“Щоби довести в суді, що був геноцид, треба “залізти в голову” злочинцю”

 Антон Кориневич, що донедавна працював представником президента в Криму і пішов з цієї посади наприкінці квітня, підкреслює, що він зараз діє як “просто громадянин, юрист-міжнародник”. Хоча це не зовсім так.

Він офіційно лишається “агентом України” у її позові до РФ у Міжнародному суді ООН, за Конвенцією про заборону геноциду. А ще — веде від України непростий процес створення нового судового органу — трибуналу, в якому представників РФ можуть засудити за злочин агресії.

Саме про цей орган, а також про переслідування Росії та росіян за інші злочини ми поговорили з ним у студії ЄвроПравди.

Також наводимо скорочену текстову версію цього емоційного інтерв’ю

“Геноцид — це злочин”

— Почну з ключового питання: Росія скоїла геноцид в Україні?

— Дійсно, є дані, які можуть свідчити про вчинення російськими високопосадовцями і окремими російськими військовими злочинів геноциду на території України. Ми всі бачили Бучу, Ірпінь, Гостомель, але ми ще не бачили Маріуполь та інші міста, де творилися і творяться жахіття. 

Утім, у злочині геноциду є ключова особливість: те, що в ньому ключовий елемент — це так звана “суб’єктивна сторона”.

— Тобто не саме вбивство?..

— Так — не сам злочин, а його мотив. Щоби довести в суді, що був геноцид, треба “залізти в голову” злочинцю і з’ясувати, чи це було вбивство як таке, чи він вбивав “з метою знищити українців повністю або частково”, як окрему національну групу. Таким є визначення геноциду.

Це, звичайно, доводити важко і складно, але це треба робити.

Тому зараз дуже багато що залежить від розслідувань і від конкретних кримінальних проваджень, в тому числі в Україні, для того, щоб ми могли говорити, що і РФ як держава винна у цій діяльності, і конкретні російські політичні високопосадовці, військові командири та ті військові, хто безпосередньо вчиняв цей злочин — також винні у геноциді.

— Як покарати за геноцид? В якому суді?

— Геноцид — це злочин, а отже, за нього має настати індивідуальна кримінальна відповідальність політичного, військового керівництва РФ та конкретних виконавців.

Але не тільки за нього!

Не треба забувати про злочини проти людяності та воєнні злочини, вчинені з кінця лютого 2014 року.

Притягнути до відповідальності за це можна у національних судах тут, в Україні, або ж у Міжнародному кримінальному суді (МКС). Це той суд, який часто (хоча й некоректно) називають “Гаазьким трибуналом”. Утім, він справді розташований в Гаазі.

— Можете пояснити простими словами, чому термін “Гаазький трибунал” є неправильним?

— У нас вживають таку назву через те, що так називався інший орган — Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії, МКТЮ (англійською ICTY). Його називали “Югославський трибунал”, або ж “Гаазький трибунал” — через те, що він був розташований у Гаазі. МКТЮ вже завершив свою роботу; крім того, він не міг би опікуватися злочинами в Україні.

Але в Гаазі є декілька інших міжнародних судових органів, важливих для України — це Міжнародний суд ООН, Міжнародний кримінальний суд, Постійна палата третейського суду тощо. Гаагу називають “містом міжнародного правосуддя”. Там також є спеціальний трибунал щодо Лівану, спеціальний суд щодо Косова. А “Гаазького трибуналу по Україні” там наразі нема.

— Що означає термін “трибунал”?

— Це назва міжнародного судового органу, яка часто застосовується до міжнародних судових органів, котрі займаються індивідуальною кримінальною відповідальністю. Так історично повелося.

Ми знаємо Нюрнберг, де був Міжнародний військовий трибунал; потім Токіо, Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу; Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії; Міжнародний трибунал для Руанди.

По суті, трибунал — це міжнародний тимчасовий кримінальний суд ad hoc, що опікувався якоюсь конкретною подією. Всі ці трибунали були створені для вирішення певного завдання, і як тільки це завдання вирішувалося — ці трибунали припиняли свою діяльність.

 ”Суд у Гаазі не визнає посадовий імунітет Путіна”

— Повернемося до питання судів, де можна переслідувати за геноцид та інші злочини агресора. Ви згадали про можливі рішення національних судів. А який у них сенс? От підтвердить Печерський суд, умовно кажучи, що Путін — вбивця. І?..

— Якраз те, що “Путін — вбивця”, Печерський суд не ухвалить, бо ця особа, як глава держави, має посадовий імунітет — його не можуть переслідувати суди інших держав. Для переслідування президента, прем’єр-міністра, глави МЗС РФ та, можливо, ще кількох осіб, щодо яких діє принцип посадового імунітету, потрібен інший орган.

