Вибори в США, Орбан, Фіцо. Як Зеленський намагається зберегти підтримку партнерів

Україна входить у нову фазу війни й одночасно з цим у новий етап стосунків зі своїми партнерами. Щоб побачити це, достатньо увімкнути котрийсь новинний канал Америки. 

Навіть “символ 2022 року“ за версією “Time” Володимир Зеленський під час візиту до Вашингтона пробивається в ефір крізь решту світових новин з усе більшими складнощами.

Однак співрозмовники “Української правди” в дипломатичній команді президента впевнені, що інтерес до нього досі високий:

“У нас є Зеленський, і іншого президента до кінця війни не буде. Ми як країна мусимо ставити саме на нього. На щастя, Зеленський й далі залишається суперзіркою для більшості американців. Хай навіть зараз з'явились інші теми типу війни в Ізраїлі, і нас менше на екранах”. 

Наша війна є однією з найважливіших тем для Заходу, але тільки однією з. Миттєве зміщення фокусу уваги на Близький Схід після активізації боїв у Ізраїлі — найкраща ілюстрація для цієї тези.

“Квітково-шоколадний період у стосунках закінчився. Тепер мусимо уважніше ставитися до рекомендацій партнерів та враховувати їх, щоб отримувати допомогу”, — визнає впливовий член команди українського президента, залучений до міжнародки.

А таких “рекомендацій” і в США, і в Євросоюзу накопичилось доволі: сам перелік потрібних Україні реформ, офіційно переданий від партнерів, займає п'ять сторінок А4.

Прагматичний світ входить у сезон виборів, тож Україна мусить стати для своїх друзів “донором перемог”: чи то йдеться про битви на фронтах, а чи про реформи. Інакше зберегти підтримку, а з нею і шанси на осяжну перемогу, буде дуже і дуже важко. 

Наскільки проникливо Зеленський не говорив би, партнери уже не мають досить часу, щоби просто слухати.  

Глобальні вибори України

Немає з-поміж друзів України з антипутінської коаліції країни, яка б не була демократичною. В цьому полягає головна сила об'єднання. 

Але це ж породжує багато викликів, яких московський диктатор у стосунках зі своїми автократичними партнерами позбавлений. Найперше — потреби вигравати реальні вибори та реагувати на бажання суспільства.

Під кінець другого року опору Україна nolens volens стає темою й аргументом в гарячих політичних дискусіях у ході цілого каскаду європейських та американських виборів. 

Притомні політичні сили при владі в різних країнах очевидно обирали бік України. І з наближенням виборчих перегонів допомога нашій армії багато де стала предметом різкої критики опозиції. 

Часом представники таких політсил договорювались до таких обурливих безглуздостей, як новий-старий прем'єр Словаччини Роберт Фіцо, котрий заявив: “У словаків гірші проблеми, ніж в українців”. 

Схожа риторика звучить у Сполучених Штатах: і з вуст потенційних кандидатів у президенти, і від чинних членів Конгресу. 

На щастя для України, провокативні висловлювання дозволяє собі поки лише ультраправа протрампівська меншість Республіканської партії. 

Але саме вона спровокувала кілька тижнів тому управлінську кризу в Палаті представників і скинула спікера Кевіна МакКарті саме через “таємну підтримку України”. Так само якраз ця меншість кілька днів тому нав'язала більшості призначення на посаду спікера трампіста Майка Джонсона.

“У Конгресі в обох партіях все одно більшість за нас. А меншість оця галаслива, яка проти нас, вона не сьогодні з'явилась. Просто раніше була спікерка Пелосі (демократка, була спікером Палати представників до республіканця МакКарті — УП), яка ставила “наші” проєкти на голосування, і голоси були. Зараз вони теж є, але не було кому винести наші питання на голосування. 

Саме тому ця меншість стала така помітна. Але це чисто внутрішня гра у Штатах, де ми опинились у заручниках”, — пояснює співрозмовник УП з-поміж дипломатів, обізнаних із американськими справами.

