Церква перед вибором

5 липня 2014 року помер глава Української православної церкви (Московського патріархату) митрополит Володимир (Сабодан). З його смертю не просто завершилося правління високого церковного ієрарха — сама конструкція УПЦ втратила точку опертя, на якій вона трималася. Тому на Соборі єпископів, що 13 серпня в київській Лаврі буде обирати наступника спочилого ієрарха, насправді обиратимуть дещо значно більше — шлях у майбутнє для всієї УПЦ МП.

Епоха Володимира

Ця церква, як структура, виникла внаслідок відсторонення в травні 1992-го на Харківському соборі, який прихильники вважають доленосним, а противники незаконним, попереднього глави — митрополита Філарета (Денисенка), нині — патріарха УПЦ КП.

Митрополит Володимир у червні 1992 року прибув в Україну як ставленик Московської патріархії, щоби очолити тих, хто відкинув керівництво Філарета й запропонований ним у 1991 році шлях негайного досягнення автокефалії, тобто повної адміністративної незалежності від Російської церкви. Перед Володимиром було поставлене головне завдання — втримати в орбіті московського патріарха якнайбільшу частину розділеного українського православ'я.

Тому, в обмін на виявлення лояльності, покійний патріарх Алексій (Редігер) особливо не втручався у внутрішні справи УПЦ і навіть не приїздив в Україну. За 18 років на московському престолі він побував в Україні лише чотири рази, у той час як його наступник патріарх Кирил (Гундяєв) лише в 2011-му був п'ять разів.

Лояльність Москві додатково забезпечувалася й системою управління, яку збудував покійний митрополит.

У Священному синоді — колегіальному органі, від рішення якого залежать головні питання життя церкви, у тому числі кадрові — у якості ключових членів завжди перебували архієреї, повністю лояльні Москві, такі як одеський митрополит Агафангел (Саввін). Якщо вони виступали проти якогось рішення чи кадрового призначення, пропонованого Володимиром — митрополит зазвичай відступав.

Наприклад, інформовані джерела в УПЦ кажуть, що він кілька разів пропонував зняти намісника лаври Павла (Лебідя) з посади та відправити його на провінційну кафедру — але щораз наражався на опір синодальних важковаговиків, для яких Павло був столичним союзником.

Таким чином, з одного боку, митрополит Володимир в обмін на декларування лояльності Москві мав достатньо широке поле для внутрішнього самоврядування, але, з іншого боку, Москва мала в особі синодалів-важковаговиків запобіжник проти неочікуваних кроків, наприклад — у бік автокефалії.

Ситуація стала поступово змінюватися за часи президентства Віктора Ющенка, який задекларував мету створення в Україні єдиної Помісної церкви, незалежної від Москви.

Після виборів 2004 року, коли російським технологами та командою Януковича УПЦ МП була втягнута в активну кампанію агітації за “православного кандидата” та контр-агітації щодо Ющенка — митрополит Володимир та найбільш далекоглядні особи з його оточення зрозуміли, що втримати вплив церкви на українське суспільство можна лише дистанціювавшись від образу “руки Москви” і відкинувши крайні форми використання церковного авторитету з політичною метою.

Тому за наполяганням митрополита Володимира собор архієреїв у 2007 році засудив так зване політичне православ'я — політичну діяльність, в основному анти-західну і про-кремлівську, прикриту православними гаслами і символікою.

Тоді ж, наприкінці 2007-го, митрополит Володимир уперше за всю історію відносин офіційно прийняв у своїй резиденції двох представників Київського патріархату й лист від цієї церкви із закликом розпочати діалог. Це був досить сміливий і радикальний крок — з огляду на попередню історію взаємин двох церков.

Мабуть, саме в цей час у керівництві РПЦ з'явилися серйозні сумніви щодо лояльності митрополита Володимира, а його прогресуюча хвороба Паркінсона змушувала замислюватися над майбутнім УПЦ МП як прихильників, так і противників церковного союзу з Москвою.

В останні роки життя патріарха Алексія, який важко хворів, усе більше влади концентрувалося в руках другої особи РПЦ, митрополита Кирила (Гундяєва) — ідеолога, автократа й централізатора. Саме цьому церковному діячу належить значна роль у створенні та просуванні концепції “русского мира”, яка нині стала офіційною ідеологією Кремля й виправданням агресії проти України.

