємодію. Але вже 29 березня депутат Держдуми РФ Міхаіл Дєлягін погрожував Азербайджану ядерним ударом, звинувачуючи Баку у ворожих діях стосовно РФ. Приводом для істерики стало те, що 24 березня збройні сили Азербайджану зайняли село Фаррух у Нагірному Карабаху. Крім того, Азербайджан відправив до України 380 тонн гуманітарної допомоги, а також погодився надати нашій державі паливо для посівної, якого ми так потребуємо.
Втім, нинішнє загострення почалось ще раніше, у середині березня. Тоді низка ЗМІ повідомляла про зростання напруги на лінії розмежування, а сторони обмінювались звинуваченнями у провокаціях. Усе це відбувається на територіях, за безпеку яких відповідає російський “миротворчий” контингент. Він був введений туди за умовами договору, яким закінчилась Друга війна в Карабаху, що відбулась у 2020 році й завершилась поверненням Азербайджаном значної частини своїх територій. Але, судячи з численних повідомлень та свідчень, близько 9 березня почалось часткове виведення російських військ з регіону для участі у війні проти України. Саме зменшення контингенту й спричинило до активних дій з боку Азербайджану, який скористався можливістю нагадати, що він не заспокоїться, поки Нагірний Карабах не буде повністю реінтегрований.
У відповідь на ескалацію, у самопроголошеній Республіці Арцах (вірменська назва Нагірного Карабаху — Ред.) запровадили воєнний стан. Також ці події викликали занепокоєння Москви. У своїй заяві міноборони РФ звинуватило Баку в порушенні тристоронньої угоди, зазначивши, що “збройні сили Азербайджану зайшли в зону відповідальності російських миротворчого контингенту на території нагірного Карабаху”. У своїй відповіді міноборони Азербайджану підкреслило, що “на території Азербайджану немає адміністративно-територіальної одиниці під назвою Нагірний Карабах”. Також, на думку азербайджанської сторони, першою договір порушила Вірменія, не вивівши бойовиків із деяких районів Карабаху, як того вимагав договір. Але договір містить у собі низку розмитих формулювань, остаточно не визначено й статус російських “миротворців”, тому апеляція до юридичної сторони питання не має особливого значення. Зате угода дає Єревану, Баку та Москві чудову нагоду звинувачувати одне одного у недотриманні її принципів, чим Азербайджан і користується, розбалансовуючи ситуацію на свою користь.
Варто відзначити, що настільки впевнено ця країна Південного Кавказу почувалась не завжди. Поразка Азербайджану у найкривавішому з конфліктів, якими відзначився розпад СРСР, призвела до втрати ним не тільки Нагірного Карабаху, але й низки інших районів. Країна зайняла вичікувальну позицію, але не відмовилась від ідеї поновлення своєї територіальної цілісності. Підтримка Росією та Іраном Вірменії підштовхнула Баку до пошуку інших союзників. Розбудовуючи відносини з Туреччиною, Пакистаном та Ізраїлем, Азербайджан все ж ніколи не йшов на прямі конфлікти з Москвою та Тегераном. Він експортував енергоносії, розвивав економіку, модернізовував свої збройні сили та зміцнював своє регіональне становище, балансуючи між сильнішими гравцями.
Удар було завдано через 26 років після остаточного завершення Першої війни в Карабаху, коли Ільхам Алієв уже був впевнений у тому, що серйозної протидії не буде ні на військовому, ні на дипломатичному фронті. І він не прогадав. І міцність становища Азербайджану на міжнародній арені виявляється не лише в тому, що він може дозволити собі підтримувати Україну та воювати без наслідків для себе. Турецькі ЗМІ висловили жорстке невдоволення погрозами ядерного бомбардування їх союзника з боку російського депутата. Так, у матеріалі популярної турецької газети Yeni Akit йдеться про “загрозу військового втручання Росії у братерську (для Туреччини — Ред.) країну після України”. У негативному дусі на випад Дєлягіна відреагувало й видання Yeniçağ.
Варто зазначити, що Дєлягін уже вибачився за свої слова, заявивши, що його неправильно зрозуміли. Але він був не єдиним, хто висловив такі думки. Наприклад, у російських пропагандистських телеграм-каналах також пройшла хвиля невдоволення діями Азербайджану та гострими заявами на адресу цієї держави. Цікаво, що частина таких дописів потім також була видалена.
Причиною того, що росіяни в азербайджанському питанні “дали задню”, можуть слугувати переговори в Стамбулі. Тут починає розкриватись зв’язок подій у Карабаху із російсько-українською війною. Багато хто з українців радісно відреагував на дії Азербайджану, вважаючи що це ледь не відповідь на заклик секретаря РНБО Олексія Данілова відкривати другі фронти проти РФ. Однак поновлення Азербайджаном повномасштабних бойових дій на Південному Кавказі з метою повернути втрачені території зараз є малоймовірним. Міжнародна спільнота всерйоз побоюється створити для керівництва РФ ситуацію, коли воно почуватиметься загнаним у глухий кут, а отже стане ще більш схильним до “різких рухів”. Тому дивно було б очікувати, що Захід, який не наважується передати Україні літаки, аби не спровокувати Росію, дасть санкцію Туреччині з Азербайджаном на атаку територій, зайнятих російськими контингентами.
Тому провокації в Карабаху варто розглядати, як офіційну заяву Алієва про засудження російського вторгнення в Україну, висловлену у алегоричній формі. Та й самому Азербайджану корисно зайвий раз нагадати про свою позицію. Особливо коли головний захисник статусу-кво зайнятий на іншому напрямі та не здатен відповісти в повну силу.
Так чи інакше основною причиною того, що дії Азербайджану викликають таку увагу, є роль Туреччини в переговорах між Москвою та Києвом. Стамбул став місцем переговорів тому, що ця країна має стосунок до конфлікту, хоча безпосередньої участі в ньому не бере. І агресивна риторика Москви на адресу союзника Анкари не сприятиме переговорному процесу, особливо з урахуванням того, що турецьке суспільство вже звернуло на це увагу. У цьому ж розрізі можна розглядати телефонну розмову Алієва з Зеленським, що відбулась 28 березня, під час котрої могло відбутись узгодження переговорних позицій України та її тюркських союзників.
В цілому ми бачимо, яку велику роль Баку відіграє в демонтажі пострадянської системи безпеки, створеної Москвою. Росія оточила себе замороженими конфліктами, котрі мали відігравати роль важелів впливу на колишні республіки СРСР. І Азербайджан не тільки першим почав “реконкісту”, повертаючи суверенітет над своїми анексованими територіями, але й прямо зараз, користуючись тісними відносинами з Туреччиною, працює на підрив російської гегемонії у регіоні.
