The Economist: В очікуванні раю

Хтось вважає, що майбутнє — це рай достатку, створений завдяки технологіям, де кожен вільний обирати, чи хоче працювати за платню, і при цьому ніхто не знає біди. Одним оком підглянути в такий варіант майбутнього можна в приморському містечку Марика біля Ріо-де-Жанейро. Від грудня 2015 року кожен із його 150 тис. жителів може отримати щомісячну виплату в сумі $3. Ініціатива фінансується з доходів від податку на видобуток і переробку нафти, встановленого у штаті Ріо-де-Жанейро.

Сума виплат маленька, але мер Марики Вашинґтон Кака, автор задуму, вважає великою саму концепцію. За його словами, він керується “етичною настановою”, яке може реалізувати мрію всього його життя: егалітарне суспільство. Його програма — зразок “універсального базового доходу”, тобто безумовних готівкових виплат усім мешканцям цієї юрисдикції.

Ідея не нова: її підтримували визначні діячі Просвітництва, як-от маркіз де Кондорсе й Томас Пейн. Три століття потому експериментальні програми базового доходу запускають чи бодай розглядають кілька, переважно багатих, держав. У Фінляндії пробна програма безумовних готівкових виплат до €800 за місяць стартує наступного року. Над схожими проектами працюють у кількох нідерландських містах. 5 червня стосовно змін до Конституції та запровадження базового доходу для всіх громадян голосували швейцарці.

Задум інтригує, ба навіть дуже цікавить у сенсі його реалізації політичних активістів і мислителів найширшого ідеологічного спектра — від лібертаріанців до соціал-лібералів і крайніх лівих. У 2015 році позитивний аналіз такого кроку опублікував американський лібертаріанський аналітичний Інститут Катона. На думку його фахівців, які воліли б жити у світі без перерозподілу державою доходів, базові виплати для всіх — це найпростіший, найменш нав’язливий і найменш принизливий спосіб забезпечити цю функцію, коли без неї вже ніяк.

Зацікавив він і американських лібералів, зокрема економіста Пола Круґмана й колишнього міністра праці Роберта Райча. Вони в унісон із деякими письменниками-економістами, як-от британець Ентоні Аткінсон чи профспілковий активіст Енді Стерн, вважають, що завдяки базовому доходу можна розширити державу загального добробуту і скоротити нерівність (див. “Розійшлися, як у морі кораблі”).

З огляду на утопічно-лібертаріанський присмак ідеї нею, звісно, зацікавились і в Кремнієвій долині. І це не просто короткочасна мода. Думка про універсальний базовий дохід уже давно крокує в ногу зі страхами з приводу наслідків технологічної революції. Базовий дохід, або ж “соціальний кредит”, запропонований у 1920-х британським інженером-ерудитом Кліффордом Г’ю Дуґласом, постав зі страху перед тим, що технологічний прогрес дедалі більше поглиб­лював розрив між обсягами виробництва та заробітками трудящих. На думку Дуґласа, держава могла б компенсувати цей дисбаланс, виплачуючи кожному громадянинові “національний дивіденд”.

Дехто з рушіїв нинішнього технологічного прогресу має подібні погляди на безумовний базовий дохід: вони вбачають у ньому інструмент забезпечення прожиття для всіх людей у світі роботів та штучного інтелекту. Для них ця технологічна революція є однаковою мірою і складовою власної бізнес-моделі, і способом нейтралізувати нарікання на можливу шкоду від їхніх інновацій нинішньому суспільному устрою. Таку політику у своїй новій книжці “Світ після капіталу” (“World After Capital”) відстоює Альберт Венґер, венчурний капіталіст і партнер в інвестиційній компанії Union Square Ventures, яка вкладає в технології. Засновник інкубатора стартапів Y Combinator Сем Олтмен планує пілотний проект із виплати щомісячного базового доходу обсягом $1—2 тис. у каліфорнійському місті Окленд.

