У Сирії можуть зіштовхнутися Туреччина і Іран

Усі заклики до президента Башара Асада з боку Ліги арабських держав і світової громадськості зупинити насильство та вбивство мирних громадян і зробити спробу віднайти політичне рішення, аби уникнути іноземної інтервенції у Сирію, так і залишилися без відповіді.

Відмова від плану Ліги арабських держав, який закликав Башара Асада піти у відставку і передати владу в Сирії віце-президенту (що було по суті єменською моделлю виходу із політичної кризи), не тільки заганяє ситуацію до глухого кута, а й істотно звужує можливості сирійського диктатора для маневрів.

Тепер цілком ймовірно, що далі мова може йти вже не про політичний вихід із чинної ситуації. А це означає не що інше, як інтернаціоналізацію сирійської кризи. І хоча арабські держави поки що залишають відкритим варіант можливості впливу на сирійську кризу через політичну ініціативу, однак все менше залишається шансів на те, що президент Сирії Башар Асад не повторить долю лівійського диктатора Муаммара Каддафі.

Утім, розглядаючи усі ймовірні сценарії розвитку подій у Сирії, не варто зовсім відкидати ймовірність політичних переговорів між владою й опозицією. Точніше, між режимом Асада і частиною сирійської опозиції. Адже сьогодні опозиція в Сирії не є організованою і єдиною, вона фрагментована за політичними і релігійними сегментами та локалізована. Так, частина опозиціонерів орієнтована на Захід, частина на Туреччину або на арабські країни, де революції вже завершилися перемогою.

Драматизм ситуації, котра виникла навколо Сирії підсилює й те, що, навіть, “Аль-Каїда” вирішила не залишатися від неї в стороні. Так лідер терористичної мережі “Аль-Каїда” Айман аз-Завагрі закликав мусульман з арабських та інших країн підтримати повстанців у Сирії проти влади президента Башара Асада.

У відеозаписі, котрий було поширено через Інтернет, Айман аз-Завагрі також закликав самих сирійців під час повстання не покладатися на Захід або на уряди інших арабських держав. Не виключено, що “Аль-Каїда” направлятиме свої терористичні угрупування до Сирії, аби після повалення режиму Асадів спробувати “забити” для себе нішу впливу серед сирійського народу, і вже зараз рекрутувати до своїх лав нових ополченців терористичного фронту.

За критичної ситуації, котра складається для режиму асадінів, також ймовірно, що Росія і Китай збільшать свій тиск на президента Башара Асада з вимогою швидкого проведення косметичних реформ, зміни конституції Сирії, а також усунення правлячої партії Баас від влади.

За інформацією з деяких джерел, існує вірогідність того, що іноземні парашутисти можуть приземлитися в сирійській північній провінції Ідліб, де армія режиму Асада ще присутня, але не має вже повного контролю. Основна мета такої операції полягатиме у створенні безпечного регіону, котрий не буде контролюватися із Дамаску, і який стане плацдармом для формування альтернативного опозиційного уряду.

Скоріш за все, і Захід, і арабський світ розглядає декілька варіантів своєї допомоги сирійським опозиціонерам. Причому озброєння сирійської опозиції не є дешевою і ефективною заміною військового втручання. А також зовсім не гарантує ефективний захист сирійського народу від репресивного режиму асадінів і швидке падіння дому Асадів.

Можна сказати, після вето, яке наклали Росія і Китай на резолюцію Ради Безпеки ООН щодо Сирії, більш імовірно, що ситуація починає входити у тривалий період застою. За якого можливе зростання насильства, більше регіональне і міжнародне втручання, що у кінцевому підсумку здатне призвести до прямого військового вторгнення.

Аналізуючи можливості опозиції переломити на свою користь кризову ситуацію, необхідно звернути увагу на той факт, що й досі незрозуміло, якою є реальна чисельність повстанських сил. І хоча деякі військові з числа тих, хто приєднався до опозиційних сил, говорять про 40 тисяч осіб, але реальну їхню чисельність дуже важко перевірити. Ймовірно, що оприлюднення саме такої цифри є частиною психологічної кампанії, котра розрахована на сприяння подальшому дезертирству військових з армії Башара Асада.

