Сексизм і свобода

“Це питання про справедливість. Це не питання до жінок, чоловіків немобілізаційного віку чи дітей. Вони вільні”, — Володимир Зеленський виголосив ці слова на січневому форумі в Давосі, обґрунтовуючи необхідність повернення наших біженців з-за кордону.

Ймовірно, до великої війни прирівнювання української жінки до немічних старих та безпорадних дітей могли б розцінити як прояв сексизму. Тим паче, що далі глава держави заговорив про необхідність не лише служити в армії, а й працювати на благо країни (“Ти можеш працювати і не бути на фронті. Це залежить від ситуації. Але ти повинен сплачувати податки”).

Вийшло, що праця жінки не настільки важлива й цінна для України, як праця чоловіка, і тому повернення працездатних українок на Батьківщину не потребують. Чим не привід розсердитися на президента та вважати його слова образливими для наших співвітчизниць за кордоном?

Але одна річ, коли сексистське уявлення про “слабку стать” обертається дискримінацією жінок та всілякими обмеженнями для них. А інша — коли це ж уявлення стає джерелом певних преференцій.

Коли доброзичливий сексизм забезпечує українській жінці свободу пересування. Коли сексизм дозволяє жінці вільно обирати ступінь особистого залучення до війни. Коли завдяки сексизму формула, яку озвучив президент у Давосі — “В Україні не можна просто дихати повітрям. Ми у війні. І тому ти працюєш чи воюєш”, — поширюється лише на українців, але не на українок.

Подібна тенденція майже не впадала у вічі в початковий період війни, оскільки тоді Україна воювала здебільшого силами добровольців. А добровольцями ставали люди обох статей, і захист Батьківщини за покликом серця не передбачав сексистських забобонів. Жінки й чоловіки разом стояли в чергах до військкоматів. Жінки й чоловіки разом опинялися на фронті. Жінки й чоловіки разом займалися волонтерством. Жінки й чоловіки разом жертвували собою заради українського майбутнього.

Але з часом потік добровольців-пасіонаріїв значно скоротився. Країні довелося покладатися більше на примусову мобілізацію обивателів.

І в якийсь момент стало неможливо ховатись від очевидного факту: масштабна війна означає нові законодавчі обов'язки для більшості українських чоловіків, але в більшості українок додаткових обов'язків перед державою не з'явилося.

Як правило, нові обов'язки наших співвітчизниць — наприклад, необхідність самотужки піклуватися про дітей — породжені самою війною, а не державою з її законами та обмеженнями.

Між матір'ю, якій доводиться вивозити дітей до ЄС, рятуючи їх від ворожих обстрілів, і самотньою українкою, яка їде до Європи відпочити від війни — ціла життєва прірва. Але з точки зору держави вони рівні, і повернення на Батьківщину не вимагатимуть ні від однієї, ні від іншої.

Коли українська держава говорить про “громадянський обов'язок”, то найчастіше мається на увазі гендерний обов'язок. Гендерні маркери стають важливішими за будь-які інші.

18-річна дівчина може поїхати на навчання до Кракова, Берліна або Оксфорда, але 18-річного юнака, який не підлягає мобілізації і вступив до закордонного вишу, з України не випустять. Жінки, які стоять на військовому обліку, виїжджають із країни безперешкодно, натомість у чоловіка, якого виключили з військового обліку, можуть виникнути проблеми при перетині кордону. Така наша реальність, в якій саме стать набуває першорядного значення.

Чи могло бути інакше? Чисто гіпотетично Україна воєнного часу могла б навантажити своїх дочок додатковими обов'язками, вибравши одну з двох альтернативних моделей. Умовно назвемо їх “ізраїльською” та “палестинською”.

Палестинська модель — це повернення до дрімучої архаїки та ультрасексизму. Мовляв, жодної ґендерної рівності немає і бути не може. Природу не обдуриш, і вона відвела чоловікам і жінкам різні ролі. Призначення будь-якого чоловіка — бути воїном та захисником. А призначення будь-якої жінки — народжувати на світ нових воїнів і захисників, і що більше, то краще. Як колись заявив Ясір Арафат: “Матка арабської жінки — наша головна зброя!”.

