Україна— не В'єтнам: чому росіяни готові вбивати “своїх хлопчиків” нескінченно

Що в цьому хорі зіллються голоси і російських обивателів, які не захочуть удобрювати українські степи, і російських інтелігентів-лібералів, обтяжених совістю та розумінням слів “міжнародне право”. І навіть російських націоналістів на кшталт Дугіна чи Гіркіна-Стрєлкова, які розуміють, що українська війна руйнує Росію. Зрештою, є ж випадки, коли саме так і траплялося. Наприклад, американці, які спочатку з ентузіазмом сприймали війну у В'єтнамі, досить швидко протверезіли й примусили свій уряд вивести війська. 

Та час іде, Росія готується вже до наступної хвилі мобілізації, а підтримка росіянами війни в Україні й не думає знижуватися. Ба більше, кількість тих, хто вимагає “йти до кінця”, зростає. І річ тут не тільки в перемозі телевізора над холодильником.

Погані.ру: від Кандагара до Бахмута

Звичка російського обивателя реагувати на подразники тільки тоді, коли вони безпосередньо стосуються його приватного життя, призводить до тих дивних — на наш погляд — висновків, які ми спостерігаємо в російських сегментах інформаційної реальності. Економічні труднощі, можливість потрапити під мобілізацію та рясний потік похоронок записуються не на рахунок Кремля, який послав в Україну “їхніх хлопчиків”, — це занадто довгий і морально складний причинно-наслідковий зв'язок. Є шлях значно коротший і простіший: “хлопчиків” убивають українці. Отже вони (тобто ми) — вороги.

У цьому немає нічого нового й дивного для країни, котра не тільки називає себе, а останніми роками і є прямою наступницею СРСР. Прямий аналог української війни — війна в Афганістані. Яка теж була не “війною”, а спецоперацією в рамках “інтернаціональної допомоги братньому афганському народу”. Тоді в СРСР нікому й на думку не могло спасти співчувати афганцям, а докоряли Брежнєву з Устиновим хіба що навіжені дисиденти.

Ворогами були моджахеди, які захищали свою землю і своє право нею розпоряджатися. Але це не відгукувалося в душах глядачів програми “Время”. Моджахеди “вбивали наших хлопчиків” — це було єдине, що мало значення. Вся культура “афганців” оспівувала фронтове братерство в сентиментальних піснях і не запитувала, що ми там робимо й навіщо. Афганський шансон невипадково такий схожий на тюремний: описує непростий побут, сумує за полеглими товаришами, оспівує бойове братерство, таврує боягузтво і зраду, бурчить на начальство. І ніколи не ставить принципового запитання: “Як ми сюди потрапили?” З в'язницею, взагалі-то, все зрозуміло. Але як бути з війною?

Будь-який сумнів виливався в одне й те саме прокляте питання: “То що ж, пацани марно гинули?”. В 99% випадків той, хто це запитання ставить, вважає його риторичним. Тлумачити його інакше було б єрессю, навіть більше — зрадою, бо воно ставило під сумнів принесену жертву.

Любити по-російському

Саме тому нам не доводиться сподіватися на “в'єтнамський варіант”, коли народ почне вимагати від власної влади припинити війну.

Згідно з опитуванням “Левада-центру”, на початку повномасштабного вторгнення 68% громадян Росії підтримували “дії Збройних сил в Україні”. Менше ніж через рік, у січні 2023-го, підтримка зросла до 75%. Жодного протверезіння не сталося, незважаючи на “наших хлопчиків”, які гинуть. Ба більше, парадоксальним чином їхня загибель лише розігріває в обивателя бажання продовжувати.

Можна було б сказати, що американці теж не відразу дозріли до думки про те, що війна у В'єтнамі їм не потрібна: знадобилося майже двадцять років і 58 тисяч загиблих “хлопчиків”, аби США перегорнули цю сумнівну сторінку своєї історії. Але нагадаю, що й російсько-українська війна не вчора почалася — вона триває вже понад дев'ять років. А її початок ознаменувався першим військовим злочином російських військ в Україні — збитим пасажирським літаком. У росіян було вдосталь часу і приводів щось переосмислити. Однак “наші (криваві) хлопчики” на американців і росіян діють по-різному.

Американці примусили свій уряд припинити війну зовсім не тому, що їм симпатичні в'єтнамці. Чхати їм було на в'єтнамців так само, як більшості росіян — на українців. Тому що вони не хотіли вмирати й ховати “своїх хлопчиків” із причин, які зовсім не здавалися їм достатніми для таких жертв. Вони ставили питання про “пацанів” і про те, за що вони гинуть, абсолютно серйозно. І коли вирішили, що їхні “пацани” все-таки гинуть марно, цей меседж просочив усе їхнє суспільство. Їхні рок-зірки співали про це на стадіонах, їхні вчителі говорили про це у школах, їхні журналісти сурмили про це на всіх частотах, а працівники спецслужб зливали в пресу секретні доповіді про справжнє становище на в'єтнамському фронті.

