Уроки 18 травня

День, до якого готувалися і влада, і опозиція, — 18 травня 2013 року, — став надбанням історії. Ще місяць тому я чув як з одного, так і з іншого боку політичних барикад пророцтва стосовно того, що 18 травня відбудеться грандіозне ЩОСЬ. Депутат-регіонал у холі готелю “Файєрмонт” у 20-х числах квітня говорив про те, що “буде дуже багато людей, вони не втримаються від спокуси йти на Банкову, наслідки передбачити неможливо... треба щось робити...”. Днем пізніше депутат-опозиціонер, один з близьких соратників Арсенія Яценюка, у холі готелю “Інтерконтиненталь” (чому наші політики люблять призначати зустрічі саме у готелях Юрушева?) патетично вигукував: “Ми приведемо в Київ сто тисяч... мінімум сто тисяч людей. Вся Україна буде в Києві. Всім усе набридло — ми навіть грошей платити не будемо мітингувальникам — самі прийдуть. А після цього ми висунемо ультиматум Януковичу — нові вибори, нова влада...”.

Здається, травневі свята та гарна погода розслабили обидві сторони. Напруга спала. Напередодні 18 травня стало зрозуміло, що довгоочікуване ЩОСЬ перетвориться на фарс. І влада, і опозиція замість революції почали активно готуватися до фарсу. ЩОСЬ маст гоу он, вирішили наші політики.

Тепер — після того, як учасники акцій розійшлися та роз'їхалися по домівках, без особливих емоцій та піднесення, без розуміння того, ради чого їх збирали — можна підбити перші підсумки 18 травня.

1.

Журналіст Дмитро Корнійчук правий, коли написав про те, що 18 травня став днем смерті єдиної опозиції. Від опозиціонерів чекали логічного продовження того, що було проголошено у січні минулого року на тій же Софійській площі. Сказавши “А”, потрібно мати сміливість вимовити всі інші літери алфавіту. Очікувалося, що опозиція дасть повну ясність ситуації — заявить про свого кандидата в мери Києва та про єдиного кандидата в президенти. Народ був готовий почути з вуст лідерів опозиції навіть цілком ритуальний спіч — безглуздий з юридичної точки зору, але благородний з точки зору наївних обивателів — спіч, який би зводився до одного: проголосити єдиним кандидатом на президентські вибори Юлію Тимошенко. Подібна формула розшифровувалася просто: у нас ведуться складні переговори, ми шукаємо компроміс, але підкреслюємо одностайність у інших, менш дражливих питаннях. Ми — єдині, навіть попри лідерські амбіції керівників. Народ би зрозумів: не все так просто, потрібно лише натиснути на вождів і вони погодяться висунути одного лідера.

Натомість було оголошено: єдиного лідера не буде. Ми висунемо спільного кандидата у другому турі (що й так само собою зрозуміло). А якщо вибори будуть оголошені у один тур, то ми домовимося про спільного кандидата.

У цій формулі зашито два дуже суттєвих моменти: по-перше, на сьогоднішній день у оточенні Януковича немає жодного проекту про обрання президента в один тур — як немає жодного проекту про обрання президента в парламенті. Януковичу потрібні легітимні вибори і широкі повноваження, а кожен із згаданих проектів як недосконалий з точки зору легітимності, так і з точки зору посилення президентської влади. Президент, обраний у один тур або не всенародно, — це слабкий президент, президент без авторитету. По-друге, для подібного нововведення необхідно 300 голосів депутатів. Обійтися без голосів опозиції буде просто нереально. Тобто, опозиція посилає месидж виборцям: “Шановні виборці! Ми добре знаємо, що у наших лавах є потенційні зрадники. Тому якщо вони нас зрадять (а зрадити мають кілька десятків чоловік), то ми у відповідь домовимося про спільного кандидата у першому турі”. Майже як у анекдоті про бійця Червоної армії: “Як загину — прошу вважати комуністом. А як ні — то ні”.

18 травня замість свята єднання опозиції ми фактично отримали повідомлення про те, що з цього моменту кожен сам за себе. Аж до 29 березня 2015 року.

2.

Не варто забувати про ще один момент: на 18 травня було намічено “злиття і поглинання” “Батьківщини” та “Фронту змін” у єдину політичну силу. Про це обмовилися кілька тижнів тому ряд опозиційних політиків, і для загалу об'єднання двох партій у одну було би позитивним сигналом.

Проте цього не відбулося.

