Мешканці окупованого Криму були змушені отримувати окупаційні паспорти, щоб їх не вигнали з власних осель, не відібрали бізнес тощо.
Один із першочергових кроків після деокупації — це верифікація, відновлення та видача українських державних документів, а також перегляд судових рішень.
У 2014 році окупаційні адміністрації автоматично прирівняли мешканців окупованого Криму до громадян РФ, навіть тих, кого не було на півострові. Це не нова практика для Росії.
Примусова паспортизація також здійснюється постійно й на інших окупованих територіях Грузії та Молдови.
По-перше, це один із варварських способів “привласнення” території разом із населенням. По-друге, це втручання у внутрішні справи країни та її громадян. І, звісно ж, це один із елементів колонізаторської політики РФ. Згідно з міжнародним правом, такі дії країни-агресорки кваліфікуються як воєнний злочин.
Варто відмітити, що влада РФ використовує факт “автоматичного громадянства” для кримінального переслідування проукраїнських активістів.
Найвідомішими прикладами стали справи Олега Сенцова та Олександра Кольченка яких, попри їх неотримання російських окупаційних паспортів, затримали та незаконно вивезли на територію РФ за підозрою у нібито скоєнні кримінальних злочинів. Обидва є громадянами України й на момент окупації проживали на території Криму.
“Автоматичне громадянство”, навіть якщо людина набула його проти своєї волі, давало змогу окупаційним та російським судам розглядати кримінальні справи Сенцова та Кольченка не як громадян України, а саме громадян Росії, не погоджуючись в подальшому на звільнення таких осіб шляхом обміну.
За ч. 4 ст. 5 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян і правовий режим на тимчасово окупованій території”, примусове автоматичне набуття громадянства РФ громадянами України, які проживають на окупованій території, не визнається Україною та не є підставою для позбавлення громадянства України.
Представництво Президента України в АР Крим активно працює над розробкою всіх необхідних механізмів для усунення наслідків тимчасової окупації на півострові. Верифікація документів та їхня заміна на українські — це один з найважливіших аспектів, адже це дозволить громадянам України, які примусово отримали російські паспорти, брати повноцінну участь у житті своєї держави.
У міжнародному досвіді вже були схожі прецеденти. Хорвати після деокупації своїх територій у 1995 році теж верифікували документи своїх громадян, які ті отримали під час окупації, та замінювали їх на хорватські.
Наразі в українському законодавстві є процедура верифікації та відновлення українських документів, якщо вони були втрачені або отримуються вперше, але вона є доволі складною. Ми будемо працювати над тим, щоб максимально спростити її для мешканців півострова, яким довелося жити в умовах окупації.
Варто розуміти, що на окупованих територіях увесь цей час тривало життя: народжувалися, одружувалися, розлучалися та вмирали українські громадяни, і держава не може цього заперечувати.
В українському законодавстві є процедура отримання свідоцтв українського зразка про смерть чи народження, адже окрім паспортів, через поширення на півострові окупаційної юрисдикції, громадяни України в окупованому Криму отримували й інші окупаційні документи. Розгляд державними органами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційних адміністрацій як чинних.
Вже зараз Міністерство юстиції, Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій та Представництво Президента України в АР Крим працюють над законодавчим закріпленням процедури отримання документів про народження та смерть. Але це лише невелика частина документів, які потрібно буде верифікувати.
Ми також обговорюємо рамки перехідного періоду, під час якого визначений перелік документів верифікують і замінять на документи державного зразка. При встановлені цього періоду Українська держава буде враховувати можливості органів влади (їхніх підрозділів, які діятимуть на деокупованій території), органів військово-цивільних адміністрацій та судових органів організувати та провести необхідні дії для верифікації первинних документів.
Звісно, є документи, які Україна не визнає та визнавати не буде. Це, наприклад, усиновлення дітей громадянами РФ, які не мають жодного відношення до українського громадянства, і так звана “націоналізація” майна та інше.
Нагадаю, що після окупації півострова уряд РФ запровадив широкомасштабну незаконну експропріацію та націоналізацію державної власності, великих підприємств, фінансових установ і навіть приватної власності фізичних та юридичних осіб.
Лише впродовж 2014-2017 рр. в окупованому Криму “вилучили” щонайменше 3800 земельних ділянок. Але РФ і цього було замало.