Притаманні останньому періоду керівництва митрополита Володимира м'яка українізація, налаштування на діалог із Київським патріархатом, засудження “політичного православ'я”, яке по суті є одним із ключових інструментів втілення ідей “русского мира” в життя, — усе це не могло не дратувати Кирила.

Тому він поставив собі за мету перетворити самостійність в управлінні УПЦ на фікцію й “відіграти назад” зроблені на початку 1990-х вимушені поступки з боку РПЦ на користь самоуправління УПЦ МП.

Смерть патріарха Алексія й обрання Кирила його наступником відкрила цим планам новий рівень можливостей для реалізації.

Патріах Кирил і “русскій мир”

Невдалі спроби Ющенка добитися схвалення Заходом на саміті в Бухаресті 2008 року плану дій щодо членства України в НАТО, а також вивести православ'я в Україні з-під влади Москви через залучення в процес Константинопольського патріарха, — можливо, стали одним із головних поштовхів для Путіна розпочати масштабну підготовку до реінтеграції України в підлатану кремлівську імперію — “русский мир”.

Негативний підсумок саміту в Бухаресті, досягнення Алексієм і Варфоломієм домовленостей у взаємних справах в обмін на відмову останнього від активності в українських церковних суперечках, млява реакція Заходу на війну в Грузії, перманентна українська політична криза — все це лише підтверджувало уявлення Путіна про Україну, як штучну державу, реінтеграція якої — справа не принципу, а лише часу та зусиль, яким Європа та США не дуже опиратимуться.

Тому цілком логічно, що коли після Помаранчевої та інших кольорових революцій 2003-2005 років путінський режим зайняв оборонну позицію, побоюючись повторення цих процесів у Москві, то в 2008-му він перейшов у наступ.

Обрання в листопаді цього ж року налаштованого на дружні відносини з Москвою президента США Обами та оголошене ним перезавантаження відносин Америки з Росією стало для Путіна лише додатковим стимулом. А тимчасовий перехід на роботу головою уряду Російської Федерації дав можливість за вітриною умовно прозахідного Медведєва готуватися до рішучих кроків у майбутньому.

Опрацьована ще в середині 1990-х років концепція “русского мира” — росіян як розділеної нації, що має возз'єднатися, Росії як центру тяжіння не лише для пострадянського простору, але й для православних народів півдня Європи й Близького Сходу — була покладені в основу оновленої офіційної ідеології Кремля, призначеної як для внутрішнього споживання, так і для зовнішньої політики.

За “русский мир” ідеологічну відповідальність взяв створений у травні 1993 року та очолюваний Кирилом Всесвітній російський народний собор, а фінансову — створений державою в 2007-му однойменний фонд на чолі з онуком сталінського наркома Молотова Ніконовим.

За православні народи відповідає спонсорований державою Фонд єдності православних народів. Також пропагандою цієї ідеології займаються Фонд Андрія Первозданного, під опікою керівника “Российских железных дорог” Якуніна, і Фонд Василія Великого, заснований і фінансований Малофеєвим — сумновідомим нині роботодавцем екс-прем'єра “ДНР” Бородая і одного з ватажків терористів Стрєлкова-Гіркіна.

Як бачимо, ідеологічна та фінансова база для просування “русского мира” була підготовлена солідна. І провідну роль у цій справі було відведено Московському патріархату та його очільнику, патріарху Кирилу.

Відразу після обрання його керівником РПЦ один з найбільш відомих церковних спікерів диякон Андрій Кураєв написав замітку, у назві якої було викладено суть політики, яку взяв на озброєння новий патріарх: “Конец церковной беспризорности Украины”.

Після років єльцинського “беріть стільки суверенітету, скільки зможете” для УПЦ МП наступила спроба путінської централізації.

Як уже згадувалося, Кирил за своїми поглядами є автократ-централізатор. Взірцем централізованої структури для нього є Ватикан, тому його логічне бажання — перетворити Московську патріархію у Ватикан-2, котрий призначений очолювати не лише РПЦ, але і всі православні народи, ставши духовно-ідеологічним центром кремлівської імперії “русского мира”.

Реалізувати цю ідею патріарху Кирилу серйозно заважають як статус самоуправління УПЦ, так і м'яка українізація цієї церкви митрополитом Володимиром. Адже близько 40% всіх парафій Московського патріархату, третина його єпископів і духовенства — це УПЦ МП.

Тому, доки вони не знаходяться під прямим контролем Кирила, доки на працюють усі разом у пропаганді кремлівської ідеології — ні про який Ватикан-2 і перемогу “русского мира” не може бути й мови.