Статистика стартапів

У прибічників концепції безумовного доходу є й інші аргументи. Вони вважають, що за таких умов працівники мали б більше часу на навчання й могли б спробувати себе в інших спеціалізаціях. А ще тоді легше звільнитися з роботи і вкласти заощадження у власну справу. І мати задоволення від діяльності, яка не приносить доходів.

Крім того, безумовний базовий дохід може виправити деякі історичні перекоси в суспільстві. Наприклад, жінки виконують левову частку всієї неоплачуваної роботи у світі. У більшості країн вони працюють більше годин на тиждень, ніж чоловіки, але отримують менше — переважно тому, що частіше доглядають за дітьми й займаються домашнім господарством без будь-якої оплати. Універсальний базовий дохід може дещо вирівняти баланс купівельної спроможності на користь тих, хто виконує цінну для суспільства роботу без фінансової винагороди.

Прихильники гарантованого базового доходу стверджують, що він здатен створити простішу і, мабуть, справедливішу державу загального добробуту, а ще заспокоювати тих, хто боїться деградації системи оплачуваної праці як механізму розподілу купівельної спроможності. Останніми роками в багатих країнах заробітна плата середньостатистичного працівника часто зростає вкрай повільно і менше, ніж ВВП на особу (див. “Зухвалість надії”). До того ж мотивацією для бізнесу наймати нових працівників, особливо на низькопродуктивну роботу, яку потенційно могли б виконувати машини, слугує практика встановлювати низькі зарплати. Може, це тимчасове явище і персонал із нижчими доходами згодом переходитиме на краще оплачувані місця. Або ж майбутні покоління вигадають для себе нові джерела зайнятості. Але якщо ні, то базовим доходом можна бодай якось долучити всіх і кожного до розвитку суспільства.

Однак відкритими залишаються питання: як дієво реалізувати такий задум і яка від нього потенційна шкода? Уряд Швейцарії, який виступав проти пропозиції запровадити безумовні базові виплати, винесеної нещодавно на референдум, остерігався, що ті стануть непосильним тягарем для скарбниці й роз’їдатимуть населення морально: країна не змогла б наповнювати державний бюджет, а суспільство перетворилося б на позбавлених мотивації нероб. І прибічники, і критики універсального базового доходу погоджуються, що той поставить під сумнів необхідність мати оплачувану роботу, аби забезпечити гідний рівень життя. Суспільство з такою системою відрізнялося б від нинішнього настільки само, наскільки суспільство обов’язкової освіти й гарантованих пенсій 1950-х років — від того, що було на століття раніше, коли втрата роботи означала голодне животіння для трудівника і його родини.

Огляд систем соціального забезпечення

Реформи Отто фон Бісмарка, німецького канцлера і творця першої у світі сучасної держави загального добробуту, спрямовувалися проти симпатій до соціалізму й на збільшення підтримки Німецької імперії серед робітничого класу. Його інновація задумувалася як страхування на випадок складних обставин, а не як природне право на дохід. Протягом наступного століття, коли профспілки боролися за кращі умови для працівників, одним із центральних принципів організації соцреформ стала робота. Ці зміни створили сучасні моделі соціального забезпечення розвинених країн: із виплатами допомоги в разі втрати місця праці, гарантованою охороною здоров’я, загальною освітою і державною пенсією.

У період постання держав загального добробуту ідеї універсального доходу (на кшталт тих, які обстоював Дуґлас) залишалися здебільшого на маргінесі. Вони ненадовго зацікавили політичний мейнстрим у 1970-х роках почасти через явні недоліки в тогочасних структурах. Із ними експериментували в Канаді, де завжди були прихильники ідей Дуґласа. У штаті Аляска базовий дохід обговорювали як варіант розподілу надходжень від нафти. Кандидат від Демократичної партії на виборах президента США 1972 року Джордж Макґоверн пропонував “демогрант” на суму $1 тис. (еквівалент $5,7 тис. за тодішніми цінами) для кожного громадянина. Таку політику розробив економіст Джеймс Тобін.