В цій парадигмі молода здорова українка, яка відмовляється від народження дітей заради самореалізації, не відрізняється від чоловіка, який відмовляється йти до армії. Таку жінку треба вважати ухилянткою, що підриває майбутнє нації, і всіляко дискримінувати. Є ризик, що згодом подібні заклики ще пролунають в Україні, але, на щастя, поки що їх не чути.

Натомість ізраїльська модель — підкреслено прогресивна та антисексистська. Вона наділяє громадян і громадянок як рівними правами, так і рівними обов'язками. Обов'язок захищати свою країну не залежить від статі, і молоді здорові жінки мають служити в армії разом із чоловіками — зрозуміло, зі скидкою на об'єктивні біологічні фактори. Саме так відбувається в ЦАХАЛ.

Взимку 2023—2024 років ізраїльську модель навіть намагалися рекламувати в Україні, але без особливого успіху. Ідею масової мобілізації жінок рішуче відкинули і президент Зеленський, і колишній головком Залужний, і більшість українок. Боротьба за рівність обов'язків не викликає такого ж ентузіазму, як боротьба за рівність прав, і це цілком природно.

Замість ізраїльської чи палестинської моделей наша країна обирає свою власну, українську. І ця модель оригінальна та по-своєму ефективна.

Суть української моделі в тому, що після 24.02.2022 для чоловіків передбачена нова етатистська парадигма, в якій обов'язки індивіда перед державою та нацією важливіші за його особисті права і свободи. Жінкам же дозволено залишитися в колишній ліберальній парадигмі, де особисті права і свободи значать більше ніж обов'язки.

Якщо середньостатистичний українець належить Батьківщині, то середньостатистична українка належить собі або своїй родині. У цьому підході можна розгледіти брак гендерної рівності та виражений елемент сексизму, але такий розподіл ролей вигідний для України.

Сьогодні наша держава критично залежить від західної допомоги — отже, і від західної громадської думки. Однак мирний Захід існує в ліберальній парадигмі, і деякі методи, які практикує Україна в розпал війни, видаються йому надто жорсткими і недемократичними. Ні силова мобілізація, ні полювання за втікачами на кордоні не можуть сподобатися закордонному спостерігачеві.

У січні 2024-го журналістка німецького телеканалу ARD вже ставила президенту Зеленському незручне питання про військкомів, які затримують чоловіків просто на вулицях. І що більше Україна асоціюватиметься з подібними картинами, то більше європейців та американців дивитимуться на нас косо.

Але тут на допомогу Україні приходять її вільні дочки. У світі жінок все інакше: тут нікого не заштовхують у мікроавтобуси та не виловлюють із Тиси. Тут ідуть до армії лише за покликом серця. Тут залишаються на Батьківщині винятково за власним вибором. Тут немає силового примусу — тут все добровільно і пристойно.

І це саме та картина, яку приємно бачити нашим ліберальним друзям на Заході. Чесно говоритимемо: сьогодні імідж України як правової європейської держави тримається передусім на жіночих плечах.

Що більше неприємних ексцесів відбувається в чоловічому світі, то більшої цінності для країни набуває ліберальний жіночий світ. Він стає чимось на кшталт передового підприємства, яке в старі часи можна було продемонструвати високим іноземним гостям — як доказ того, що в СРСР немає економічних проблем. А сучасну українку можна продемонструвати Заходу на підтвердження того, що навіть у розпал кровопролитної війни в Україні не виникає жодних проблем із правами людини.

Вільні жінки — це обличчя України, яка не просто воює з Росією, але паралельно йде до Європи і не відмовляється від західних цінностей.

Теоретично держава могла б закручувати гайки не тільки для своїх громадян, але й громадянок. Заборонити українкам вільний виїзд із країни, змусивши їх працювати та сплачувати податки на Батьківщині. Змінити мобілізаційне законодавство, зобов'язавши українок служити в армії. Або ж примушувати українок до дітонародження, дискримінуючи бездітних.

Але чи насправді гіпотетична вигода від будь-якого з цих рішень переважить колосальні іміджеві втрати?

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