Від авторитаризму до втрати суверенітету

Довгий час Білорусь була вітриною проросійської політики на пострадянському терені. Молода енергійна команда обраного в середині 1994-го президента Аляксандра Лукашенки за кілька місяців ліквідувала всі перші здобутки національної білоруської державності, виплекані при владі Шушкевича. За неповних перших п’ять років свого правління новий глава держави встиг підписати низку договорів із Росією, в результаті чого у ХХІ століття ці країни ввійшли у складі єдиної Союзної держави у формі Монетарного союзу (див. нижче “Історія “любові”). Зайве говорити про те, що в Білорусі останні 17 років на офіційному рівні ніхто не відзначав “антиросійських” свят (у розумінні Кремля), підручники з історії цілковито вписуються в історіософську концепцію, лояльну до РФ, а білоруська мова практично зникла з ужитку.

Росія хоче все

Інтеграційні угоди, підписані за часів Боріса Єльцина, дістали “нове прочитання” за президентства Владіміра Путіна. Наприклад, ст. 13 Договору про створення Союзної держави передбачає запровадження єдиної валюти Росії та Білорусі. В інтерпретації Путіна це звичайне входження останньої в російську рублеву зону з єдиним емісійним центром у Москві. Тоді як ідеться про час, коли Союзна держава не пройшла стадії спільного ринку, коли розвиток економік, податкові системи, врешті, внутрішні ціни і зар­плати в Росії та Білорусі, м’яко кажучи, дуже різні (приміром, на 2005 рік середня зарплата в них становила відповідно $393 і $261).

За підрахунками білоруського центробанку (проведеними 2003-го), прямі втрати держави внаслідок входження в рублеву зону мали становити близько $1,9 млрд на рік. Також тамтешні аналітики прогнозували збільшення армії безробітних на 200 тис. (для порівняння: загальна чисельність працездатного населення в державі на цей період — близько 4,8 млн осіб). Відтак умовою входження до рублевої зони Білорусь висувала щорічний трансферт із російського бюджету на суму $1,9 млрд і технічний кредит на $200 млн (розраховані центробанком за аналогією з подібними процесами в ЄС). Однак максимум, на що погодилася РФ, — компенсація ПДВ на суму до $140 млн.

Лукашенка досить довго наполягав на гарантіях в емісійній політиці. Спочатку білоруська сторона вимагала створення двох емісійних центрів: у Мінську та Москві. Пізніше під тиском Росії погодилася на єдиний у Білокам’яній, але за умови, що формування центробанку має відбуватися за формулою 50 на 50. Однак у жовтні 2010-го Путін дав відповідь на “хотіння” Мінська: ніяких двох емісійних центрів, ніяких центробанків 50 на 50, оскільки “обсяг білоруської (економіки), по-моєму, 3% російської”, презирливо зазначив прем’єр РФ.

Сьогодні росіяни на тлі білоруської економічної кризи актуалізували тему приєднання країни до російської рублевої зони. Не виключено, що незабаром пролунають конкретніші пропозиції, від яких у кризовому Мінську буде вкрай важко відмовитися.

Нафтогазові обійми

Особливо відчутними є “дружні” й “союзницькі” відносини держав в енергетичній галузі. Газова війна між ними точиться за традиційним сценарієм. Білорусь має потребу в імпорті понад 20 млрд м3 російського газу, відповідно РФ з року в рік диктує їй нову ціну. Своєю чергою, через білоруську територію Росія постачає блакитне паливо до Литви, Німеччини, Польщі, що становить 6,5% його загального споживання в ЄС. Очевидно, що для країн, які входять до єдиної Союзної держави, взаємний шантаж у питанні транзиту — нонсенс. Але ж ідеться про утворення, де одним із членів є Росія…

Після того як у червні 2002-го Лукашенка відхилив пропозицію Путіна про входження Білорусі до складу РФ, з 2003 року Кремль через підконтрольний Газпром розпочав активно педалювати тему купівлі її газотранспортної системи, що перебувала в управлінні Белтрансгазу, домігшись спочатку власності на 50% білоруської труби, а нині впритул наблизившись до перебирання під свій цілковитий контроль.

