Щодо примусу до миру. Про що думають українці при свічках. Слідами соцопитування “Демініціатив”

Нові сигнали деяких кіл Заходу про необхідність переговорів із Росією збіглися у часі з черговою річницею Революції Гідності. 2014 року українці здивували світ вдалим повстанням проти диктатури, яка виявилася рукавичкою для пазурів Кремля. Сьогодні високою ціною ми стримуємо відкриту геноцидну агресію Росії.

Проте Путін прорахувався: його терор проти цивільного населення, удари по соціальній інфраструктурі мають зворотний ефект. Замість готовності здаватися посилюється роздратування людей і українці мобілізуються ще більше. Навіть у прифронтових східних регіонах люди, які до агресії сумнівалися у завоюваннях Майдану, переоцінюють новітню історію своєї країни. Свобода і гідність — завжди однозначні.

Це дуже добре видно зсередини війни, якщо повернутися на вісім років тому та зіставити дані.

Читайте також: Війна не закінчиться, поки Путін залишається при владі  — The Economist

Що відбувається з громадською думкою у прифронтових містах

Слід констатувати, що російська пропаганда, за всієї абсурдності частини її тверджень, усе ж була доволі успішною на проміжку від 2014-го до 2022 року. В Україні, на жаль, мовили проросійські канали, які фінансував путінський режим. Тому тези про “все не так однозначно” успішно перейшли в український інформаційний простір, а відверто російські наративи інколи успішно інтегрувалися в публічну думку.

Зокрема, російські офіційні персони неодноразово стверджували, що Революція Гідності в Україні 2014 року була “державним переворотом”: мовляв, легітимного президента було усунуто від влади, а країну захопили радикали. Цю “катеринку” росіяни продовжили тягнути, попри повну зміну влади 2019-го: Володимира Зеленського, як і Петра Порошенка, називали “ставлеником” США і “заручником” націоналістів.

Російські твердження про “державний переворот” настільки активно просувалися, що значна частина українців були схильні підтримати цю версію.

Ба більше, навіть після російського повномасштабного вторгнення залишилася частина людей, які підтримували російські твердження про державний переворот. Однак частка таких людей суттєво зменшилася.

Ми можемо це стверджувати на підставі порівняння опитувань громадської думки до і після вторгнення, з допомогою яких ми відстежували та оцінювали вразливість українців до наративів російської пропаганди, спрямованої на дискредитацію Майдану та започаткованих ним реформ.

У серпні 2020 року 54% опитаних по всій країні вважали події на Майдані наприкінці 2013-го — на початку 2014 року Революцією Гідності, справедливим повстанням народу проти авторитарної влади. Майже 31% респондентів вважали події на Майдані незаконним державним переворотом, захопленням влади групою озброєних людей. Ще 15% не змогли визначитися з позицією, яку вони поділяють.

Водночас спостерігалася суттєва відмінність у сприйнятті Революції Гідності у різних регіонах.

У південному та східному макрорегіонах частка людей, які вважали події на Майдані справедливим повстанням, не перевищувала 25%, а частка тих, хто оцінював ці події як державний переворот, становила 50—56%. Якщо говорити про конкретні міста, наприклад про прифронтове сьогодні Запоріжжя, то того ж 2020 року лише 22% респондентів вважали події на Майдані справедливим повстанням, а 61,5% — незаконним держпереворотом. У Миколаєві 51% опитаних називали Майдан повстанням проти диктатури, але й тих, хто розглядав Майдан як державний переворот, було немало — 40%.

Уже після початку російського повномасштабного вторгнення Фонд “Демократичні ініціативи” провів кілька опитувань громадської думки. Серед них було опитування на початку серпня у Запоріжжі, на той момент місто потерпало від спорадичних ракетних обстрілів. А також наприкінці серпня — на початку вересня у прифронтовому Миколаєві, який російська армія обстрілювала щодня. Ці дані ми мали можливість порівняти із результатами серпневого загальнонаціонального опитування (по ставленню до війни та держави), проведеного спільно з Центром Разумкова.

Це дає нам унікальну можливість побачити, як трансформується громадська думка під впливом війни та різного досвіду життя у прифронтових містах.

Ми не очікували, що найбільшу впевненість у здатності України перемогти, найвищу підтримку боротьби до цілковитої перемогу та готовність до максимального цивільного опору буде зафіксовано саме у найбільш небезпечному на той момент Миколаєві. Можемо обережно припустити, що після того, як восени російські загарбники посилили обстріли Запоріжжя, жителі міста за рішучістю не поступатимуться містянам Миколаєва. Так само ми вважаємо, що масивні російські атаки проти критичної інфраструктури, що призвели до віялових відключень електроенергії та перетворили всю Україну на одну прифронтову громаду, могли тільки зміцнити впевненість українців у необхідності зробити все для цілковитої перемоги.

Власне, саме жорстокі випробування перетворили свого часу Майдан-табір на Майдан-січ.