Очевидно, що країни західного альянсу під час підготовки до вирішення сирійської проблеми мають враховувати і урок Боснії. Який вчить — не посилати миротворців з обмеженим мандатом ООН. Подібне втручання не буде спроможне зупинити конфлікт. Скоріше за все, спочатку втручання відбудеться не за участю сухопутних військ, а військово-повітряних сил для захисту територіальних анклавів, котрі вдасться очистити від контролю Дамаску.

Питання про те, наскільки ймовірним є силовий сценарій у Сирії, і досі залишається відкритим. Разом із питанням про те, наскільки великим буде бажання адміністрації президента Сполучених Штатів Барака Обами втручатися в громадянську війну за кордоном напередодні президентських виборів в Америці.

За таких обставин зрозуміле небажання Вашингтону проводити наземні операції на сирійських територіях відкриває дорогу для Туреччини, яка може скористатися цими обставинами, щоб взяти на себе головну місію координатора військової кампанії в Сирії. Анкара готова погодитися на будь-яку участь у перебіг подій в арабських країнах, аби забезпечити цим Туреччині нову роль на Близькому Сході.

Але не всі в арабському світі сьогодні готові приймати таку нову роль Туреччини. За останні кілька тижнів раніше теплі відносини між Іраком і Туреччиною зіпсувалися через “війну слів” прем’єрів двох країн щодо політичної кризи в Багдаді. Хоча справжні причини такого політичного протистояння криються в зближенні Іраку з Іраном.

Неможливо обминути увагою той факт, що декілька днів тому до Сирії було перекинуто 15 тисяч іранських спецназівців. І якщо навіть не звертати увагу на законність подібного кроку Тегерану, то і тоді виникає дуже серйозне запитання. Яким чином іранські спецназівці спромоглися потрапити до Сирії, з якою в Ірану немає спільного кордону?

Перше припущення, що цей спецназ потрапив на сирійську територію складним шляхом — через Аравійське море, Аденську протоку, Червоне море і Суецький канал — можна відкинути відразу. Адже крім складності проходження по такому затяжному шляху існує ще одна суттєва перепона. Нині діючий в Єгипті військовий уряд ніколи б не дозволив іранському спецназу переміщатися Суецьким каналом.

Друге припущення, що іранський спецназ прибув до Сирії через територію Саудівської Аравії, також виглядає нереалістично. Оскільки саудівці, котрі є союзниками Америки, дуже “специфічно” ставляться до намагання Тегерану стати лідером у близькосхідному регіоні.

Таким чином залишається лише третє припущення — спецназ перемістився до Сирії через іракську територію. А враховуючи той факт, що нині Іраком, як і Іраном, правлять шиїти і те, що після виведення з іракської території американських військ взаємини між цими двома країнами продовжують покращуватись, такий варіант є дуже ймовірним.

Іран відкрито підтримує сирійський режим. Між цими країнами в 1980 році було встановлено взаємовигідні відносини. Для Ірану Сирія стала трампліном в арабський світ. Тому Тегеран робить усе можливе, щоб підтримати режим Башара Асада і намагається вплинути на Туреччину в сирійському питанні.

З іншого боку, видається, що уряд Нурі аль-Малікі не має реальної зацікавленості у підтримці сирійського повстання через свої власні причини. Побоюючись хвилювань на своєму західному кордоні, які можуть поширитися і на Ірак у цей важкий для нього час.

Але схоже, що режим асадінів уже пропустив той час, коли можна було спокійно домовлятися. Той факт, що сирійські протестувальники продовжують виходити на вулиці, не озираючись на великі ризики насильства з боку репресивної влади, є надзвичайно важливим для розуміння ситуації у Сирії. Бо ті, хто пожертвував багато чим, не будуть готовими повернутися до колишнього статус-кво.

Більшість арабських експертів вважають, що час правління дому Асадів спливає, залишається лише велика невизначеність щодо термінів та ціни, яку доведеться заплатити сирійцям, і того, хто ж прийде до влади потім.

