Цар плебсу

“Хазяїн Донбасу”, “Рінат” — це звучало загрозливо для конкурентів і заклично для плебсу. Простий народ якщо не любив Ріната Леонідовича, то принаймні поважав, як прибиральник поважає “біг боса”, у якого кабінет на останньому поверсі. Ахметов зберіг цей статус “царя плебсу” й до сьогодні.

Звідки ростуть ноги в грандіозної поваги, яку мав і має досі донбаський пролетаріат до головного капіталіста цього регіону? Щоб зрозуміти, треба трохи пірнути в історію. Донбас 1991 року більшістю голосів підтримав незалежність України. Багато хто голосував “за” через банальну жадібність: сподівалися, що зароблятимуть більше, коли не буде Москви. Але не так сталося, як гадалося.

Київ залишив владу в регіоні у руках “червоних директорів” у спайці з місцевим криміналом, одним із чільних представників якого тоді й був Ахметов. Ці новоявлені господарі Донбасу швиденько провели грабіжницьку приватизацію та реструктуризацію шахт і заводів, після яких сотні тисяч людей були викинуті на вулицю без будь-яких засобів для виживання. Шахтарські протести були дуже хутко придушені або перекуплені. У результаті наприкінці 1990-х у регіоні настав повний соціально-економічний колапс: чимала кількість населення дійшла до того, що розривала в пошуках вугілля старі терикони чи здавала брухт. Не кажучи вже про кримінал.

І от на початку 2000-х Ахметов, Єфремов, Колесніков та інші зрозуміли, що заробляти можна не тільки на тому, щоб різати підприємства на метал, а й на їх продукції. Починають запускатися деякі заводи та шахти. Місцеве населення щасливе: нарешті з’явилася хоч якась робота.

Саме в цей момент Ахметов здобув статус небожителя, який зі своєї широкої руки годує бідних і нужденних. Став тим самим царем плебсу, який за право знову працювати на своїх старих заводах возніс господаря підприємств хіба що не до рівня Бога. Тим більше що господарем він був справді не найгіршим: найняв із часом нормальних “білих комірців” і хороших піарників, які швидко йому пояснили, що володарює не тільки той, у кого багато грошей, а й той, хто вміє за них купувати душі. Ахметов почав потихеньку навчати власний персонал, давати більш-менш пристойну зарплату, іноді навіть вкладав якусь дещицю в оновлення підприємств. Не так тому, що це було його особисте бажання та вміння робити бізнес, просто найняті менеджери вже надто просили. Ну він і не відмовляв. Копійки ж, зрештою, якщо порівняти із загальним прибутком, особливо в часи Януковича.

Й ось так дуже швидко донбаський пролетаріат зробив саме тих, хто його грабував і доводив до злиднів, своїми королями, за яких він готовий був іти й у вогонь, й у воду. Ось такий нечуваний і небачений парадокс — пролетаріат, який захищає капіталіста.

Рінат Ахметов став головним уособленням цього тренду. Тим більше що він не спочивав на лаврах, а, користуючись старим як світ правилом “хліба й видовищ”, далі завойовував серця простонароддя. Символами цього стали футбольний клуб “Шахтар” і все, що з ним пов’язане: стадіон “Донбас Арена”, система крикливого маркетингу, побудованого на “регіональному патріотизмі”, шикарні Дні міста, на які Ахметов викладав чималенькі суми й привозив світових зірок. Щоправда, частіше російських “поп-звьозд”.

Народ платив Ахметову сторицею: поважав, “його слово — закон”, “як він скаже, так і буде”. І хоча соціальний протест відчутно зрів на Донбасі, все було гаразд до Революції гідності, після перемоги якої в Києві Ахметов вирішив, що знову тікати з країни, щоб потім тихенько все “порішати”, як це було 2005-го, він не бажає. І почав з допомогою своїх маріонеток розганяти тему референдуму. Він був упевнений, що дбайливо відгодований плебс вкотре допоможе вирішити питання й не підведе.

То був найбільший прокол у житті Ахметова. Просто він погано знає історію — недопрацювали піарники, що навчили тільки натужно посміхатися на камеру. А історія ця чітко вчить, що плебс, якому дають можливість, ба більше, ще й підбурюють до бунту, бунт таки влаштує. Але дуже швидко перестане слухатися господаря. Понад те, почне думати, що, може, настав час і його “тойво”. Так і трапилося на Донбасі. Та ще й Росія, яка в потрібний момент дала цьому плебсу зброю в руки. Всі подальші спроби показати свій вплив були сміхотворними — згадайте лишень епопею з “гудками Ахметова” у травні 2014-го.

Однак на цьому історія не закінчується, бо дуже швидко донецько-луганському плебсу було знову не до видовищ, адже не стало хліба. А тут і “господар” на білому коні. Починаючи з літа минулого року Ахметов фактично взяв на утримання жителів окупованої території. Саме його пайки, які майже безперешкодно постачаються в не контрольовані українською владою райони, і дають можливість виживати там пенсіонерам, та й багатьом звичайним людям. А зовсім не російська гуманітарка, яка має красивий вигляд на телебаченні, але чомусь не доходить до адресатів.

А от ахметовська ще й як доходить, та й коштує порівняно небагато, якщо враховувати, що він доларовий мультимільярдер. І донбаський плебс знову починає його любити. Тепер, хай там як складеться ситуація, Рінат не буде чужим на Донеччині. Бойовики, які спочатку думали розкуркулити Ахметова, зрозуміли, що без його підприємств та пайків усі ці “ДНР-ЛНР” не проіснують і півроку. Й знову “цар плебсу” опинився у грі.

Богдан БУТКЕВИЧ