Той досвід ми тепер переживаємо у масштабах усієї країни. Недивно, що суспільна думка стосовно Революції Гідності теж суттєво змінилася. У Запоріжжі вже 46% тих, хто вважає Майдан справедливим повстанням, а 31% — держпереворотом (23% — не визначилися). У Миколаєві ці показники більш однозначні — 64% проти 20% (16% — не визначилися).

Причин може бути кілька, але спробуємо подивитися на ситуацію більш узагальнено і проаналізувати вплив російської агресії на зміну громадської думки. А такі опитування свідчать про те, що російські обстріли та атаки по містах дійсно мають вплив на ставлення і переконання людей. Тільки зовсім не той, на який сподівалися у Росії.

Політика терору проти національного спротиву

Одна з цілей російських атак по цивільній інфраструктурі — змусити українську владу до перемовин. Відсутність тепла, електроенергії та інших благ цивілізації, на думку росіян, створює нестерпні умови для цивільного населення та підриває здатність і волю українців до опору. А це, зрештою, примусить владу піти на переговори на умовах загарбників.

Використання стратегії терору — чи не єдине, що може протиставити Росія, коли не в змозі досягнути своїх цілей воєнним шляхом. Однак Кремль серйозно прорахувався.

У прифронтових містах, які зазнавали значної кількості обстрілів, прагнення до компромісів і бажання перемовин є вкрай низькими. Особливо мало хочуть досягнути компромісів жителі Миколаєва, який зазнавав атак чи не найбільше.

Теоретично створення нестерпних умов для життя може спричинити бажання певної частини суспільства до переговорів на будь-яких умовах заради припинення цього жаху. Врешті-решт, Росія вже використовувала схожу стратегію, зокрема у війнах з Ічкерією, Грузією та 2014 року в Україні. Але наскільки це зараз може примусити українське суспільство прийняти тезу про вимушеність до переговорів із агресором?

Як випливає з даних наших досліджень, найімовірніша відповідь — ні, не може. Російсько-українська війна — це той випадок, коли російська армія, попри значну перевагу у кількості живої сили, техніки чи у стратегічних можливостях, усе ж не має тотальної переваги. Російські літаки не можуть практично безкарно літати над українськими містами і скидати некеровані бомби. На відстані кількох десятків кілометрів від фронту росіяни можуть застосовувати лише вкрай лімітовані та дорогі ракети або ж малопотужні дрони. Попри смертоносність такої зброї, створити виключно нею тотальний терор неможливо, а обсяги руйнувань і кількість смертей є неспівмірними з масовими бомбардуваннями у випадках тотального домінування в небі.

Попри бажання росіян усе ж домогтися тотального терору, зробити це за поточних умов майже неможливо. По суті, можемо спостерігати іншу картину. Жителі тих прифронтових міст, де можна було провести опитування, були більш впевнені у перемозі України, а також мають більше позитивних емоцій у думках про майбутнє України, ніж у середньому по країні.

Які висновки можна зробити на даному етапі?

По-перше, у відповідь на російське вторгнення відбулася надзвичайна консолідація українців. Це видно по змінах у ставленні наших співгромадян до багатьох світоглядних питань, які ще рік тому викликали видимі суперечності, як-от ставлення до Майдану. Особливо ці зміни торкнулися жителів Сходу та Півдня: на наших очах відбувається смерть російських наративів, і це результат усвідомленого вибору громадян. Ми вже як нація долаємо страх і ставимо за мету цілковиту перемогу над ворогом. Оце і є справжній, третій, Майдан, що має утвердити нас як вільну та європейську державу.

По-друге, кількість російських атак на українські міста дійсно впливає на громадську думку в атакованих містах. Однак цей вплив є зворотним до того, якого хотіла б домогтися Росія. Інтенсифікація обстрілів спричиняє не бажання до компромісів, а навпаки, прагнення боротьби до повної перемоги. Важко сказати, що сталося б, якби Росія мала можливість застосовувати тотальний терор проти цивільного населення чи досягла значних успіхів у перші місяці війни, але українські сили оборони не дозволяють зробити цього.

По-третє, російська стратегія вимог для переговорів обстрілами цивільної інфраструктури — безперспективна. Тому, ймовірно, можна очікувати й інших спроб дестабілізації — формування протестних настроїв через інспіровані маленькі групи у соцмережах чи дезінформаційні операції у прифронтових містах. Такі дії набагато ймовірніші, ніж реальні вимоги проведення переговорів із боку населення через інтенсифікацію російських атак.

*Опитування у Запоріжжі та Миколаєві були проведені за фінансової підтримки Посольства Великої Британії в Україні.

Загальнонаціональне опитування проведене за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” та Університету Бремена. 

Андрій СУХАРИНА, політичний аналітик Фонду “Демократичні ініціативи”

Петро БУРКОВСЬКИЙ, політичний аналітик Фонду “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва