Шахтарське дитинство: як діти батрачать на донецьких копанках

Стара копальня міста Сніжне на Донбасі стала відомою на всю країну через стрічку про дитячу працю під назвою “Копанка номер вісім”, йдеться в сюжеті ТСН-Тижня.

Стрічку про дитячу працю на нелегальних донецьких копанках, яку встигли показати у 30-ти країнах, раптово викреслили з конкурсної програми Київського фестивалю неігрових фільмів.

Ініціатор заборони, достатньо відомий український ко-продюсер картини Володимир Козир пояснив, що цей фільм не відповідає жанру документального кіно. “Він повністю є постановочним фільмом. І ми знаємо про це”, — запевнив Козир.

Знімальна група ТСН-Тижня вирушила на Донеччину, щоби подивитися на власні очі: що за вигадки показали глядачам в усьому світі, і що чи є там правда.

Виживання маленького шахтаря

У Сніжному повна відсутність доріг і напівзруйновані будинки. Це типова картинка помираючого шахтарського містечка на Донеччині. Тут тотальне безробіття, і щоби вижити — хтось іде красти, а хтось ризикуючи життям лізе у копанку.

Куди не кинеш оком — сліди боротьби людей за виживання. Копанки у полі, на городі, просто на вулиці.

Ще зовсім юний Юра Сіканов сьогодні найвідоміший житель Сніжного, розташоване лише за 70 км від Донецька.

Юра розповідає, що мама п'є. Вітчим, який вже відсидів у тюрмі 25 років, також. Хлопець не розуміє, чому стрічку назвали постановочною, а його історію — вигаданою. Бо його життям тут, у Сніжному, нікого не здивуєш.

“Є люди, які ще гірше живуть. Ось, маленькі діти, зовсім, ходили на город по картоплю. Уявляєте, наскільки хотіли їсти. А батько сидів у кущах і чекав поки йому принесуть цю картоплю”, — каже він.

Донбаська годувальниця і вбивця — копанка — є просто у Юри на подвір'ї. Її він багато місяців намагається засипати сміттям. Його наївна дитяча мрія — засипати всі такі дірки у містечку.

Юра вже давно не спускався під землею, поки перебивається випадковими заробітками. Але їх не вистачає, тож рано чи пізно питання заробітку знову поставить його перед вибором. І він у нього буде невеликий.

Чорна ціна

Громадський активіст, видавець Ігор Абізов пояснює, що вугілля з копанок — це неприбуткова частина бюджету, це живі гроші, велика частина хабарів.

Ігор приводить розрахунки: одна копанка видає тридцять тонн вугілля, це 20-25 тисяч гривень на добу, 700 тисяч на місяць.

Мільйони течуть у кишені чорних кардиналів Донбасу. Сотні тисяч відкупних дістаються правоохоронцям і суддям. Тим, хто спускається у копанки, лишаються крихти.

Але трудяги і їм раді. Абізов додає, що закрити копанки не проблема. А от заспокоїти 15 тисяч чоловік плюс їхні сім'ї, яким нема за що жити, це буде проблема.

Трудяга на копанці може заробити 8 тисяч гривень на місяць. Стільки не заробляє менеджер середньої ланки у Києві.

Якою ціною дістаються гроші, добре знає фотограф Олександр Чекменьов. Він тримає у руках книгу світлин, які збирав 15 років. Більшості героїв книги вже немає серед живих. Чоловік каже, що історія Юри зі Сніжного вражає, але вона не унікальна.