Сьогодні газовий поводок Білорусі дуже короткий, жодних довгострокових контрактів між Газпромом і білоруською стороною на постачання блакитного палива немає. У III кварталі 2011-го вартість російського газу для “братньої” країни — близько $286 за тис. м3, у IV становитиме близько $300—305. А питання 2012 року досі відкрите, РФ уже заявила, що має намір знову підвищувати ціну. Відтак не виключено, що незабаром статус-кво буде порушено. Нова газова війна може закінчитися передачею газотранспортної системи Білорусі під цілковитий контроль Москви.

За решту 50% акцій Белтрансгазу Росія (інші 50% уже належать їй) заявила про готовність викласти $2,5 млрд, але “без жодних додаткових умов”. Інакше кажучи, без бонусів у вигляді зниження ціни на газ. Білорусі ж зараз конче потрібні валютні надходження, щоб мінімізувати наслідки фінансової кризи.

Ще один перманентний конфлікт між “союзними” державами — у нафтовій галузі. Країни становлять майже ідеальну комбінацію видобутку і транзиту чорного золота. РФ експортує 90% усієї нафти, яка переробляється на білоруських НПЗ (у Мозирі та Новополоцьку). Водночас транзит її сировини в Європу білоруською ділянкою нафтогону “Дружба” становить 70 млн т на рік. Заради об’єктивності треба зазначити, що в середині 1990-х Мінськ мав великі преференції. У 1995—2006 роках Росія не стягувала мита з нафти, що надходила в Білорусь, при цьому остання активно експортувала чорне золото в європейські держави. Однак 2007-го Москва висунула вимогу повернення 85% мита з нафтопродуктів, які спрямовуються в Європу. У відповідь Мінськ установив плату за транзит. Переговірний процес у січні 2007-го був дуже напруженим і відбувався на тлі припинення поставок російської сировини в країни ЄС. Врешті компромісу було досягнуто — РФ отримує $53 з 1 т експортованих Білоруссю нафтопродуктів, остання скасовує плату за транзит.

Пізніше, після вступу до Митного союзу, держави узгодили це питання. Росія постачає до Білорусі безмитно все чорне золото, а та, своєю чергою, перераховує до бюджету РФ увесь обсяг експортних мит на нафтопродукти, вироблені з російської сировини. Але це не вирішення проблеми — нафтопереробні підприємства країни на сьогодні не працюють на повну потужність. Варто зазначити, що в І кварталі 2011 року виробництва в Мозирі та Новополоцьку були лідерами за збитковістю поміж білоруських підприємств.

Лукашенка активно шукає альтернативні поставки нафти до Білорусі. Було запроваджено навіть експеримент з її ввезенням із Венесуели; на початку травня 2010-го на Мозирський НПЗ прибули перші 4,4 тис. т із пробної партії у 80 тис. т. Була навіть “заборона” спрямовувати в РФ надходження від переробки венесуельського чорного золота (хоча дотримати її складно — 42,5% Мозирського НПЗ належить російській компанії “Славнефть”). Навесні 2011 року завод став на ремонт. У ЗМІ з’являються повідомлення різних “джерел у білоруській владі” про нібито “відмову” від венесуельської альтернативи. Ймовірно, це буде одна з вимог російської сторони під час чергових “дружніх” переговорів із Мінськом.

Іде війна молочна

6 червня 2009 року Росія розпочала проти Білорусі масштабну молочну війну, заборонивши ввезення відповідної продукції через те, що тамтешні виробники “не переоформили дозвільної документації відповідно до вимог технічного регламенту”. Для країни, яка 2/3 своєї молокопродукції експортує до РФ, це справді серйозний удар.

Торговельна війна стала наслідком кількох міждержавних скандалів у зв’язку з додатковими умовами надання Росією Білорусі третього траншу кредиту на суму $0,5 млрд (що є частиною 2-мільярдної позики). Експерти пов’язували проблему з невизнанням останньою Південної Осетії та Абхазії та її небажанням продати 12 своїх заводів російським інвесторам. Про розмах молочних баталій свідчить той факт, що Лукашенка відмовився від участі в саміті Організації договору про колективну безпеку (один із інтеграційних проектів Кремля, військово-політична міжнародна організація, до якої входять Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан), що відбувся 14 червня 2009 року в Москві.