Операція “Наступник”

Спочатку Кирил намагався по-доброму домовитися з Володимиром, щоби той узгоджував свою кадрову політику та інші ключові питання з Москвою. Але слабкий здоров'ям митрополит виявився сильний духом та від пропозицій перетворити незалежність в управлінні на пусту декорацію відмовився.

Тоді був складений план ввести до синоду УПЦ праву руку Кирила, митрополита Іларіона (Алфєєва) — очільника дипломатичного відомства РПЦ, який мав замінити на кафедрі в Харкові 90-річного митрополита Никодима (Руснака). Дочасне розголошення плану та спротив самого Никодима не дозволили його реалізувати.

Але головний напрям думок Кирила був розкритий: якщо незалежність УПЦ не можна подолати, то її треба очолити своєю довіреною особою. Тим більше, що здоров'я митрополита Володимира ставало все гіршим, а у вересні 2011 року після переламу шийки стегна він остаточно потрапив до лікарні.

Посада глави УПЦ, окрім суто церковної ваги, в очах Кирила й Кремля мала ще й особливе політичне значення.

Загальновідома прихильність Януковича, а відтак і його оточення, лише до однієї конфесії — Московського патріархату. Наскільки важливою складовою життя, хоча й очевидно спотвореною з точки зору справжніх християнських ідеалів, була релігійність для Януковича та його найближчих соратників, краще стало відомо вже після їхньої втечі. Свідченням цього є численні ікони, мощі в ковчегах, навіть приватний храм у Межигір'ї, де щонеділі та у свята правилася служба.

Тож через церкву Московського патріархату, яку Янукович вважав єдиною справжньою, можна було впливати на нього, обіцяючи духовні блага за вигідні Кремлю політичні рішення та кари небесні — за невигідні. А для цього дуже важливо було відповідну особу провести на посаду митрополита УПЦ МП — щоби він і сам був слухняний Москві, і Януковича до такого послуху схиляв, як до богоугодної справи.

Під час першої кризи в листопаді 2011-го, коли митрополит Володимир перебував на межі життя й смерті, головним фаворитом на роль наступника вважався донецький митрополит Іларіон (Шукало). Якщо коротко — просто тому що донецький, хоча сам він уродженець Галичини, і відданий служитель Московської патріархії.

Але митрополит Володимир на диво повернувся до активного життя, чим сплутав усі плани.

Тоді до справи наступництва підійшли більш ретельно. Усупереч письмовій забороні митрополита Володимира скликати без нього засідання синоду, у лютому 2012 року таке засідання провели під керівництвом одеського митрополита Агафангела — ідейного українофоба, близького з такими політиками, як Сергій Ківалов та Ігор Марков.

Агафангел, однаково близький як до влади регіоналів, так і до Москви, уклав ситуативний союз із двома іншими претендентами на престол — донецьким Іларіоном та намісником Лаври Павлом (Лебідем). Останній завдяки комерційній жилці, зручному перебуванню в центрі Києва серед вікових святинь за роки керівництва Лаврою зав'язав багато знайомств серед владоможців різних каденцій. Чим і користався, вирішуючи в кабінетах різні питання та отримуючи за це подяки від комерсантів та чиновників.

Ось цей тріумвірат, чекаючи, але не дочекавшись смерті митрополита Володимира, і взяв у лютому 2012 року владу в УПЦ МП у свої руки.

Благословення на це дав сам патріарх Кирил, який публічно назвав Володимира недієздатним та лицемірно побажав йому одужання.

Головною мішенню атаки змовників став секретар Володимира архієпископ Олександр (Драбинко). Саме завдяки цьому молодому ієрарху, який біля митрополита пройшов усі щаблі церковної кар'єри та заслужив повну довіру, хворий глава УПЦ продовжував керівництво церквою та комунікував із зовнішнім світом.

На Олександрові лежала й відповідальна місія — він мав юридичну довіреність митрополита на визначення його лікування. Зрештою, і прихильники, і противники митрополита Олександра сходяться в одному — якби не його опіка, то Володимир упокоївся би ще в листопаді 2011-го, а не в липні 2014-го.

Щоби позбавити хворого митрополита можливості активно впливати на церковне життя, архієпископа Олександра виключають з членів синоду і позбавляють посади голови Відділу зовнішніх зв'язків.

