Реванш відцентровості?

Об’єктивні тенденції відцентровості й доцентровості — реалія будь-якого суспільства. З одного боку, розвиваючись регіони прагнуть максимально розширити свої права в плануванні й здійсненні со­ціально-еко­номічного поступу, а з другого — інтереси цілого, країни та нації, вимагають збереження єдності й природних обмежень регіональної самостійності. Боротьба цих двох тенденцій, що врівноважують одна одну, явище загалом здорове.

А якщо відцентрові процеси однозначно перемагають доцентрові, стаючи на шлях війни проти них, то йдеться вже про сепаратизм і реальну загрозу існуванню держави. Відцентровість набуває катастрофічного характеру, коли є втручання зовнішнього чинника. Вона існувала (передусім на Донбасі та в Криму) впродовж усіх років незалежності, але практично ніколи не виходила поза межі прийнятного. Усе змінилося у 2014 році, коли російська армія вдерлася на територію України, а п’ята колона, виконуючи наказ Москви, стала діяти відкрито.

Є підстави вважати, що без потужного іноземного поштовху навіть після Революції гідності події (як і в 2004—2005 роках) не перейшли б у фазу активного протистояння військового потенціалу України з проросійськими антидержавними групами. Водночас, якби відцентрові процеси від 1991 року належним чином долав наш уряд, то російський агресор, певно, не мав би всередині держави сприятливого ґрунту для інтервенції. Однак ці тенденції не лише не поборювались, а часто-густо роздмухувалися, центральна влада використовувала їх в інтересах внутрішньополітичної боротьби. Практично всі президенти України, годі й казати про менших політиків, грали на суперечностях між Заходом та Сходом, консервуючи їх, а не долаючи. Навіть їхня риторика різко змінювалася залежно від того, яку територію вони відвідували: Дніпропетровськ чи Львів…

У контексті місцевих виборів жовтня 2015 року постає запитання, чому вони посприяють: єдності чи дальшому посиленню відцентрових рухів у регіонах України? Автор схиляється до другої думки. З огляду на реальну ситуацію у визволених районах Донеччини та Луганщини, на Одещині, Миколаївщині, Херсонщині, у Запорізькій, Харківській та Дніпропетровській областях є підстави очікувати реваншу сепаратистських сил, що згуртованими колонами (хоч і доволі різноманітними, щоб не засмучувати електорат відсутністю варіацій і вибору) прямують до місцевих рад, де мають непогані перспективи здобути більшість. А коли врахувати, як багато сепаратистів представлено в складі позірно державницьких партій та блоків (приміром, у “Солідарності — БПП”), то така перспектива стає ще реальнішою. І що потім? Потім може відбутись уже знайомий нам із минулого якийсь “конгрес місцевих рад Сходу і Півдня України” з черговим “ПІСУАРом”, але тепер уже міцно підтриманий Путіним, який продовжує втілення свого плану, але тепер уже з наголосом на внутрішньо українських сприятливих для Москви чинниках… Можна буде повернути на порядок денний проект “Новоросія”, але вже як нібито внутрішній (волевиявлення українського народу!), і знівелювати важкі перемоги Збройних сил України на Сході, відкинувши державу в період літа — осені 2014 року…

Чому місцево-електоральні перспективи настільки невтішні? А тому що за півтора року (величезний час у періоди війн і революцій!) влада Турчинова, Яценюка, Порошенка геть нічого не зробила для системної десепаратизації України (насамперед Півдня і Сходу). Місцева Феміда в цих регіонах судить проти інтересів держави здебільшого на користь сепаратистів, терористів та інших пропутінських елементів, силові структури (передусім на визволених територіях Донбасу) переповнені ворогами єдності України (менти, що здавали райвідділки МВС псевдореспублікам “ДНР” і “ЛНР”, продовжують службу під орудою міністра Авакова). Як боротися на місцях із тими, з ким у центрі співпрацюєш? Чимало “сепарів” потрапило у виборчий список імені Петра Порошенка (цілком у руслі його політики “великого доґоворняка”).