У травні 2011-го Росія і Білорусь опинилися на межі ще однієї молочної війни. Щоправда, все обійшлося: РФ лише обмежила ввезення білоруської сироватки і сухого молока.

Однак цього року в Білорусі з’явилися набагато серйозніші проблеми: економічна система довела свою нежиттєздатність. У розпал кризи Лукашенка звернувся до Москви з проханням про кредит у $3 млрд для підтримання курсу білоруського рубля. На початку червня рішення було прийнято: $3 млрд виділять упродовж трьох років. Однак Кремль сподівається отримати натомість акції стратегічних підприємств країни, насамперед решту 50% Белтрансгазу. Алєксандр Суріков, посол РФ у Мінську, назвав такі вимоги “розумним об’єднанням активів російських і білоруських підприємств”.

Представники проросійських сил в Україні конфлікти з північним сусідом часто пов’язують нібито з різними “недружніми” кроками вітчизняних владних еліт. Між тим досвід Білорусі демонструє: жодні “дружні” кроки не притлумлюють апетитів Кремля. І, щоб залишитися господарями у своїй країні, нашій владі варто пам’ятати про досвід сусідів: будь-яку здачу (власної історії, мови, активів тощо) Москва розцінює лише як крок до наступного завоювання.

Історія “любові”

20 липня 1994 — Президентом Республіки Білорусь став директор радгоспу “Городец” Шкловського району Аляксандр Лукашенка.

6 січня 1995 — Договір між Росією та Білоруссю про Митний союз.

14 травня 1995 — Референдум щодо зміни символіки на радянську, запровадження російської мови як другої державної та “підтримка курсу президента на економічну інтеграцію з РФ”.

2 квітня 1996 — Договір про утворення Співтовариства Росії та Білорусі.

9—24 листопада 1996 — Референдум щодо внесення змін до Конституції, якими президент наділявся повноваженнями одноосібного керування виконавчою владою і навіть призначення частини депутатів парламенту.

2 квітня 1997 — Договір про Союз Білорусі та Росії.

25 грудня 1998 — Декларація про подальше єднання Росії та Білорусі.

8 грудня 1999 — Договір про створення Союзної держави.

13 червня 2002 — Владімір Путін запропонував Білорусі приєднатися до Росії — так зване входження областями. 19 червня Аляксандр Лукашенка відповів, що не бажає бути “90-м суб’єктом федерації” і наполягає на конфедерації. Розпочалися нафтові, газові та молочні війни.

1 січня 2004 — Підвищення ціни російського газу для Білорусі з $29 за тис. м3 до $46,68

31 грудня 2006 — Підписання договору між Росією і Білоруссю про постачання газу. РФ отримувала 50% акцій Белтрансгазу за $2,5 млрд (Білорусь оцінювала цей актив у $15 млрд), які вона викуповувала протягом чотирьох років, а ціна на газ для Білорусі зростала “лише” до $100 (хоча перед тим Газпром наполягав на ціні $200 — вище, ніж навіть для помаранчевої України).

6 червня 2009 — “Роспотребнадзор” заборонив увезення в РФ близько 500 видів молочної продукції з Білорусі (пізніше перелік було розширено).

27 січня 2010 — Росія і Білорусь підписали угоду про безмитне постачання 6,3 млн т нафти з передбачених 21,5 млн т сировини на рік.

21 червня 2010 — Газпром почав перекриття газу для Білорусі (вже за день його подачу було зменшено на 30%) через заборгованість у $200 млн, при тому що сам заборгував Мінську за транзит $260 млн.

Травень 2011 — Фінансова криза в Білорусі. Москва надає кредит у $3 млрд фактично в обмін на приватизацію решти стратегічних об’єктів білоруської економіки.

Андрій ДУДА