В пошуках втраченої довіри

 У травні 2022-го президенту України довіряли 90% громадян і не довіряли 7%. До травня 2024 року рівень довіри до гаранта опустився до 59%, а рівень недовіри зріс до 36%. Такими є дані Київського міжнародного інституту соціології. І для Зеленського це радше хороша новина. Володимир Олександрович — харизматичний лідер, і народну довіру він втрачає повільніше, ніж держава загалом.

Однак із іншими державними інституціями ситуація набагато гірша. Наприкінці минулого року українському уряду довіряли 26% громадян та не довіряли 44%. Українському парламенту довіряли 15% респондентів та не довіряв 61%. Українським судам довіряли лише 12% опитаних та не довіряли понад 60%. 

А стабільно високий рівень довіри до ЗСУ — 96% — явно не поширюється на той сегмент Збройних сил, з яким цивільне населення найчастіше контактує: територіальні центри комплектування та соціальної підтримки. Рівень недовіри до ТЦК соціологи розсудливо не заміряють, але результати такого опитування в сьогоднішній Україні уявити неважко.

У розпал повномасштабної війни масова недовіра отруює країну зсередини. Недовіра до системи стала одним із головних факторів, що породили серйозні проблеми з мобілізацією.

Звичайний військовозобов'язаний громадянин не вірить, що, взаємодіючи з ним, співробітники ТЦК дотримуватимуться законів України.

Він не вірить, що військово-лікарська комісія об'єктивно оцінить стан його здоров'я.

Він не вірить, що в навчальному центрі його підготують до війни належним чином.

Він не вірить, що на фронті його забезпечать усім потрібним.

Він не вірить, що командири компетентно розпорядяться ним як бойовою одиницею і не ризикуватимуть даремно його життям…

Почасти ця недовіра зумовлена ​​активною ворожою пропагандою. Але, на жаль, лише частково. 

Вагомий внесок у створення кризи довіри зробили “наші”: представники держави, які отримали негласний карт-бланш на неправомірні та незаконні дії.

Вважалося, що це допоможе швидко забезпечити необхідний результат — але в довгостроковій перспективі це скомпрометувало систему. Державна машина набула вигляду такої ж непередбачуваної та небезпечної сили, як ворожі ракети й “шахеди”.

Недовіра до системи кидає тінь і на те краще, що вдалося створити державному апарату після 24 лютого 2022 року.

Цифровізація військового обліку; центри рекрутингу; можливість вибрати відповідну вакансію у конкретному військовому підрозділі — все це корисні, потрібні та цінні інструменти. Але якщо громадянин не вірить власній державі, то жоден із цих інструментів не працюватиме з повною віддачею.

А головне, недовіра нівелює різницю між зовсім не схожими одне на одного людьми. Для когось із військовозобов'язаних українців служба в армії неприйнятна за жодних обставин. А хтось погодився б поповнити лави ЗСУ, якби довіряв системі більше, ніж зараз. Але гостра нестача довіри фактично зрівнює ці дві категорії чоловіків: і громадяни, які потенційно готові захищати свою країну, уникають мобілізації поряд із безнадійними ухилянтами.

Складність ситуації посилює те, що криза довіри в Україні є двосторонньою. Якщо мільйони громадян не довіряють власній державі, то держава не довіряє своїм громадянам.

Якщо для багатьох українців будь-який представник держави — це потенційне джерело беззаконня та свавілля, то для державної машини кожен чоловік від 18 до 60 років — це потенційний зловмисник, дезертир і зрадник.

Держава не вірить, що, залишаючись у правовому полі, можна мобілізувати громадян на боротьбу із зовнішнім агресором.

Держава не вірить, що без жорсткого силового примусу громадяни захищатимуть свою Батьківщину.

Держава не вірить, що, отримавши свободу вибору, громадяни не кинуть Україну напризволяще.

На початку повномасштабної війни біля дверей ТЦК вишиковувалися величезні черги з добровольців. Але тоді було вирішено закрити кордони навіть для тих категорій українців, які не підлягали мобілізації: наприклад, для 18-річних хлопців.

Як резонно зауважив світоч патріотичної публіцистики Віталій Портников, це свідчило про глибоку недовіру до власних громадян. Державні мужі від самого початку не вірили, що звичайний військовозобов'язаний чоловік залишиться в країні, якщо зможе легально виїжджати за кордон. І подальші події лише посилили цю зневіру.

У 2022—2024 роках взаємодія держави зі своїми громадянами нерідко нагадувала спецоперації, спрямовані проти віроломного ворога. Достатньо згадати 29 грудня 2023-го, коли напередодні Нового року на кордоні було без попередження запроваджено нові жорсткі порядки. Хоча нормативно-правова база не змінилася, співробітники ДПСУ почали вимагати у громадян документи, які не були передбачені тодішнім законодавством, і масово відмовляли чоловікам, які мали право на виїзд із країни.

Чи роблять це з громадянами, яким довіряють, і довіру яких хочуть заслужити? Звичайно, ні. Так чинять із підступним і небезпечним противником, якого необхідно застати зненацька і знешкодити.

Взаємна недовіра призвела до того, що до російсько-українського фронту фактично приєднався ще один фронт — внутрішній. Держава витрачає суттєву частину своїх ресурсів на те, щоб силоміць утримати українських громадян в Україні та примусити їх до служби в армії.

А громадяни витрачають значну частину особистих ресурсів на те, щоби протидіяти власній державі. Час, гроші, людська енергія: все те, що потенційно могло бути вкладено в боротьбу із зовнішнім ворогом, спалюється в топці внутрішньої недовіри.

Чи можна подолати гостру кризу довіри в Україні воєнного часу? Теоретично — так. Для цього обидві сторони мають піти назустріч одне одному.

Серйозні зусилля будуть потрібні і від української держави, і від українських громадян. Але найперший крок доведеться зробити саме державі — з тієї простої причини, що вона має більшу суб'єктність.

Громадяни — це мільйони окремих індивідів, які просто не можуть миттєво переглянути своє ставлення до держави. А держава після 24.02.2022 — це насамперед вузьке коло осіб, які сконцентрували у своїх руках колосальну владу.

Цієї влади цілком достатньо, щоб скерувати всю державну машину тим чи іншим шляхом. І спробувати якщо не повернути довіру громадян, то хоча би зменшити існуючий рівень недовіри.