Американці вирішили, що живі “хлопчики” для них важливіші, ніж пошуки смислу серед трупів. Росіяни роблять інший вибір — сакралізують смерть своїх. І вони по-своєму чесні: вони ніколи не любили своїх “пацанів”, ніколи раніше не вважали їх “своїми”. Вони не були здивовані, що їхні “хлопчики” вбивали, грабували, ґвалтували й катували, — російський обиватель завжди знав, що вони на це здатні, й почасти навіть вдячний своїй владі за те, що вона дала можливість “хлопчикам” зробити це з іншими, а не з тими, хто тепер називає їх “своїми”. “Пацани” стали “своїми” тільки коли пішли на війну й перестали нести приховану або явну загрозу. А ще більше — коли вже загинули. Поняття “свої” поза контекстом війни і смерті для більшості росіян залишається доволі невиразним і поширюється на дуже-дуже вузьке коло.

З чого починається Батьківщина?

У Кремлі чудово усвідомлюють і, ймовірно, самі доклали руку до того, щоб Росія як країна залишалася просто територією. Путін особисто підняв завісу таємниці над тим, що лежить в основі його необмеженої влади над величезною країною: Росія ніде не закінчується. Але це була тільки половина правди, за яку ми з нашими колоніальними травмами з готовністю вчепилися. Те, що “Росія ніде не закінчується”, справді становить проблему для нас. А також для Грузії, Чечні, Білорусі, Молдови, країн Балтії, далі — скрізь.

Друга — неозвучена хазяїном Кремля — половина правди стосується більшою мірою самих росіян: Росія ніде й не починається. Її неможливо відчути під ногами як певну фізичну даність, як основу, на якій можна стояти і яку можна відстоювати — і перед своїми, і перед чужими. Війна — з Україною чи з ким завгодно ще — виявляється чи не єдиним моментом, коли маса людей, що населяють певну територію, починають невиразно почуватися такою собі спільністю. Об'єднаною коли й не спільним робленням, то хоча б спільним руйнуванням. Не спільною місією, то хоча б спільним злочином. Не спільним благополуччям, то хоча б спільним горем. Не спільною метою, то хоча б спільним ворогом. І російський обиватель, як і російський інтелігент, тільки в цей момент більш-менш чітко відчуває себе потрібним. Відчуває себе частиною чогось більшого, ніж він сам. Отримує те, за чим таємно тужить кожна людська душа, — відчуття спільності. Ті ж таки “пацани” гинуть саме задля цього і для цього — щоб дати населенню території бодай короткочасне відчуття спільноти. Вони гинуть, щоб Росія змогла відчути хоч якусь межу: якщо в тебе є вороги, отже ти існуєш.

Звичайний росіянин довіряє своїй владі. Він робить це не з дурості, не через “промиті мізки”, — це добровільна угода, яка передбачає можливість не брати на себе труд і відповідальність за долю Батьківщини. Батьківщина та її доля завжди так мало залежали від волі середнього громадянина, що їх буквально нічого не варто здати у безстрокову оренду.

Російський “глибинний” народ так і не породив більш-менш помітного середнього класу. Не в майновому плані (хоч і в ньому не породив), а в плані розуміння джерел і гарантій власного благополуччя та готовності їх відстоювати. Він успадкував від радянського народу специфічний “привілей” — “не втручатися в політику”. Не замислюватися про перспективи країни як колективного організму. Не аналізувати рішення і дії влади. І навіть не співвідносити їх із власним приватним життям. “Правди ніхто не взнає”, “політика — справа брудна”, “брешуть наші, брешуть їхні” — набором таких кліше середній росіянин відмахується від самої думки про відповідальність за свою країну і, в остаточному підсумку, навіть за власне життя.

Без класу, готового “відчувати під собою країну”, — хоча б тому, що саме з нею пов'язане його власне приватне благополуччя, — Росія так і не відбулася як країна. Залишилася територією, повною різноманітних ресурсів (включно з людськими), які влада вважає своїми й використовує на власний розсуд і абсолютно безконтрольно. І в цьому немає нічого “злочинного” з боку Кремля, — саме так виглядає “суспільний договір” у Росії. Чому Росія виявилася faild state — окрема розмова. Тут лише зазначимо, що це стало для нас смертельно небезпечним.

Дуже хочеться відмахнутися від цього й сказати, що це, мовляв, не наша проблема. Але, на жаль, це не так: Росія нікуди не зникне з карти світу, чим би не закінчилася наша війна і як би нам не хотілося побачити кінець цієї нової-старої “імперії зла”. Тому краще навчитися дивитися на речі прямо й не плекати ілюзій: ні “хороші”, ні “погані” росіяни не допоможуть нам у цій війні. Ніякого “в'єтнамського варіанта” для нас не передбачено. І це по-своєму добре: коли дивишся через приціл — краще, щоб погляд був ясним. Вороги то вороги. Будемо воювати, скільки стане сил. 

Катерина ЩОТКІНА, експерт, журналіст, письменник, автор книг “Хроніки Томосу”, “Любомир Гузар. Хочу бути людиною”