ЄС, НАТО, Україна — тепер це як “Армія. Мова. Віра”

“В темні часи особливо добре видно світлих людей”, — часто-густо згадують ці слова Ремарка, добре знаного автора про Першу світову. Нині вже точиться третя світова, в якій ми воюємо за всіх. 

Зброю нам постачають десятки країн, за що їм велика вдячність. Але тим самим вони допомагають не тільки нам, але й захищають себе. Адже ми б’ємося не лише за свою незалежність, а за увесь вільний і демократичний світ. Вони витрачають лише гроші, без яких теж війну не виграти, але ми втрачаємо життя найкращих з нас. 

Саме нам випав тягар сусідити з біснуватим фюрером і його не менш божевільним народом. І то ще питання, хто з них від кого заразився, але відповідальність вони мають понести спільну. А от ми, українці, і є ті самі люди, які світять у темні часи, навіть коли у нас годинами немає світла.

В європейських і американських столицях усвідомили необхідність безпекових гарантій і ресурсів для воєн — для захисту від тих, хто не визнає міжнародного права і законів дипломатії. 

За вісім років, з 2014 по сьогодні, ми справді змінили світ і його світогляд. Погляньмо, для прикладу, на ті тектонічні рухи, які сталися з німецькою політикою.

Німці змінили свою енергетичну політику, закладену ще в часи Брежнєва-Шмідта угодою “газ-труби”, якій не завадило навіть вторгнення совєтів до Афганістану. Німеччина виділяє в рази більше грошей на розвиток Бундесверу. Донедавна вважала це неактуальним, а тепер, схоже, повірила, що московські параноїки “могут и повторить”. 

Сполучені Штати теж змінюються. В 2014 році присилали ковдри, а потім ми домовилися про Javelin, 2022 року — дійшло вже аж до поставок Patriot. Сподіваюся, під час грудневого саміту у Вашингтоні українська сторона навела переконливі аргументи, і Санта Клаус вже готує для нас і літаки F-16, і ракети ATACMS, і ударні безпілотники.

Ми віримо в ЗСУ, і наші партнери вірять. Раніше казали, що українці воюють, як герої, тепер кажуть — герої воюють, як українці.

Змінюючи світ, наша країна змінювалася сама, починаючи ще з 2014. Кривавий від втрат і чорний від згарищ 2022 розпізнав нас справжніх. Не гречкосіїв, а воїнів. Не малоросів, а українців. Не байдужих, а затятих. 

В рік століття срср українці остаточно порвали з радянсько-російським минулим і стали не просто соборною, а монолітною політичною нацією. 

Нема більше сходу чи заходу, півдня чи півночі. Жирну крапку поставлено в дискусіях про важливість ідентичності. Це як та нитка, на яку нанизуються намистини підсумків, реалій і планів. 

росія прийшла нас вбивати тому, що ми українці. росія на окупованих територіях або розстрілювала, або примушувала до колаборації вчителів, бо вони формують сенси в головах наступного покоління.

росія відкритим текстом визнає: усвідомлена Україна, чи як вони кажуть, “політичне українство”, є смертельною загрозою для пораненої та контуженої імперії.

Наша сила стала для них несподіванкою. Бо ми з 2014 року стали іншими і змінили країну. Ми створили нову українську армію і відновили нашу обороноздатність, посилили мовну ідентичність, вибороли церковну самостійність. 

На жаль, були ті, хто сміявся, “что путін нападьот” і брехав, що війна тому, що “Порошенко на ній заробляє” і “надо только перестать стрелять”. Але формула “Армія. Мова. Віра” стала загальноприйнятою. Бачили, як в тому мемі, чому ви перейшли на українську? — “Легли мы спать 23 февраля, а прокинулися 24 лютого”. Тренд року на Duolingo — сплеск інтересу іноземців до української. Її почали вчити майже півтора мільйона людей.

54% українців, згідно з оприлюдненими днями даними КМІС, вважають, що слід повністю заборонити УПЦ (МП), яка насправді — екзархат РПЦ. Ще 24% висловлюються за дещо “м’якший” підхід, який “передбачає встановлення державного контролю та нагляд”.

Саме час проголосувати за відповідний законопроект, який підготувала “Європейська Солідарність”, і не ламати комедію з експертизою, чи належить УПЦ МП до РПЦ, чи ні. Зрештою, майже 80%, чотири! з п’яти, українців виступають за те, що держава так чи інакше має втрутитися в діяльність УПЦ (МП). До речі, саме за “втручання” проти мене в 2019 році порушили кримінальну справу за Томос. Її й досі не закрили, але, як бачите, “історія мене виправдала”. 

