Що заважає вітчизняному бізнесу наблизитися до зеленого курсу

Стурбованість екологічною безпекою стоїть у переліку питань порядку денного не лише України, але й світу.

Європейська зелена угода, яка закликає до рішучих та всебічних дій у сфері захисту довкілля та боротьби зі зміною клімату отримала підтримку країн-членів ЄС, а Україна виявила бажання не лише долучитися до ініціативи, але й стати партнером з досягнення визначених цілей.

Одним з головних елементів Зеленої Угоди є запровадження механізму прикордонного вуглецевого регулювання (CBAM), який застосовуватиметься до імпорту вуглецеємних товарів з метою уникнення “екологічного демпінгу” в процесі лібералізації торгівлі.

Для українських експортерів механізм у найближчий час може стати суттєвою перешкодою на шляху до подальшого нарощення експорту та його диверсифікації на європейському напрямку.

Додаткові витрати українських компаній можуть збільшитися майже до €600 млн на рік. А все тому, що Україна досі має вуглецеємну економіку — 0,49 СО2/ВВП (за ПКС) порівняно з ЄС — 0,15 СО2/ВВП (за ПКС). Крім того Україна має переважно енергоємне виробництво.

Урядовці радять щонайшвидше проводити масштабну промислову та енергетичну модернізацію. Та питання не в бажанні компаній модернізуватися — сьогодні більшість з них вже прийняли бізнес-стратегії, які спрямовані на максимально “чисте” виробництво — а у фінансових можливостях.

Відповідальність за захист довкілля є невід’ємною частиною прийняття інвестиційних рішень компаній. Та у більшості розвинутих країнах саме бюджетні кошти є найважливішим фінансовим інструментом модернізаційної політики.

Для країн-членів ЄС, наприклад, Зеленою Угодою передбачене фінансування з Бюджету ЄС, Фонду справедливого переходу, приватних фондів, підкріплених державними гарантіями, міжнародних фінансових установ та національних державних банків розвитку.

Україна ж такого арсеналу фінансових інструментів не має, а головним джерелом залишаються власні кошти підприємств та кредити.

Недостатньо висока прибутковість за одночасно високих ризиків відштовхує бізнес від вкладення інвестицій у “зелену” модернізацію.

Стосовно кредитування, то строки погашення є короткостроковими і не відповідають потенційним періодам окупності капітальних інвестицій.

До того ж, вартість їх залишається надто високою — ставка може сягати 30% у національній валюті, а вимоги до застави несуть ризик втрати майна.

Багатообіцяючими є зелені облігації, фінансовий інструмент, який запрацював 1 липня 2021року. Проте його можуть собі дозволити поки великі компанії.

Для України, зважаючи на її устремління рухатися “зеленим” курсом окрім декларування намірів та затвердження концепцій, необхідно вирішити питання саме з фінансуванням, яке у перспективі сприятиме отриманню більших прибутків (наприклад, через зниження платежів по сплаті екологічного податку) та хеджуватиме від стрибків цін на ресурси, дозволить знизити енерговитрати та, відповідно, енергоємність виробленої продукції.

Долучення до Зеленої Угоди — це не лише можливості, це зобов’язання імплементації європейських кліматичних стандартів. В Україні ж досі відсутні переконливі аргументи на користь відмови від інвестування у вуглецеві проекти на противагу “чистим”.

Частою є суперечність: державне субсидування вуглецевої енергетики за одночасного стимулювання енергоефективності. Та не достатніми є й рівень та якість інституційної підтримки та координації дій органів влади щодо екологічного фінансування.

Саме держава формує та реалізує екологічну політику, яка сьогодні на жаль залишається фрагментарною, оскільки протягом довгих років питання екології часто ігнорувалося.

Нині жодна компанія не в змозі самотужки впоратися з низкою зобов’язань та потребує дій з боку держави як-то пряме бюджетне фінансування сучасної екологічно чистої інфраструктури, запровадження податкового кредиту для інвестицій у екологічно чисті проекти, стимулювання комерційних банків до збільшення обсягів та диверсифікації інструментів “зеленого” кредитування, зміна екологічного оподаткування, завдяки чому податки стануть дієвим інструментом захисту довкілля, а не лише наповнюватимуть скарбницю.

Катерина МАРКЕВИЧ, провідний експерт економічних і соціальних програм Разумков Центру