20 березня 2021 року набув чинності указ Володимира Путіна, відповідно до якого іноземним громадянам забороняється володіти землею на “прикордонних територіях”, до яких вони віднесли і Крим. Насамперед така заборона торкнулась українських громадян півострова, які не отримали російські паспорти, їм заборонили володіти землею в більшості районів окупованого Криму. Це ще один приклад того, як нашим громадянам доводилося проти волі йти на умови агресора, щоб просто мати можливість жити на своїй Батьківщині.
Судові рішення
Інший важливий момент — судові рішення. Ймовірно переглядати доведеться практично всі рішення, які окупаційні суди винесли протягом більш як 8 років окупації півострова. Але попереду процедура, почерговість та пріоритетність перегляду.
Передусім йтиметься про ті справи, в яких зафіксовані порушенням прав людини та ті, в яких однією зі сторін були окупаційні адміністрації. Очевидно, що всі наші політв’язні, які знаходяться в місцях несвободи через сфальсифіковані звинувачення від окупантів з вироками окупаційних судів, будуть звільнені навіть без перегляду справ.
Станом на зараз в окупованому Криму арештовані та засуджені щонайменше 155 громадян України, яких утримують на півострові чи у РФ. 109 з політв’язнів — кримські татари.
Ми говоримо про абсолютно абсурдні звинувачення в “тероризмі”, які висунули проти кримськотатарських активістів, серед яких Сейран Салієв, Сервер Мустафаєв, Емір-Усеїн Куку, Сервет Газієв та десятки інших.
Також добре відомі справи про так звані “диверсії”, за якими судили Нарімана Джеляла та братів Азіза і Асана Ахтемових. Їх позбавили волі на 17, 13 та 15 років відповідно. Хоча весь світ вже знає, що Джеляла затримали після його повернення з Києва, де він у серпні 2021 року виступив спікером на Установчому саміті Кримської платформи, попри погрози окупаційних адміністрацій. Про це навіть свідчать матеріали сфальсифікованої кримінальної справи.
Окупаційні суди виносять варварські “вироки” журналістам Владиславу Єсипенку та Ірині Данилович. Називають “секретною шпигункою” та звинувачують в державній зраді пенсіонерку Галину Довгополу.
Щонайменше 30 громадян України окупаційні адміністрації переслідують за участь у кримськотатарському добровольчому батальйоні імені Номана Челебіджихана за статтею 208 КК РФ, яка передбачає від 8 до 20 років позбавлення волі.
З початку повномасштабного вторгнення Росія почала посилювати репресії, ухваливши зміни до законодавства та запровадивши нову статтю 20.3.3 КпАП РФ про “дискредитації ЗС РФ”, яку розповсюдили також на тимчасово окуповані території. Нам відомо про понад 200 випадків адміністративних стягнень з українських громадян, яких “судили” за цієї статею.
Ми говоримо про всіх наших громадян, єдиним “злочином” яких була відмова від “руского міра” та вірність своїй державі, віросповіданню і культурі. Вони отримали “вироки” за те, що боролися проти окупантів, підтримували свій народ, виступали проти окупації, тримали інформаційний фронт, допомагали ЗСУ та своїй Батьківщині. Усі вони будуть звільнені.
В Україні вже існує Закон про соціальну та фінансову допомогу політв’язням та їхнім родинам. Звісно, після деокупації ми будемо посилювати цю допомогу та реабілітацію для наших людей. Головна ціль всіх заходів — встановлення справедливості для громадян України.
Варто наголосити, що ми хочемо забезпечити для мешканців Автономної Республіки Крим та міста Севастополя максимально “безболісні” та прості процедури заміни окупаційних документів на документи державного зразка та мінімізацію негативних наслідків невизнання державою певних видів окупаційних документів.
Тому що верифікація документів — це насамперед турбота про наших громадян, яким довелося прожити ці роки в окупації. Держава не забула про них, і боремося ми не лише за територію, а в першу чергу за наших людей.
Ще раз наголошую, що Україна не визнає окупаційні документи, а всі мешканці Кримського півострова були і залишаються громадянами України. Ми хочемо, щоб вони брали повноцінну участь у житті своєї держави, яка прямує до членства в ЄС.