Натомість Міжнародний кримінальний суд у Гаазі посадових імунітетів не визнає. МКС може притягувати до відповідальності навіть чинних глав держав, саме для цього він, зокрема, і існує.

Але ж не тільки вони причетні до цього злочину.

Звірства, зґвалтування українських дітей тощо... Ясно, що керівники найвищої ланки також причетні до цього, мають відповідати щонайменше за задум. Але ж ми не можемо концентруватися тільки на найвищих ланках. Треба притягувати також тих, хто вчиняв це все на місці. А для них є українські суди!

А МКС існує для того, щоби брати “велику рибу”, це може бути, скажімо, десяток справ, у той час як національні суди розглянуть їх сотні. Інші країни в Європі також відкрили відповідні кримінальні провадження.

Отже, це все взаємодоповнюючі речі.

— Росія не ратифікувала Римський статут МКС, тобто його базовий документ. Ми не можемо притягати її до відповідальності в цьому суді.

— Україна також не ратифікувала Римський статут. Тому в даній ситуації нас це не цікавить.

Натомість Україна визнала юрисдикцію МКС за допомогою подання спеціальних заяв, тобто надала цьому суду повноваження розглядати все, що відбувається на нашій території, починаючи з 21 листопада 2013 року, тобто від дня початку Майдану, без фінальної дати, незалежно від того, громадяни якої держави це вчинили.

МКС сьогодні проводить повноцінне розслідування ситуації в Україні. Це означає, що перша стадія — попереднє вивчення — вже пройшла, почалася друга стадія — розслідування, investigation.

Підсумовуючи: російських громадян МКС може притягати до відповідальності за вчинення злочину геноциду, злочину проти людяності, воєнних злочинів на території України.

— Є думка про те, що варто створити окремий трибунал, який буде займатися цими жахливими злочинами — так само, як Югославський трибунал у Гаазі розслідував злочини під час балканських війн.

— У 90-х роках, коли створювалися трибунали для колишньої Югославії, для Руанди, це було необхідно, оскільки тоді ще не існувало постійно діючого Міжнародного кримінального суду, але міжнародне співтовариство розуміло, що на війну на Балканах та в Руанді має бути юридична правова реакція.

Сьогодні вже є Міжнародний кримінальний суд. Його створили саме для того, щоб міжнародна спільнота потроху відмовлялася від отаких спеціальних міжнародних кримінальних трибуналів. Тому розслідувати ці злочини — завдання МКС, і він вже над цим працює.

Але є ще один аспект.

Міжнародний кримінальний суд не може притягати до відповідальності політичне і військове керівництво Росії за вчинення злочину агресії проти України.

У Римському статуті цей злочин теж передбачений, але є обмеження: треба або щоб і Україна, і Росія ратифікували Римський статут, чого не буде. Або ж є варіант “Б”: щоб Рада безпеки ООН передала ситуацію на розгляд в МКС, чого теж не буде, тому що у “держави Z” є право вето у Радбезі.

Тому ми з командою українських та міжнародних юристів зараз працюємо над тим, щоб створити спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України, який буде доповнювати МКС.

— Не краще передати в цей трибунал все, включно з геноцидом?

— Ні. Тому що МКС вже вивчав ситуацію в Україні. У нього є відповідні матеріали, його підтримує значна частина міжнародної спільноти.

Ми сподіваємося, що МКС розуміє ту відповідальність, яка на ньому сьогодні лежить, що він не може зволікати або не звертати увагу на найбільшу війну в Європі після 1945 року, але він об’єктивно не може займатися агресією.

Тому щодо геноциду, воєнних злочинів та злочинів проти людяності нехай працює МКС. А новий спеціальний трибунал має бути створений лише для одного питання: злочину агресії.

— Де він має бути? Це буде Гаазький трибунал, чи Харківський, чи Маріупольський?

— Це може бути Гаага, це може бути Київ, Харків, Львів. Може бути Буча та Ірпінь як місця скоєння найстрашніших наразі злочинів. Колеги з Литви натякають, щоб це був Вільнюс.

Але для мене це найменш принципове питання. Хоча я вважаю, що це має бути Гаага, тому що це символ міжнародного правосуддя.

 ”Геноцид — це довічне ув’язнення”

— Потрібне юридичне чи політичне засудження за геноцид?

— Це паралельні процеси.

Крім винятково юридичних, кримінальних процесів є також політико-правова складова. Те, що парламенти Литви, Канади, Латвії, Естонії, Польщі, і Чехії визнали вже геноцид українського народу в діях РФ — це абсолютно нормальний і правильний трек.