Роллю нашої країни в американському порядку денному не варто нехтувати, але й не варто переоцінювати її.

Для ЗМІ і мільйонів людей у Штатах питання, скажімо, нестачі шкільних автобусів перед початком навчального року чи заборони абортів виявились набагато більш чутливими, ніж “далекі війни”. 

Водночас у частини консервативних еліт, чиїм віртуальним апостолом упевнено стає Ілон Маск, назріває ледь не апокаліптичний страх перед ескалацією в Україні, яка “веде світ до ядерної війни”.

Якщо придивитись до цієї ситуації ближче, то за тезами Маска, що треба, умовно кажучи, “віддати Путіну Мелітополь, лишь бы не было войны”, насправді ховається прагматичний економічний страх: що слабша путінська Росія, то легше Китай отримає доступ до її ресурсів.

Каталізатором цих дискусій і медійних криз стало наближення президентських виборів у США. 

Польські та словацькі вибори показали, що спроб втягнути Україну в свою внутрішню політику та пограти на емоціях країни, що спливає кров'ю, варто чекати не тільки з-за далекого океану, а й від дуже близьких сусідів по всій Європі.

Включитись у ці внутрішні ігри — для України це означає втратити підтримку партнерів. Піддатись на емоції — найлегший, але й найгірший, шлях. 

Україна не має такої розкоші: кожен день зволікання з допомогою вона оплачує не симпатіями чи рейтингами, а життями й територіями. Тому всі крамольні тези від різного роду Фіцо, Орбанів чи Рамасвамі не мають стати на шляху до конструктивної роботи партнерами.

Допомога залежить від успіхів

На початку цього року на Банковій почали визнавати, що безумовна підтримка Заходу не може тривати вічно і що з фінансовою та військовою допомогою в майбутньому в нас можуть виникати відчутні проблеми. 

“Десь взимку президент сказав у вузькому колі, що далі буде важче і тому в подальшому треба шукати нові аргументи для партнерів”, — каже не під запис джерело, наближене до ОПУ. 

Але навіть попри завчасні передбачення Зеленського, в команді президента все одно не були готові, що чужа політика так швидко вийде з-під шарму “лідера вільного світу” і спробує втягувати Україну у свої внутрішні розбірки. 

Зараз на Банковій намагаються зрозуміти і прийняти нову реальність. Принаймні сам президент, як розповідають у його оточенні, усвідомлює, що проблеми з ритмічністю допомоги можливі, і емоційний шантаж партнерів уже їх не вирішить. 

Тільки позитивні новини з фронтів і загалом з України можуть дати її друзям аргументи продовжувати підтримку.

“Ми маємо демонструвати якісь успіхи. Без успіхів на полі бою підтримка може зменшуватись. Це все одне на одне впливає. Тому ми не можемо зупинятись, треба постійно рухатись вперед. Нам треба повільна, повзуча перемога”, — переказують слова президента люди з його найближчого оточення.

“Блінкен на зустрічі в Байдена говорив нашим: “Коли у вас є успіхи на полі бою і результати в проведенні реформ, ви значно полегшуєте нам роботу”, — додають джерела в команді Зеленського. 

В цьому реченні важливі обидві складові: і поле бою, і реформи.

На зустрічі з Байденом вдалося домовитись про перші ATACMS, але, за даними УП, на Банковій серйозно задумались над тим, щоб у питанні військової допомоги спробувати більше залучати ЄС і менше залежати від американської внутрішньої боротьби.

Не тому, що є якісь ціннісні розбіжності зі США, а щоб не опинитись у ситуації, коли хтось інший визначатиме для України, що вважати перемогою. А треба визнати, що в Києва й інших союзників досі немає спільного бачення з цього ключового питання.

Зеленський не раз постулював свою позицію: кордони 91-го року, покарання злочинців і решта пунктів “формули миру”.

Натомість у таборі друзів України є значна частина країн, у яких кардинально інша позиція.