Владу в синоді бере в руки Агафангел, поточними церковними справами в Києві починає керувати Павло. А на посаду голови Відділу зовнішніх зв'язків призначають архієпископа Антонія (Паканича) — ректора духовної академії.

Архієпископ, нині вже митрополит Антоній, уродженець Закарпаття, отримав духовну освіту та розпочинав свою кар'єру в Москві, і лише в 2002 році повертається в Україну, де із травня 2003-го стає завідувачем канцелярії Київської митрополії. У 2006-му він стає вікарієм — єпископом-помічником — у митрополита Володимира, а в травні 2007-го — ректором академії.

Як виглядає зараз, подальше стрімке сходження Антонія було спробою митрополита Володимира протистояти тріумвірату заколотників та тіні Кирила за ними.

На першому ж засіданні синоду в травні 2012 року, на якому Володимир зміг бути присутнім, Антоній призначається керуючим справами УПЦ та першим вікарієм, тобто стає фактично канцлером церкви. Його повноваження розширюються настільки, щоби перекрити всі спроби тріумвірату узурпувати владу.

У момент, коли авторитет архієпископа Олександра серйозно підірвано через рішення лютневого засідання синоду, митрополиту Володимиру очевидно здається, що архієпископ Антоній, висуванець із його кола, у співпраці з його секретарем захистять його від спроб дочасно відібрати в нього владу.

Таким чином, на 2012 рік у справі наступництва складається невизначена картина.

З одного боку, це тріумвірат — Іларіон, Агафангел, Павло — кожен з яких хоча й декларує лояльність Москві, але з різних причин не влаштовує її на всі 100%. З іншого боку, у силу своєї посади та особливих додаткових повноважень кандидатом у наступники митрополита виглядає Антоній, якого підтримує й Володимир, і його особистий секретар.

Операція “Наступник”, частина 2

Ставши фактичним канцлером УПЦ, архієпископ Антоній у цій якості отримує доступ до найвищих посадовців Януковича та до нього самого. Він молодий, але досвідчений у поводженні з важливими людьми. Чернеча традиція, особливо в її московському варіанті, завжди наголошує на послуху, тобто підкоренні своєї волі наставникам і старшим, як на головній чесноті — і Антоній, здається, володіє цією чеснотою в достатній мірі. Одночасно, на фоні митрополита Володимира, який ледве ходить і не дуже зрозуміло говорить, Антоній виглядає представницьки.

Мабуть, усе це й зіграло визначну роль у тому, що на нього, як на кандидата в наступні керівники УПЦ МП, звернули свою увагу і Янукович, і Москва.

Саме в цей час виринає із загадковою місією український олігарх російського походження Вадим Новинський, який невдовзі набере такої ваги в оточенні Януковича, що в останні дні його режиму стане ледь не найчастішим відвідувачем його кабінету.

Новинський належить до тієї когорти пострадянських багатіїв, статки яких сформувалися на хвилі “лихих дев'яностих”, а світогляд — на доктрині “русского мира”. Маючи широкі зв'язки як серед вищого ешелону української влади й бізнесу, так і в московських колах, він став відігравати роль комунікатора. Особиста церковність у її московському варіанті долучила його до кола спонсорів УПЦ МП, а відтак зробила його впливовою особою в цій церкві.

Історія колись відкриє, чи із власної ініціативи, чи за чиєюсь порадою Вадим Новинський зблизився з архієпископом Антонієм та почав його щільно опікати. Зустрічі із впливовими людьми та спонсорська допомога лилися щедрою рікою.

І в певний момент інтереси Москви, Януковича та Новинського зійшлися на особі Антонія як найбільш вірогідного кандидата в наступники митрополиту.

Не секрет, що Янукович розраховував правити як два сусідні президенти — без обмеження терміну. Але для цього треба було щонайменше перемогти на виборах у 2015 році.

Маючи досвід залучення церкви Московського патріархату до агітації, Янукович та його команда очевидно вважали, що це потрібно буде повторити й у 2015-му. Хворий митрополит Володимир, який мав негативний досвід тиску на церкву в кампанії-2004, очевидно не міг бути в цій справі союзником. Тому й виникла ідея “за станом здоров'я” відсторонити Володимира, змусивши його подати у відставку та просунути на звільнене місце архієпископа Антонія.

Справа здавалася доволі простою та логічною. Але на перешкоді постало залізне небажання митрополита йти на пенсію. “Я хочу померти митрополитом, а не пенсіонером” — такою була його думка. І похитнути її не змогли ні умовляння, ні тиск.

