Війна в Газі: чотири висновки з операції Ізраїлю “Сталеві мечі”

Тим часом очевидно, що закінчиться війна не скоро. Схоже, що завершення “зачистки” від терористів півночі Сектору може тривати ще приблизно місяць, якщо не більше. Від двох до чотирьох місяців по тому займе встановлення контролю над центром і півднем.

Що ще важливіше, в середньо- та довгостроковій перспективі підсумки операції “Сталеві мечі” залежатимуть не стільки від кількості випущених снарядів і ступеня успішності виконання завдання з ліквідації військової інфраструктури ХАМАСу, й навіть не стільки від кількості загиблих під час бойових дій мешканців Гази, скільки від здатності всіх залучених гравців до домовленостей або хоча б комунікації.

І ось у цій сфері хотілося б зафіксувати кілька попередніх підсумків.

Історія з припиненням вогню та звільненням заручників є показовою, на мій погляд, у двох моментах.

По-перше, важливо наголосити, що навіть після 7 жовтня за наявності серйозної мотивації та здатності залучити прийнятних для обох сторін посередників переговори й навіть угоди між урядом Ізраїлю та ХАМАСом, як і раніше, можливі. Це насправді вкрай важливо.

По-друге, будь-які домовленості, хоч би наскільки обидві сторони були в них зацікавлені, в будь-який момент можуть бути зірвані. Зовнішній привід може бути будь-який — уплив випадкових чинників тут є дуже значним. Це може бути теракт на кшталт того, що стався в Єрусалимі в четвер минулого тижня, чи разовий обстріл ізраїльської території будь-якою градировкою. Це можуть бути різкі дії будь-кого із зовнішніх гравців, таких, скажімо, як Хезболла або інші проксі Тегерана. Це можуть бути навіть необачні (або свідомо провокаційні) заяви чи символічні жести будь-кого з ізраїльських політиків, як це неодноразово бувало раніше в періоди затишшя або навіть зовні щодо успішного просування палестино-ізраїльського мирного процесу. Хоч би що послугувало тригером, причина легкості, з якою можна зірвати які завгодно доленосні домовленості, полягає в тотальній недовірі одне до одного, небажанні відмовлятися від максималістської мети та невмінні знаходити компроміси.

Якщо дивитися в більш довгостроковій перспективі, то здається, що справжні причини проблеми полягають у тому, що еліти (або принаймні значна їх частина) з обох боків палестино-ізраїльського конфлікту насправді чудово пристосувалися функціонувати в ситуації хисткого статус-кво, котрому будь-які зміни можуть загрожувати. Будь-яка домовленість із одвічним ворогом — це занадто суттєвий ризик для істеблішменту. Тому будь-якої миті від неї можна відмовитися, повернувшись у звичну, нехай і не зовсім комфортну, ситуацію протистояння.

Що ж до ширшого регіонального геополітичного контексту, то тут за підсумками майже двох місяців війни є такі спостереження.

По-перше, схоже, нині вже можна обережно констатувати, що операція ЦАХАЛу проти ХАМАСу не переросла в масштабний регіональний конфлікт. Невиправдано було б стверджувати, що провокації з боку Хезболли мають суто символічний характер (люди по обидва боки лівано-ізраїльського кордону гинуть у кількостях, небачених із 2006 року), проте, як кажуть в Ізраїлі, інтенсивність ескалації підтримується “нижчою за пороговий рівень”. В Ізраїлі, звісно, точаться розмови про неможливість змиритися із самим фактом існування терористичної сили, що нависає над північчю країни та має військову потужність, яка в десятки разів перевершує ту, що була в розпорядженні у ХАМАСу в Газі. Проте очевидно: навіть якщо уряд Ізраїлю зважиться на справді серйозну операцію для усунення цієї загрози, це станеться не раніше завершення основних бойових дій у Газі.

Далекою від вибухової є й інтенсивність уже звичних ударів ракетами, дронами та авіацією на інших потенційних “фронтах” гібридної регіональної війни, в яку вирва ескалації потенційно могла б втягнути й безпосередньо США з Іраном. Скажімо, навіть загибель у Сирії двох високопоставлених іранських офіцерів Корпусу вартових Ісламської революції в ніч на суботу внаслідок ізраїльського авіаудару не призвела до негайного підвищення ставок із боку “сил опору”, як називає Тегеран сукупність своїх проксі-сил у регіоні.

По-друге, як це й передбачалося від початку бойових дій у Газі, кожен новий день військової операції зменшуватиме підтримку дій Тель-Авіва його союзниками. Шок від звірств терористів 7 жовтня поза Ізраїлем забувся досить швидко. Відтоді щоденні новини наповнені кадрами зруйнованих будинків у Газі та жахливою статистикою палестинських втрат. Катастрофічні гуманітарні наслідки дій ЦАХАЛу мало кого можуть залишити байдужими.

Тиск на Ізраїль наростає навіть із боку Сполучених Штатів, які поступово еволюціонують від беззастережної підтримки до дуже наполегливої критики. Крім гуманітарного складника, Вашингтон стурбований відсутністю виразних і чітко артикульованих повоєнних планів Тель-Авіва. Як і більшість світової спільноти, США хотіли б бачити майбутнє Близького Сходу, на політичній карті якого сусідять як Держава Ізраїль, так і Держава Палестина. З певного погляду, незважаючи на колосальні руйнування та втрати, операція ЦАХАЛу в Газі, яка неминуче призведе до усунення ХАМАСу від влади в Секторі, може дати шанс на возз’єднання палестинських територій як єдиного політичного суб’єкта. Проте Біньямін Нетаньягу не готовий підтвердити, що погоджується з таким розвитком подій. Навпаки, він стверджує, що силова присутність Ізраїлю в Секторі збережеться після завершення активної стадії бойових дій і виконання завдань операції “Сталеві мечі”.

Відсутність розуміння стратегічної перспективи виходу з поточної кризи поряд із масштабами гуманітарної катастрофи залишаються головними чинниками, що викликають занепокоєння не лише у Вашингтоні, а й в усієї світової спільноти. 

В'ячеслав ЛІХАЧОВ, член Експертної ради Центру громадянських свобод