“Є багато країн серед наших партнерів, які кажуть: “Та ви вже перемогли! Ви не дали Путіну знищити Україну і захопити Київ — це і є ваша перемога. Тож, може, уже пора шукати якийсь майданчик для переговорів?””, — розповідають УП джерела в найближчому оточенні президента.

У Зеленського вважають, що Україна не має іншого шляху донести таким “миротворцям”, що її боротьба не закінчилась, як давати партнерам щоденну невелику дозу перемоги.

Як сказав сам Зеленський, “щодня потрібен результат для України”:

“Вистояти проти російських штурмів, знищувати окупантів, рухатися вперед. Хоч на кілометр, хоч на 500 метрів, але вперед щодня, щоб покращувати українські позиції, щоб тиснути на окупантів. Це додає державі сили. Це мотивує весь світ допомагати нам”. 

Тому такі важливі новини про підірвані комплекси С-400 новими ракетами, про удари більше як на 1000 кілометрів поки невідомими безпілотниками по Сочі, фото спалених колон російської техніки під Авдіївкою чи удари унікальних морських дронів, які змушують російський флот залишати Крим. 

Головне в більшості цих новин, що з такими великими справами Україна справляється за допомогою власних розробок. 

Очевидно, що власне виробництво повністю не перекриє потреби ЗСУ — вони вражаюче великі навіть для оборонки НАТО. Але українські успіхи дозволяють просити в партнерів більш нову високотехнологічну зброю. 

“Коли у нас з'являться свої далекобійні ракети, то розмовляти з партнерами про ті ж ATACMS cтане в рази легше. Мовляв, та що вже ви боїтеся передавати, якщо у нас свої розробки є”, — розповідає УП один із урядовців. 

Варіант із залученням західних виробників озброєнь у спільні проєкти в Україні — ще один із найважливіших треків, якими зараз опікується влада. Про перші кроки такої співпраці Україна вже домовилася зі США. 

“Ми приходимо і не просимо “дайте нам”, а кажемо, що от, у нас є отакий проєкт, скажімо, ППО, тут ми можемо зробити отаке, отаке і отаке, а от цього елемента у нас нема, а у вас — є. І коли ми так намагаємось з ними говорити, то вони починають бачити в проєктах свою вигоду, а в нас — партнерів, а не прохачів. І, повірте, немає нічого важливішого за це”, — розповідає один із членів силової команди Зеленського.

Однак, оскільки наші союзники — це клуб демократій, то самим розвитком армії на шляху до зближення з ними не обмежитись. Вхід до цього клубу лежить через реформи, боротьбу з корупцією, демократизацію тощо. 

Точний перелік пунктів, які дозволять бути частиною Заходу не тільки на словах, а й інтегруватись у такі об'єднання як ЄС, загалом відомий і навіть публічно оголошений. 

Цей список реформ — не менш важлива річ, ніж воєнні перемоги. Якщо його прочитати, то там немає згадок про відписування на пов'язані фірми мільйонів на серіали чи часток у бізнесах — на підпільних “гаманців”. 

Якщо неконтрольовані апетити еліт залишать елементом урядування, то Україна, може, і виграє війну, але програє історичний шанс. 

Президента Зеленського чекає нове перевтілення. Оскільки Україна переходить до затяжної війни, то вся влада та її комунікація муситиме зазнати трансформації. 

Як 24 лютого 2022 замість Зеленського — президента миру, який не хотів воювати, прийшов Зеленський, який сміливо приймає бій, так само зараз мусить з'явитися нова іпостась президента — лідер холодного розрахунку і гри “в довгу”. 

Цю нову фазу затяжної війни на виснаження Україна не зможе витримати, якщо, з одного боку, не вийде на конструктивний, прагматичний діалог із партнерами, а, з іншого, не виконає свою “домашню роботу”. 

Або Україна зараз зробить все, щоб використати свій шанс перетворити друзів на реальних партнерів, або ризикує остаточно залишитись без них. 

Роман РОМАНЮК, Роман КРАВЕЦЬ