Стратегічне значення Сирії на Близькому Сході сьогодні велике, й усі зацікавлені сторони, котрі беруть участь у цьому політичному дійстві, шукатимуть політичних можливостей, які можуть принести їм результати поточної нестабільності. Можна впевнено сказати, що сирійська ситуація може стати центральним питанням на Близькому Сході в 2012 році.

Політичні дивіденди від протистояння у Сирії прагне отримати і кандидат у президенти Росії Владімір Путін. Обставини складаються таким чином, що Путіну дуже вигідна сирійська ситуація. ВВП перед третім обранням на президентську посаду потрібна війна типу Чеченської, але не на території РФ.

Бо якщо під час свого першого обрання він пройшов на гребні Чеченської війни, то для третіх виборів йому просто необхідно публічно захищати диктатора Башара Асада від сирійського народу. Публічно заявляючи про неприпустимість втручання у справи суверенної держави, про те, що сирійці самі мусять розібратися у своїх внутрішніх проблемах.

За ситуації, котра склалася зараз, постає питання — чи наважаться Сполучені Штати або НАТО на військову операцію без санкції ООН? Відповідь на це питання, хоча і є неоднозначною, але стосовно сухопутних сил вона звучить як категоричне “ні”. Ні за яких обставин Америка і НАТО не введуть свої сухопутні сили без санкцій ООН. Хоча усім сторонам зрозуміло, що без їхнього втручання нинішня ситуація протистояння у Сирії не має вирішення.

А от стосовно застосування військово-повітряних і військово-морських сил, то тут все залежить від інших міжнародних учасників сирійських подій. Адже уже на сьогодні очевидне втручання Ірану напряму і частково Росії та Китаю у протистояння в Сирії.

Адже на території Сирії знаходиться військово-морська база Російської Федерації, на яку дуже сподівається Башар Асад, і до цієї країни продовжуються масовані поставки зброї та іншого військового обладнання.

Зрозуміло, що без припинення цього постачання і без припинення прямого втручання в сирійську ситуацію антидемократичних сил, Сирія втягується в громадянську війну. Відтак, стосовно підтримки сухопутних сил повстанців можна сказати, що вона буде швидше за все здійснена військовими силами Туреччини і, можливо, ряду арабських держав. Оскільки саме вони, в першу чергу, зацікавлені у тому, щоб Сирія не перетворилася на щось на кшталт Королівства Сербія перед початком Першої світової війни.

Адже неконтрольований розвиток подій у Сирії цілком здатен перекинутися на найближчі країни, а, можливо, і на весь регіон Близького Сходу. А за найгіршого сценарію перерости у Третю світову війну, про що, мабуть, не мріє жодна зі сторін, хіба що за виключенням Ірану.

Однак, дуже цікавим і драматичним фактом є те, що в 2012 році відбуваються президентські перегони в Російській Федерації і Сполучених Штатах Америки, хоча і з певним часовим розривом. Тому політичні еліти обох країн, котрі стоять за Владіміром Путіним і Бараком Обамою, зроблять усе можливе, щоб максимально “витиснути” із ситуації в Сирії дивіденди на користь свого висуванця.

США на певному етапі, можуть різко втрутитись в перебіг сирійських подій, особливо в сенсі використання військово-повітряних і морських сил та підтримки повстанців зброєю і військовою амуніцією. Що за певного перебігу подій цілком може вплинути на завершення конфлікту в Сирії. Особливо за умови блокування Сирії з моря і суходолу.

А от з допомогою Росії не все так просто. Адже режим, котрий сьогодні ідентифікується з постаттю Владіміра Путіна, нині сам знаходиться в кризовому стані. Й дуже побоюється переростання цієї кризи до рівня сирійського варіанту, в сенсі жорсткого протистояння з опозицією.

Тому не виключено, що Росія, а з нею і Китай на певному етапі просто будуть вимушені піти на обмін своєї підтримки режиму Башара Асада на великі поступки з боку держав Заходу стосовно власних внутрішніх інтересів діючих політичних еліт цих двох країн.

Віктор КАСПРУК