Макґоверн програв у 49 із 50 штатів, але реформу соціального забезпечення, у чомусь подібну до обіцяної ним, усе-таки провели. У 1975 році Конгрес США схвалив податковий кредит на зароблений дохід (ЕІТС) — щось на зразок “від’ємного податку на дохід”. Ідею пропагував економіст Мілтон Фрідман; вона гарантувала допомогу до заробітку працівника в обернено пропорційному обсязі. І у демогранті Тобіна, і в концепції Фрідмана враховувалася “пастка бідності” в наявних системах соціального захисту: коли після певного порога доходів програми соцдопомоги відключалися, а отже одержувачі не мали стимулу заробляти більше.

Демогрант обійшов цю пастку, бо не передбачав зменшення виплат при зростанні доходів. ЕІТС дещо її знівелював, бо передбачав поступове урізання виплат. Таким чином безробітні отримували більше стимулів працювати, а отже, зростав дохід найбільш низькооплачуваного персоналу. Але врешті ЕІТС виявився привабливим для запровадження з огляду на два чинники: він був дешевший і доступний лише тим, хто мав роботу. Британія, Франція та інші країни запровадили схожі з ЕІТС податкові кредити на зароблений дохід у 1990-х і 2000-х. Так субсидії до зарплат почали бачитися дедалі важливішими в боротьбі з бідністю.

Сьогодні, після трьох десятиліть нерівномірного зростання економіки, посткризових труднощів та революційного ефекту цифрових технологій, увага знову повертається до соціального забезпечення робітничого класу, який переживає нелегкі часи. Багато розвинених країн, окрім іншого, підвищують мінімальну заробітну плату. Але економісти застерігають, що мінімалка може зростати лише до певного рівня, а тоді почне стимулювати безробіття. Зростання витрат на оплату праці персоналу змушує компанії шукати альтернативні способи економії. Наприклад, інвестувати в продуктивність, що, не виключено, й добре для ВВП, але може створити дефіцит місць для низькокваліфікованої робочої сили.
Політики-популісти стверджують (спокусливо, але хибно), що ключем до зростання добробуту робітника має стати відмова від політики лібералізації попереднього покоління. Водночас прихильники універсального базового доходу заявляють, що задумане ними переформатування системи соціального захисту може як допомогти суспільствам користатися з плодів динамічної економіки, так і забезпечувати доступ до них для найширших верств населення.
Їхні аргументи ось які. Субсидії до зарплат набули популярності, бо реально борються з бідністю, не знищують стимулу до праці й обходяться не так уже дорого.

Видатки США на програму ЕІТС, наприклад, дорівнюють лише 8% витрат на державні пенсії. Але й тут є три проблеми. Такі субсидії хоч і амортизують ефект “пастки бідності”, але не усувають її повністю. Якщо зарплатні субсидії зменшуються зі зростанням доходів, вони не стимулюють до пошуків краще оплачуваної роботи. Певною мірою цю проблему можна вирішити, якщо зменшувати субсидії дуже поступово. Але від цього зростають видатки держави, адже бодай на якісь соцвиплати претендує більша частина робочої сили.

Збільшення витрат підводить нас до другої проблеми — політико-економічної. Критерії видачі субсидій (які забезпечують і дешевизну програм) обмежують їхню цільову аудиторію. Тому їх простіше урізати. За останні роки уряди, які взяли курс на режим суворої економії, швидше “різали” допомогу малозабезпеченим, ніж виплати на кшталт державних пенсій. Програмам, які згідно із задумом спрямовані на невелику малозабезпечену групу громадян, дістати широку підтримку завжди складніше. Тож програми для бідних, які не мають коштів на лобіювання й зазвичай менше ходять на вибори, — перші кандидати на скорочення.