Натомість минулого тижня ми стали свідками того, як “стара гвардія” Тимошенко намагалася дати бій “поколінню індиго” із “Фронту змін”. Маю на увазі спробу виключити із фракції потенційних тушок, серед яких чимало спонсорів Яценюка та його бізнес-друзів — таких, як Фаєрмарк чи Мартиненко. Ситуацію ледве вдалося приборкати. Так само в середовищі “Батьківщини” є чимало невдоволених бізнес-проектом Яценюка і Мартиненка “Порошенко — мер Києва”. При всій повазі до Петра Олексійовича, я ще не почув аргументів на користь того, чим він буде відрізнятися від мера Черновецького. Так само не почули цього партійці. Більш європейський лоск, добра освіта, добра англійська мова та відсутність шкідливих звичок (Порошенко — на відміну від Черновецького — переконаний, що слово Кокс пишеться з великої літери і це не білий порошок і не збагачене вугілля, а прізвище європейського політика) не переважують одну суттєву річ: Порошенко — теж представник великого бізнесу, а Київ — це потужний ресурсний центр. Кажуть, що проти ідеї Яценюка висунути у мери Порошенка виступили не лише партійці, а й сама Тимошенко (її стосунки з Порошенком добре відомі). Принаймні, ми не почули від Юлії Володимирівни закликів на підтримку Петра Олексійовича. Напевне, тюремники перехоплюють її послання вибірково і точково, видаляючи чи зафарбовуючи одне-єдине прізвище.

Отже, не відбулося не лише єдності опозиції загалом, а й не відбулося єднання однієї політичної сили, яка пройшла через виборчу кампанію і просто мала би узаконити свій цивільний шлюб.

3.

Я абсолютно не розумію ідею представників Партії регіонів організувати антифашистські акції 18 травня. Який фашизм? Який антифашизм? Навіщо розкидатися ярликами? З таким же успіхом можна було організувати 40-тисячну ходу на підтримку Гвельфів і з засудженням Гіббелінів або ж організувати ходу під штандартами Гогенштауфенів проти ненависних українському народу Штауфенів. Кого ще ми не витягнули зі старого підручника історії?

Якщо вже так кортіло 18 травня вивести людей — то можна було придумати іншу причину. Чому би не задекларувати у День Європи солідарність велетенської маси людей під синіми партійними прапорами з Європейським Союзом? Думаю, подібну акцію оцінили би і в Брюсселі, і на Володимирській, в офісі пана Томбінського. І кадри подібної акції можна було би експлуатувати на телеекранах ще довго. А з яким би захватом ці кадри показали різноманітні сіенени та бібісі!

Не хочете вшанувати Європу — то організуйте день народження Івана-Павла ІІ чи Миколи ІІ — хто кому ближчий і дорожчий. Яке відношення має дата 18 травня до фашизму — окрім того, що саме цього дня у 1941 році графа Сполето проголосили королем фашистської Хорватії, а у 1945 році офіційний спадкоємець Гітлера адмірал Карл Деніц зробив заяву про непричетність німецької армії до звірств у концтаборах — я не знаю. Як не знає ніхто.

Вийшло просто за схемою: “А давайте, влаштуємо мітинг. Покажемо опозиції, що й ми не пальцем роблені”. — “Давайте. А чому присвятимо?” — “Та будь-чому. Дню Всесоюзної піонерської організації імені Леніна, наприклад. Або дню народження Яценюка. Або ще чомусь. Головне провести і показати, що ми можемо вивести на вулицю більше людей”. Знайшовши середнє арифметичне між піонерією та Яценюком, зійшлися на необхідності боротьби з фашизмом.

Тобто, не знайшли нічого кращого, як влаштувати полювання на вомбата. Тваринка у наших широтах не водиться, але ж мета — не вполювати, мета — взяти участь.

За третім законом Ньютона, маразм породжує інший маразм, направлений у протилежну сторону.

4.

Головний урок акцій 18 травня — це те, що віднині у масових заходах участь громадян абсолютно не важлива. Можна взагалі не приходити на площі — гігантоманія у поєднанні з теоріями великих чисел та фотошопом може зробити чудеса. Я неодноразово критикував наших політиків за те, що вони займаються приписками і вводять людей у оману, завищуючи кількість учасників тих чи інших акцій.

Кожен, хто побував у Китаї та Індії, бачив разючі відмінності: велетенські натовпи людей у Індії та доволі помірно заселений Китай, з великими безлюдними просторами, гірськими та лісовими масивами тощо. Офіційне населення Індії — мільярд, Китаю — півтора мільярди. Демографи давно висунули гіпотезу, згідно з якою у Китаї немає мільярда населення. Немає навіть 700 мільйонів. Повторюю — це лише гіпотеза. Просто Китай сам проводить підрахунки своїх громадян і сам подає дані у міжнародні структури, не допускаючи у цю сферу жодних інспекторів чи спостерігачів. Тобто, ми говоримо про півтора мільярди китайців, виходячи з заяв самих китайців. А скільки їх є насправді, точно не знає ніхто — на відміну від індусів, яких ретельно рахують різноманітні міжнародні організації.

Наші політики звикли рахувати за китайським принципом: головне — заявити.

Зранку провладні сили оголосили, що їх антифашистська колона нараховує 41 тисячу чоловік. Не пройшло і години, як опозиція повідомила: “Нас зібралося 50 тисяч!” (”Свобода” була більш скромною, оголосивши про 30 тисяч учасників). Очевидці стверджують, що ні у першому, ні у другому випадку кількість мітингуючи не перевищила 10 тисяч. У таких випадках Людовік ХІV говорив: “Брешуть, як очевидці”.