— Які ще випадки геноциду відомі у світі? Ми знаємо про Голокост, Голодомор тощо, але в ті часи не існувало юридичного терміну “геноцид”. Зараз він є.

— Дійсно, на Нюрнберзькому процесі слово “геноцид” вже вживалося, але не було окремою категорією злочинів.

Конвенція про злочин геноциду була підписана в 1948 році. З того часу можемо вести оцей відлік. Геноцидом були події в колишній Югославії, в тому числі в Сребрениці, де було масове знищення боснійських мусульман, а також події в Руанді — геноцид народу тутсі. Зараз кажуть про події в М’янмі, щодо народу рохінджа. А тепер — також про події в Україні проти українців.

Певний склад злочину геноциду ми можемо бачити в інших африканських державах під час їхніх збройних конфліктів, але юридичного визнання не було.

Я хочу окремо зазначити: геноцид це crime of the crimes, найтяжчий злочин, який тільки може бути. Але з іншого боку, хіба злочини проти людяності чи воєнні злочини “кращі”? Тому я раджу експертам, журналістам не концентруватися лише на геноциді та постійно нагадувати також про інші злочини РФ.

— Давайте дамо визначення цих злочинів.

— Геноцид — це злочин, що вчиняється зі спеціальним задумом винищити повністю або частково національну, етнічну, расову, релігійну групу. У нашому випадку йдеться про намір знищити “національну групу” — український народ.

Воєнні злочини — це серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, тобто Женевських конвенцій та протоколів до них та додаткових протоколів до них (наприклад, про захист жертв війни). Це каталог з більш ніж 50 складів окремих воєнних злочинів — умисні напади на цивільне населення, зґвалтування цивільного населення, використання зброї невибіркового характеру в місцях скупчення і проживання цивільного населення, депортація цивільного населення з окупованих територій.

— Те, що ми зараз бачимо.

— Абсолютно — ми бачимо скоєння армією РФ воєнних злочинів.

А злочини проти людяності — це злочини, які вчиняються в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. Одна і та сама дія може бути одночасно воєнним злочином і злочином проти людяності.

При цьому геноцид і злочини проти людяності можуть вчинятися як під час збройного конфлікту, тобто війни, так і в мирний час. Воєнні злочини — тільки під час війни.

— Росія не визнає те, що відбувається в Україні, війною. Це якимось чином пом’якшує її відповідальність?

— Ні, абсолютно. Тому що питання про наявність збройного конфлікту — це факт, який не потребує визнання з боку воюючих держав.

Ми маємо наразі міжнародний збройний конфлікт між Росією та Україною, який спричинений збройною агресією РФ.

Підкреслю, фраза “міжнародний збройний конфлікт” — це те саме, що й війна. Просто “війна” — це не виключно юридичний термін. Натомість міжнародне право вживає термін “збройний конфлікт”. А “міжнародний збройний конфлікт” — це “війна між державами”. Це — фрази-синоніми.

— Чи плануємо ми доводити відповідальність за геноцид держави Росія, а не лише президента Путіна?

— Поки що цього немає у нашому позові до Міжнародного суду ООН (який розглядає відповідальність держави). Цей позов ми подали ще в лютому.

Звичайно, ми будемо там говорити про те, що ставалося на окупованих територіях — і у Бучі, і у Маріуполі. Щодо тих міст, які ми тимчасово не контролюємо, у нас ще немає достовірної інформації про те, що там відбувається. Коли все це стане відомо, це може жахнути ще більше увесь світ, хоча куди вже більше…

Але я наголошу на важливому факті: жодного разу в історії міжнародного правосуддя держава не була визнана відповідальною за скоєння злочину геноциду. Це важливо. Це означає, що рівень доведення цього — дуже високий.

Я думаю, що ключовим треком щодо злочину геноциду має залишатися трек індивідуальної кримінальної відповідальності. 

— Як карають у Гаазі винних у цих злочинах?

— Міжнародні кримінальні суди та трибунали не використовують смертну кару. Найвищою мірою покарання є довічне ув’язнення або ув’язнення на термін до 30 років.

У практиці Міжнародного кримінального суду та трибуналів щодо колишньої Югославії і Руанди, як правило, геноцид — це довічне ув’язнення.

За злочини проти людяності дають 20-25 років, за воєнні злочини можуть дати 15 років, можуть дати 10 років.

Якщо той, хто виконував, надав інформацію щодо того, хто йому давав це доручення, йому можуть дати 5 років, а тому, хто давав доручення і завдання, можуть дати 15 років. Такі факти були в югославському трибуналі.

Традиційно в практиці міжнародних судів і трибуналів той, хто планує, і той, хто ідеологічно це все направляє, курує і контролює, отримує більше.

Сергій СИДОРЕНКО, редактор “Європейської правди”