Ми пам’ятаємо, чим закінчився для України “доґоворняк” Ющенка з Януковичем після Помаранчевої революції. Нині наслідки будуть гірші. Звісно, мотивація та аргументація таких виборів під час війни була вкрай демагогічна. Мовляв, децентралізація, демократизація, розширення прав місцевого самоврядування і т. ін. Є підозра, що в умовах практичного дефолту державних ресурсів центральна влада вирішила через “децентралізацію” поділитися корупційними прибутками з місцевими елітами, розраховуючи, що це зміцнить її позиції і в якусь там чергу єдність України… Навряд. Радше, навпаки, посилить відцентрові настрої: коли Київ настільки слабкий, що хоче підкупити місцеві еліти, то треба скористатися ситуацією максимально й посилити свої вимоги до нього. Це вірогідніший варіант розвитку подій. Як справедливо зазначив народний депутат Андрій Сенченко, “у країні поглиб­люється політична криза, вибори її ще більше загострять”.

А що стосується демагогічних гасел на користь ризикованої і смертельно небезпечної за нинішніх умов електоральної акції, то висуванець Петра Порошенка Міхеїл Саакашвілі публічно в телеефірі сказав: “Яка мотивація тих, хто балотується до райрад, міськрад, сільрад? Вони витрачають по $10 тис., $15 тис., $100 тис., щоб стати мерами й депутатами. Ці ради розподіляють землю. Майже всі партії в цьому розподілі беруть участь. А в нас децентралізація і розширення прав професійних шахраїв. Без великого очищення, що зачепить сотні тисяч людей, демократія в Україні не спрацює”.

Відмова Порошенка запровадити воєнний стан в умовах реальної війни стала для України скринею Пандори. Навіщо взагалі саме зараз проводити ці вибори? Жодна адекватна країна воюючи такого не робить... Це голосування стане легітимацією сепаратистських угруповань в областях України, з чого, поза сумнівом, скористається російський агресор, усіляко сприяючи відцентровій вакханалії. Чи не є такі авантюрні дії офіційного Києва свідченням тотальної безвідповідальності “рошенівської” влади, ба більше, її небезпечності для країни?

Певна річ, після виборів ситуація в Україні буде гіршою, ніж до них, і доведеться докласти величезних зусиль, щоб мінімізувати негативні наслідки ще однієї авантюри влади.

Звісно, постане питання про нейтралізацію загроз, що виникнуть, і про термінове стимулювання доцентрових явищ. Тут не уникнути радикальних соціально-економічних реформ, які слід було проводити ще вчора (податкова, підтримка дрібного та середнього бізнесу, судова, силових структур, державної служби тощо). Для цього потрібна команда реформаторів, а не імітаторів і симулянтів реформаційної діяльності. Перетворення треба проводити швидко (два-три роки мають дати результат) і жорстко, долаючи опір зацікавлених у стагнації країни груп та осіб. Абсолютно необхідною є справж­ня, а не імітаційна “рошенівсько”-шокінська боротьба проти корупції, коли справді доведеться за рецептом лідера Сінгапуру Лі Куан Ю посадити трьох найближчих друзів пана Порошенка, як він сам публічно рекомендував колишньому генеральному прокуророві Яремі. Хоча слідча тяганина з “діамантовими прокурорами” бачиться яскравим викриттям феноменально толерантної до владної корупції політики нинішнього уряду.

Цій владі в умовах війни варто припинити переслідування “українського буржуазно­го націона­лізму” в особі бійців добровольчих батальйонів, волонтерів та активістів і робити ставку на національні цінності українців, на український патріотизм, який нині сповідує більшість наших громадян.

Політика послідовного захисту національних інтересів, нещадна боротьба проти зрадників і капітулянтів, патріотизм урятують цілісність держави, максимально обмеживши сепаратизм.

Однак така політика навряд чи буде можлива без усунення кланово-олігархічних структур. Проте все тут описане є кричущим антиподом характеру та дій чинної влади. У цьому полягає найголовніша проблема сучасної України.

Ігор ЛОСЄВ