Чи не найважливіший момент: політика податкових кредитів починає давати тріщину, коли немає перспективи роботи, на якій використовується кваліфікація людей. Коли виробництво, яке було опорою економіки в регіоні, наприклад, переводять за кордон, то люди без особливих перспектив шукають альтернативні засоби до життя, як-от допомога у зв’язку з інвалідністю. Серед більшості вікових груп у Британії частка населення, яка звертається по неї, систематично і значно перевищує рівень 1980-х років, незважаючи на спроби уряду обмежити видатки на соціальну допомогу неповносправним. Від 1988-го виплати за інвалідністю у США зросли від однієї десятої до однієї п’ятої кожного долара соціальної допомоги. Ті, хто не знаходить роботи або не підпадає під дію соціальних програм, загрузають у бідності ще більше. Багато хто у США залишається за бортом системи соціального захисту, прив’язаної до певних умов: від 1996 до 2011 року кількість людей, які живуть у крайній бідності, різко зросла від 636 тис. до 1,5 млн. Це засвідчують дані Люка Шейфера з Мічиганського університету й Кетрін Едін із Гарварда.

Універсальний базовий дохід міг би вирішити ці проблеми. Якщо соціальна допомога не зменшуватиметься, не зникатиме і стимул до пошуків додаткового підробітку. Оскільки дохід має бути виплачено всім громадянам, його прихильники сподіваються, що він дістане політичну підтримку як пільгова програма і вважатиметься правом, яке випливає із громадянства. І, безперечно, допоможе людям, у яких немає перспективи знайти роботу, а отже, більшості тих, хто живе у злиднях.

Але дуже прикрі питання це не вирішує. Найскладніше з них — ціна для держави. Будь-який універсальний базовий дохід, достатній для того, щоб зменшити бідність, обійдеться дуже дорого. Як зауважив Аткінсон, універсальний базовий дохід, що дорівнює певному відсотку середнього доходу (у вигляді ВВП на особу), вимагає пропорційного збільшення податкових надходжень відносно ВВП. Інакше кажучи, для виплати базового доходу на рівні 15% середнього потрібні 15% фіскальних надходжень із призначеного для цього національного доходу. Це дуже високий податок як на доволі малий базовий дохід (у США в такому кейсі близько $8 тис.).

Частину необхідних коштів можна взяти з інших програм соціальної допомоги, на зміну яким прийде базовий дохід. Найщедріші держави ОЕСР витрачають на соціальні програми близько третини ВВП. У Фінляндії, де такі видатки (без урахування охорони здоров’я) становлять приблизно його чверть, при їх розподілі між усіма громадянами кожен чоловік, жінка й дитина отримали б орієнтовно $10 тис.; у США такий самий крок дозволив би виплачувати приблизно $6 тис. на особу (див. “Народні копійки”).

Завдяки цьому можна було б спрямувати значні кошти від нинішніх отримувачів соціальної допомоги тим, хто працює. Тоді найчисленнішою постраждалою групою виявилися б пенсіонери за віком — люди, які в більшості країн уже й так отримують базовий дохід (в Америці він обходиться вдесятеро дорожче, ніж ЕІТС).

Якби базовий дохід для всіх був не такий щедрий, то міг би знівелювати зв’язок між отриманням пенсії та виходом на заслужений відпочинок. У результаті можна дістати якісніший баланс між роботою та відпочинком для дорослих усіх вікових груп. Крім того, за таких умов уряди країн, де населення старішає, змогли б контролювати демографічні зміни. Адже тоді старші працівники охоче трудилися б після настання пенсійного віку, а фіскальне навантаження державних виплат розподілялося б упродовж усього життя людини. Але політика дає небагато простору для урізання пенсій. Щоб універсальний базовий дохід навіть скромного обсягу не вимагав нових форм і рівнів оподаткування, таке уявити собі складно.