Янукович намагався задобрити Олександра, секретаря митрополита, давши йому в січні 2013 року орден “За заслуги” ІІ ступеня. Але не побачивши очікуваного сприяння, він включив інші механізми.

У справу активно включилися важковаговики Януковича — колишній генпрокурор Пшонка й колишній міністр МВС Захарченко.

Для того, щоби змусити Володимира підкоритися, була організована справа нібито викрадених черниць, за якою архієпископа Олександра, нібито як важливого свідка, фактично було заарештовано. А Володимиру поставили ультиматум — або він добровільно йде з посади, або Олександр зі свідка перетвориться на обвинуваченого.

Усунення Олександра мало кілька важливих аспектів. По-перше, Володимир втрачав довірений канал комунікації із зовнішнім світом. По-друге, з-під контролю Олександра випадало лікування митрополита, — а ми пам'ятаємо, що саме секретар зробив усе, щоби дні Володимира подовжилися. По-третє, режим Януковича показував усім в УПЦ, що президенту треба коритися, бо інакше “я вам не заздрю”.

Але свій особливий інтерес мала й Москва — показати архієреям УПЦ МП, що головне для них — лояльність російській патріархії. Можна мати за душею скільки завгодно явних чи прихованих гріхів, але доки ти коришся Москві — ти захищений, і твоя доля — лише в її руках. Олександр ще з 2007 року, після засудження політичного православ'я та перших офіційних контактів з УПЦ КП, був записаний в автокефалісти — прихильники унезалежнення УПЦ від РПЦ, що для Москви є найважчим із гріхів. Тому показове покарання його якнайкраще відповідало московським інтересам.

Поки що невідомим залишається, чи добровільно обрав Антоній сторону Януковича, чи був примушений обставинами та вмовлений Новинським. Але факт залишається фактом — він прийняв правила гри владної команди й, щонайменше, не відмовився від планів стати главою УПЦ при живому Володимирі.

В якості наступника його сприйняла й Москва, вважаючи послушним своїй волі. А символічним актом її благовоління стало вручення в липні 2013-го Антонію особисто президентом Путіним російського ордена Дружби.

Восени 2013 року під тиском обставин та в обмін на послаблення режиму ізоляції свого секретаря, Володимир погоджується підвищити статус Антонія, зробивши його з вікарного єпископа-помічника — самостійним правлячим архієреєм і відділивши для його єпархії зі складу власної Київської всі лівобережні райони та один на правому березі — Вишгородський, у якому розташоване Межигір'я.

Не завадила роботі із просування цієї кандидатури навіть революція на Майдані. Серед межигірських документів є цікава довідка для Януковича, де описується стан здоров'я митрополита Володимира на середину лютого-2014, а потім йдеться про зустрічі Антонія зі світськими та церковними посадовцями з намаганням “заручитися підтримкою на посаду глави церкви”.

Тож коли митрополит каже, що він “нічого не знав” про намагання усунути Володимира від керівництва та висунути його на це місце — це виглядає, м'яко кажучи, не зовсім щиро.

Агресія Москви ставить перед вибором

Втеча Януковича та перемога Революції Гідності змішала всі карти. Олександр звільнився від цілодобового нагляду. Павло сховався. Почувши, що з Лаври нібито щось цінне вивозять, майданівці прийшли під її стіни.

Тож довелося УПЦ МП терміново вирішувати, як бути далі.

У цей же час стан митрополита Володимира різко погіршився, з'явилися ускладнення після хіміотерапії, він перестав говорити. І саме доповідь митрополита Олександра, як відповідального за стан здоров'я глави УПЦ, дала синоду документальну підставу вирішити — потрібен місцеблюститель, тимчасовий, але повноважний керівник церкви.

Претендентів було два — Агафангел як найстарший за стажем служіння зі членів синоду, та Антоній як керуючий справами. Але один був дискредитований лютневим переворотом 2012 року, інший — участю в справах Януковича, щодо яких Генеральна прокуратура відкрила кримінальне проваджння за фактом перевищення службових повноважень і незаконного втручання в життя церкви, де Олександр проходив як свідок, а тепер — як потерпілий.

Тому обраний був митрополит буковинський Онуфрій (Березовський) — з одного боку цілком лояльний до Москви, з іншого, не вплутаний у справи чиновників-втікачів. На цьому ж синоді було прийнято рішення створити комісію для діалогу з Київським патріархатом, який закликав УПЦ МП до об'єднання в Помісну церкву.