У Києві і в регіонах, у мирних містах і на лінії фронту, яку з допомогою для військових об’їхав усю і не раз, вражений, як змужніло наше суспільство. Дивовижна солідарність, коли хочеться обійняти кожного зустрічного, неначе рідного, бо то теж українець. Сила духу і сила волі. Нестримний оптимізм, така віра в перемогу, по якій обов’язково воздасться! Такими ми є.

Пригадую, як 24 лютого буквально через кілька годин після початку вторгнення зустрівся із Зеленським і запропонував потиснути руки: “Починаємо з чистого листа. Наша команда на час воєнного стану не опозиція. У нас є що захищати разом — це Україна. У нас є навколо чого об’єднуватися — це Збройні Сили. І у нас є єдиний ворог — це путін, рашисти, загарбники і вбивці”. Зеленський щиро погодився.

Саме єдність в Україні — те, що не дало путіну підірвати нас зсередини, на що він дуже розраховував. Саме внутрішня єдність дала потужний імпульс зміцненню солідарності всього демократичного світу, чим кратно посилила міжнародну коаліцію на підтримку України.

Єдність в самій Україні заохотила всіх — від Вашингтона до Лондона, від Берліна до Парижа — до зміцнення трансатлантичних рядів у протидії російській навалі. Рамштайн — наслідок нашої єдності. Єдність — це імператив до всіх, в тому числі і до мене.

Бо відомо ще з євангельських часів, що царство, розділене в собі — впаде. Тому 2023 рік має бути роком єдності.

Розпочати переговори про вступ до ЄС та НАТО, перемогти у війні, розпочати будувати нову Україну з новою економікою — ось наші головні завдання на 2023, стратегія в одному реченні.

Сьогодні у світових столицях вже припинили розмови про будь-який інший варіант миру, ніж українська перемога. Але геть рожеві окуляри! Женіть думки, ніби ми легко здолаємо росію.

Попереду — виснажливі, важкі бої. Ми виграли чимало битв, від Київщини до Херсона, але ще не виграли війну.

Вже з початку року українська дипломатія зобов’язана, мусить просто забезпечити кількісний та якісний стрибок у озброєнні України.

Нам конче потрібні винищувачі F-16. Не для того, щоб атакувати москву, хай вона на те і заслуговує, а щоб збивати російських стерв’ятників.

Друга позиція — далекобійні ракети ATACMS. Для того, щоб ми нищили російські склади зброї і пункти управління за сотні миль від фронту.

Третє — ударні безпілотники.

Четверте — отримати усі обіцяні засоби ППО і створити її єдину систему — наш український купол.

Те, що влада подала заявку на членство в НАТО, — крок абсолютно правильний. Це крок на виконання прямої норми Конституції. І це повною мірою відповідає суспільним запитам: вступ до НАТО підтримує понад 80% українців, в той час як з 2010 по 2014 рік така підтримка коливалася в межах 15-20%.

Та подати заявку, то замало, її треба втілити в життя. На Вільнюському саміті 2023 року — як мінімум добитися її політичного схвалення. Це надзвичайно важке завдання, але посильне.

Якщо членство нашої держави в НАТО для російського неоімперського режиму завжди було червоною лінією публічно, то членство в ЄС напоказ таким подразником ніби не було. Однак за своїм історичним змістом воно матиме набагато серйозніші наслідки.

Європейська, демократична, успішна Україна для росії є свідоглядним та екзистенційним викликом. Наш успіх в ЄС — крах російської неоімперської ідеї на покоління. І саме тому не маємо жодного права схибити у 2023 році і повинні розпочати перемовини про вступ до Євросоюзу.

Нам у цьому питанні надали величезний кредит, який українці вибороли потом і кров’ю. Тож наполегливо раджу владі не водити партнерів за ніс, щоб самим не залишитися з носом. А просто виконувати рекомендації наших європейських союзників для старту таких переговорів. За аналогією: ми виконали майже понад півтори сотні пунктів Плану з візової лібералізації і отримали безвіз. Такий самий підхід і тепер.