У країнах ОЕСР податки на дохід і прибуток як частка ВВП коливаються між приблизно 12% у США й Великій Британії та 33% у Данії. За останні десяток-два років ця частка однаково часто як зменшувалася, так і зростала. Отже, оподаткування можна підвищити без значних негативних наслідків, особливо там, де воно найнижче. Данією Америка навряд чи стане, а ось Австралією цілком могла б (там такі податки дорівнюють 15% ВВП). Щороку це додаткові півтрильйона доларів.

Проте збільшення податків на доходи та прибутки має свої небезпечні сторони. Воно стимулює ухиляння від фіскальних платежів і знеохочує найпродуктивніших робітників працювати, а компанії — інвестувати. Альтернатива — збільшення надходжень до бюджету через ефективніші збори, як-от ПДВ. Більшість європейських країн у вигляді податків на товари й послуги, переважно ПДВ, отримують щонайменше 10% ВВП. Америка, на відміну від Європи, одержує від податків на товари та послуги тільки 4,5%, і жоден із цих зборів не стягується у формі ПДВ. Утім, хоч останній і ефективний, він також регресивний, тож від нього порівняно більше потерпають бідніші люди.

Подекуди якесь фінансування можна забезпечити за рахунок природних ресурсів. Доходи від нафти фінансують більшу частину програми в Мариці й дають змогу Постійному фонду Аляски виплачувати щорічний дивіденд кожному жителеві цього штату (торік — $2972). Ресурси, які можна так оподаткувати, має не кожна країна чи регіон. Однак усюди без винятку є чи не найдоступніший із об’єктів, що підпадають під оподаткування: земля.

Перевага земельного податку в його прогресивності. На відміну від податків на доходи збори на землю аж ніяк не заохочують до бездіяльності чи ухиляння; вони швидше дають власникам стимул отримати найбільше зі свого майна. А ще можуть приносити прибуток. Сумарна вартість землі в США, за однією з останніх оцінок, дорівнює приблизно $23 трлн, або 1,6 усього ВВП. П’ятивідсотковий податок на вартість наділів дав би трохи більше ніж $1 трлн, тобто приблизно $3,5 тис. на кожного американця або $8,5 тис. на домогосподарство у США.

Томас Пейн дуже радів би такій перспективі. Із його погляду базовий дохід — це вкрай потрібна компенсація за існування приватної власності. Він вважав, що до появи останньої забезпечувати себе за рахунок полювання і збиральництва могли всі люди. Якщо цей засіб у них відібрано, вони повинні отримувати відшкодування у вигляді “натуральної спадщини” — щорічної виплати £15 усім людям за рахунок “земельної ренти”, яка стягуватиметься з власників землі.
Проте цілком логічне рішення, на думку Пейна, не обов’язково сподобається тим, на кого звалиться рахунок на трильйон доларів земельного податку. Втім, згодом прийнятні рівні оподаткування мають властивість змінюватися. Яскрава ілюстрація — зростання держави загального добробуту: на початку ХХ століття держвидатки у Британії становили близько 15%, а у США — менш ніж 10% ВВП. До 1960 року вони сягнули відповідно 35% і 30%.

Але те, що такий підйом стався один раз, не означає, ніби він може повторитися. Сьогодні на планеті спостерігаються серйозний застій у динаміці зарплат і зменшення частки економічно активного населення. Однак нинішній період не порівняти, скажімо, з Великою депресією чи світовими війнами, що стимулювали розширення ролі держави в економіці (див. “Ані слова про війну”). Щоб політики зважилися на радикальні зміни бюджетних та податкових систем, необхідні для запровадження безумовного базового доходу, потрібна набагато гірша ситуація, ніж сьогодні.

То що ж робити?

Навантаження на бюджет не єдина проблема універсального базового доходу. Багато хто побоюється, що загальна свобода від праці може зумовити відчуження, а дармові гроші підриватимуть суспільні устої (дехто з лівого крила теж має острах, що базовий дохід ослабить вплив трудящих та відчуття солідарності, тож робітничий клас утратить політичну й економічну вагу).