З моменту віртуального “побиття” Тимошенко у в'язниці політична інформація стала категорією доволі умовною. “Скільки зібралося людей?” — “Та хто їх рахуватиме. У влади скільки?” — “Кажуть, що сорок тисяч” — “Ну то пиши сорок п'ять... ні... п'ятдесят тисяч!” — “А може сто?” — “Сто забагато...”.

Взагалі — можна робити заяви, не пред'являючи доказів. Можна говорити про перекриття траси Житомир — Київ (мій приятель у той час, коли у студії Савіка Шустера лунала подібна заява, саме їхав по цій трасі і не бачив жодних перешкод). Можна говорити про масове зняття людей з поїздів (у фейсбуці навіть прихильні до опозиції автори спростовували цю інформацію). Можна взагалі говорити про що завгодно. Перевіряти все одно ніхто не стане. Прес-реліз іноді важить більше, ніж істина і є основним критерієм істини. Пам'ятаєте анекдот? Моїсей покликав фахівця з PR і розповів йому про свої сумніви: “Було мені видіння, що море має розступитися. А якщо не розступиться? Що тоді?” — “Розступиться, не розступиться... Не варто перейматися. Я вже про відповідну публікацію у Старому Заповіті домовився”.

У оригінальному тексті Тертуліана, якого знаємо за висловом “Вірую, бо це абсурдно”, були й інші слова: “Це беззаперечно, бо беззмістовно. Це безсумнівно, бо неможливо”. Саме цими категоріями керуються наші політики, здатні представити загалу будь-яку дурницю, будь-яку вигадку, в яку загал готовий повірити. Навіщо їм пред'являти жертву “антинародного режиму”, якщо можна просто сказати: ми маємо жертву. І блаженні ті, хто увірують, не висуваючи натомість вимогу щодо обов'язкового встромляння пальців у ребра.

5.

Нарешті — до основного. Мені дійсно по-людськи шкода Ольгу Сніцарчук та Влада Соделя. Дуже хочеться розібратися із тим, хто направляв та провокував молодих людей без звивин у мозку на відвертий злочин. У подібних випадках головне — утриматися від поспішних звинувачень. Бо соцмережі вже рясніють дискусіями, ким є Вадік “Румин” Тітушко. Одні схиляються до думки, що його найняли регіонали, інші акцентують увагу на тому, що спортивним клубом у Білій Церкві, до якого належить “герой дня”, опікуються представники “Фронту змін”.

Переконаний, що правду ми навряд чи дізнаємося. Не тому, що не буде розслідування. А тому, що суспільство не захоче повірити у правду. Буде висновок слідства про те, що побиття журналістів — це провокація з боку соратників Яценюка? Та уявіть собі хай, який підніметься в опозиційному таборі! Паралель з підпалом Рейхстагу буде найпростішим аргументом. Буде висновок про те, що Тітушко діяв за вказівкою представників Партії регіонів? Підніметься інший крик: мовляв, влада підготувала “офірного цапа”, аби відбілити свій імідж... І у кожному випадку відчуття встановленої істини і розкритого злочину не буде. Бо всі будуть очікувати на щось більше, грандіозніше, таємничіше, ніж просто банальне хуліганство.

Напевне, спокій прийшов би лише тоді, коли б слідство встановило, що мала місце змова громадянина Януковича В.Ф., 1950 року народження, з громадянином Азаровим М.Я., 1947 року народження, які діяли за вказівкою громадянина Російської Федерації Путіна В.В., 1952 року народження. Громадяни Янукович та Азаров намовили мешканця міста Біла Церква Тітушка В. здійснити терористичний акт щодо журналістки Сніцарчук О. та журналіста Соделя В. з метою залякування і побиття, що призвело би до згортання свободи слова і демократії в країні...

От якби слідство вийшло на такий сценарій, а суд виніс суворі вироки — ось тоді би, можливо, повірили. А так правда, яку розкриють, ризикує бути нікому не потрібною.

...Взагалі від 18 травня у мене залишилося одне стійке враження, яке можна охарактеризувати рядом категорій: містечковість, провінційність, яловість, безплідність, беззмістовність. Правий Тарас Возняк, який написав про те, що всі забули про головне — про День Європи. Європа сьогодні залишилася без київського торта і без свічок. Бо нашим політикам було не до Європи. Наші політики бавилися в “Зірницю”, поділившись на дві потішні армії. Одна імітувала війну з фашистами, а інша — революцію.

У абсурдному протистоянні “львівських” і “донецьких” переміг “Румин”.

Велике ЩОСЬ, якого боялася влада і яке з таким нетерпінням очікували опозиціонери, відбулося.

Гора породила мишу.

Герої Майданів і Площ, кандидати в Найвеличніші з Великих, наші доморощені Цахеси Циннобери, в яких вірили і якими захоплювалися, виявилися банальними карликами.