Уже в січні варто переглянути механізм добору кандидатів до Конституційного Суду з посиленням ролі міжнародних експертів при визначенні доброчесності кандидатів, що повністю виправдало себе при формуванні Вищого антикорупційного суду. Ми розробили відповідний законопроект, але на авторстві не наполягаємо — заликуйте його собі і виносьте на голосування.

Уже в січні вимагаємо зняти обмеження на мовлення патріотичних телеканалів, належним чином відрегаувати на антикорупційні розслідування журналістів, а в парламенті — почати цікавитися ще чиєюсь думкою, крім своєї, щоби звикла до гарячих дискусій Рада, не дай Боже, з часом не виродилася в думу, де “не место для дискуссий”.

Війна з росією — це війна не лише за територію, а й за цінності. За права і свободи, за демократію. Це і є наш європейський цивілізаційний вибір.

Вже очевидно, що після перемоги над росією одним із ключових стане виклик авторитаризму — з урахуванням довоєнної практики безконтрольної монобільшості, помноженої на досвід застосування воєнного стану. Це не тому, що хтось хороший чи поганий. Є об’єктивні закони влади. Лорд Актон колись писав: “Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно”.

Повернення до демократичних процедур буде непростим. Але війна назавжди закрила опцію повернутися до “як було”.

Можемо із чистого аркуша написати як має бути. Написати, а потім зробити. Все те, до чого не доходили руки раніше, можемо, не озираючись, робити тепер. Прямо зараз — глибоко осмислювати і в деталях планувати, після перемоги — негайно втілювати.

Візьмемо промисловість і типових донедавна найбільших наповнювачів бюджету. Це була металургія, заводи-гіганти — їхня філософія лишилася нам від срср, вони завдавали шкоди екології, не відповідали технологічному рівню XXI століття, споживали неймовірні обсяги потужностей енергетики.

Чи відновлювати їх у тому ж вигляді?

Чи шукати інші індустрії, що будуть економічними локомотивами країни після перемоги?

Що варто відновити/побудувати за останнім словом техніки, а що — розібрати на брухт, бо людство вже давно пішло вперед?

Криза — не тільки випробування, а й можливості. Те, що ми втратили багато що з промисловості ХХ століття, дає нам можливість будувати промисловість з середини ХХІ століття. І в цьому буде конкурентна перевага України.

2022 рік показав, що світ куди більше залежить від нашого збіжжя, аніж від металу. Дефіцит продовольства буде лише зростати, сільгоспземлі та вода вже стали неоціненним стратегічним ресурсом.

Ще приклад, українські надра містять до 10% світових запасів літію. Специфіка взаємин із Китаєм вже спричинила світовий дефіцит чіпів, то чому б не зробити розташування виробничих майданчиків в Україні економічно вигіднішим, ніж в Піднебесній?

Україна будуватиме найпотужнішу армію і військово-промисловий комплекс в Європі — бо ми форпост.

Сучасна національна безпека спирається на власну науку, технології, виробництво. Причому “і собі, і людям”. Українські двигуни в турецьких безпілотниках довели: ми можемо і перспективи великі.

Світ відчув загрозу авторитарних режимів і почав усвідомлювати помилку беззбройності, тож буде нарощувати м’язи. Україна може бути не лише споживачем в цьому процесі, а й постачальником.

Окремий шанс, який нам відкриває трагедія 2022 року, це відбудова зруйнованих міст і містечок. Наші населені пункти переважно росли за інерцією правил і логіки, що була закладена за срср. Звідти теплотраси, що втратами енергії обігрівають траву взимку; застарілий морально і фізично житловий фонд; промзони посеред житлових кварталів; дефіцит зелених насаджень.

Зруйновані населені пункти потрібно буде не відновлювати, а заново створювати в іншому, сучасному форматі. Нам бракувало духу і фінансів це зробити за попередні десятиліття? 2022 рік підштовхує — починайте це робити зараз, безкомпромісно, за найвищою планкою вимог. Зберігаючи децентралізацію.

Як показує досвід післявоєнної відбудови багатьох держав, вони здатні дуже швидко не лише поставати з попелу, але й ставати новими технологічними гігантами, державами-лідерами.

В нас сьогодні як ніколи є шанс здійснити стрімкий історичний прорив, квантовий стрибок на зовсім інший рівень розвитку. За цей шанс заплачено найвищу ціну… Не маємо права його змарнувати. Слава Україні!

Петро ПОРОШЕНКО, п'ятий президент України, лідер партії “Європейська солідарність”