Праця забезпечує людям певний порядок і мету в житті, а не просто дає гроші, щоб платити за їжу й житло. Без неї вони можуть і не знайти змістовних, рівноцінних альтернатив. Аналіз використання часу американцями, які втратили місце роботи внаслідок останньої рецесії, виявив: близько половини вільного часу в них займало дозвілля, здебільшого сон і телевізор. Загалом пенсіонери, котрі й надалі трудяться неповний робочий день, щасливіші за тих, які не працюють. Хоча це не стосується їхніх однолітків, вимушених ходити на роботу, щоб звести кінці з кінцями.

Експеримент із гарантованим доходом у канадській провінції Манітоба в 1970-х роках не дуже змінив участь населення в ринку праці загалом. У ході дальшого аналізу з’явилося припущення, що він забезпечив чималу користь неекономічного характеру: зафіксовано менше випадків звертання по психологічну, психіатричну й медичну допомогу тощо. Але експерименти, обмежені в просторі й тривалості, під час яких спостерігається “хоторнський ефект” (зміни відбуваються просто тому, що людям відомо про проведення дослідження), не обов’язково дають об’єктивну інформацію щодо ефекту від універсальних доходів. Чимало людей боїться також, що у світі безумовного забезпечення може бути більше перепон для міграції, ніж сьогодні. Підтверджень того, що переселенців приваблює саме соціальна допомога, небагато: їх більше цікавлять робочі місця. Але якщо заможні країни запропонують базовий дохід, достатній для прожиття, мігранти можуть потягтися на дармові гроші (виплати, які розглядають у Фінляндії та Нідерландах, куди вищі за крихітний дохід у Мариці). Перед багатими країнами постане вибір: платити щедру соціальну допомогу іммігрантам, закрити кордони чи толерувати дедалі більше іноземних робітників — громадян “другого класу” без доступу до соціального захисту.

Захист виплат

64-річний Ганс Петер Рубі з містечка Ольтен цим не переймається. Рано пішов на пенсію (2600 швейцарських франків) і став підприємцем. “Побайдикуєш певний час, — каже він, — та й починаєш нудитися: людині хочеться більшого. Понудьгувавши, можна стати новатором”. На свою пенсію чоловік відкрив кафе з екзотичним морозивом. Удосконалити його десерт із авокадо виявляється непросто, а інноваційність кафе — робота і в зимовий сезон (інше, старе, морозивне кафе в Ольтені на зиму закривається) — поки що не принесла прибутків. Гансові Петеру потрібне хороше літо, щоб його бізнес став рентабельним, але він може дозволити собі прогоріти. “Нині в мене є гарантія — базовий дохід. Із такою безпекою можна йти на простий ризик”.

У світі універсальних базових доходів на вулицях може виявитися безліч здебільшого порожніх морозивних кафе, бо люди використовуватимуть щедрість держави на проекти, які нікому насправді не потрібні. Утім, не виключено, станеться й так, що “стипендії” дадуть більше коштів працівникам, чого ті не бачили кілька останніх десятиліть, і вільного часу для власного задоволення. Відтак бізнес пана Рубі та інших стане прибутковим.А ще можливо, що потреба в безумовному базовому доході так і не стане справді нагальною. Візіонери із Кремнієвої долини можуть помилятися, вважаючи, що у процвітаючій економіці ХХІ століття рóботи забиратимуть місця швидше, ніж створюватимуться нові, й що універсальний дохід мав би захистити людей у перехідному періоді. Поки що капіталістичній системі навдивовижу добре вдавалося перевинаходити себе, позбуваючись старого.

Але минуле не завжди добрий провідник у майбутнє. Система соціального захисту виникла для обслуговування моделі часів промислової революції, тож не допомагає найбіднішим верствам суспільства. Їй загрожують технологічні прориви. Тому вона сама може потребувати радикальної реконструкції.

The Economist