Спочатку здавалося, що в нових умовах Онуфрій та Антоній, на зв'язки та досвід якого став спиратися провінційний митрополит, виявлять більше розуміння загальної ситуації. Що агресія Росії, анексія Криму, а потім розгортання сепаратизму та терор на Донбасі змусять ієрархів дистанціюватися від Москви.

Але цього не сталося.

Навпаки, в особі митрополита Онуфрія УПЦ зайняла невиразну — або красномовну, як подивитися — позицію.

Численні випадки підтримки духовенством МП терористів та сепаратистів не знаходили належної жорсткої реакції. Онуфрій так жодного разу й не вжив слів “російська агресія”, “окупація”, тощо. Натомість російських найманців та їхніх поплічників в інтерв'ю йменує “ополченцями”, закликає “всіх скласти зброю” — не тільки сепаратистів, але, очевидно, і українських військовослужбовців. Українців та росіян він називає “єдиновірним і єдинокровним народом”, по суті, не визнаючи окремої української нації. Він публічно виступає проти європейської інтеграції, вважаючи, що від “безбожного Заходу” у нас усе зло.

Оприлюднивши днями листа до президента Порошенка щодо негідного поводження українських військовослужбовців зі священиками УПЦ МП на Донбасі, він тим самим дав підставу Московській патріархії зробити заяву в стилі звичайної російської пропаганди. Складається враження, що єдине призначення цих заяв було вкласти цеглинку в справу введення Путіним в Україну “миротворчих сил с гуманітарною метою”.

На думку УПЦ, відображену в її офіційних документах, саме митрополити Онуфрій та Антоній заблокували процес діалогу з Київським патріархатом, жодного разу не дозволивши створеній синодом УПЦ МП комісії провести спільне засідання з комісією УПЦ КП.

*   *   *

У таких умовах УПЦ Московського патріархату підійшла до виборів свого нового керівника. А по суті — вибору свого шляху розвитку.

Чим далі, тим ясніше видно, що Москва розглядає свою владу й вплив на церкву в Україні як інструмент знищення української державності та побудови на наших теренах і в наших душах “русского мира”.

Митрополит Онуфрій, судячи з його дій за останні п'ять місяців, свій вибір зробив — і це вибір на користь Москви та сприяння їй.

Митрополит Антоній так і не очистив себе від підозр у зв'язках із режимом Януковича та щодо залежності від церковного спонсора Новинського.

Митрополит Олександр, хоча й має проукраїнську позицію, не має достатньої підтримки серед єпископів, щоби бути обраним.

Мабуть, саме тому з'явилася досі не згадувана й не відома широкій громадськості кандидатура — вінницького митрополита Симеона (Шостацького).

На відміну від усіх попередніх, він жодним чином не замішаний у скандалах та інтригах навколо митрополичого престолу УПЦ. Разом із тим у інтерв'ю й за відгуками тих, хто знає про його діяльність, він виглядає патріотом та займає значно чіткішу позицію щодо російської агресії, ніж більшість його колег-єпископів. У Вінниці кажуть, що він знаходить порозуміння й із місцевими представниками Київського патріархату, хоча не є його палким прихильником.

Як єпископ Вінницької єпархії, він очевидно має знайомство з Петром Порошенком і його родиною, адже нинішній президент не приховує ні своєї церковності, ні своєї приналежності до УПЦ МП.

Багато хто схильний бачити в цьому якусь інтригу — нібито сам Порошенко просуває ієрарха в керівники церкви.

Але судячи з фактів, можна сказати, що насправді все навпаки — це помірковане проукраїнське крило в УПЦ в особі митрополита Симеона знайшло кандидата, який зможе налагодити підірвану діяльністю Онуфрія комунікацію між церквою й державою, а також відновити суспільну довіру до УПЦ, підірвану фактами явної чи прихованої роботи частини її духовенства на інтереси “русского мира”.

Україна стала новою, змінилося суспільство, зазнали докорінної переоцінки відносини з Росією.

Тож, обираючи нового керівника, єпископи УПЦ МП насправді обиратимуть долю цієї церкви та свою власну.

Що обрали єпископи УПЦ МП: служіння “русскому миру” чи Україні, консервацію минулого чи шлях у майбутнє — довідаємося 13 серпня.

Петро НЕСТЕРЕНКО