П’ятдесят відтінків “сірості”

На третьому році війни стає дедалі зрозумілішим, що ми живемо в дивні часи. Ера “сірих” лідерів — це коли лідери є, а рішень, які вони мають ухвалювати, немає. “Сірі” думають про те, як обратися, а не вирішити проблеми суспільства, яке їх обрало. Вони вміють використовувати технології, але не здатні до аналізу й позбавлені вміння прорахувати хоча б на два кроки вперед. Яскраві зірки на світовому політичному небосхилі є, але вони — радше виняток, аніж правило.

“Сірі” не є новітнім феноменом, проте на сучасному етапі їхня недалекоглядність і нерішучість обходяться особливо дорого. Коли потрібно знов і знов нагадувати про те, що Україна зараз захищає самі основи світового порядку, встановленого їхніми попередниками, що з кожним днем війни реінкарнація фашизму в ядерній Росії стає дедалі очевиднішою, що загравання з дияволом або блокада кордонів України за будь-яких обставин — це злочин проти власного майбутнього й усі інші міркування є дрібними порівняно з цим, питання про роль особистості в історії виглядає далеким від вирішення.

Наявність лідерів, які не вміють або не бажають ухвалювати стратегічні рішення, значно ускладнює формування нового світопорядку. Здорові побоювання й обережність не є поганими порадниками на етапі аналізу ситуації, проте чітке уявлення про способи впливу на перебіг подій є чудовим засобом подолання страху. Особливо дивує повторення історії кінця СРСР, коли нас переконували підписувати новий союзний договір, побоюючись розвалу імперії зла замість того, щоб рішуче її добити. Тепер “сірі” побоюються розвалу Росії замість того, щоби без вагань надати Україні ефективні засоби боротьби на заміщення тих, які було знищено після укладання Будапештського меморандуму в 90-х. Наразі варто серйозно розмірковувати над тим, що робити з епідемією фашизму в РФ, а не розраховувати на поновлення “бізнесу як зазвичай”, щойно з’явиться шанс. Путінська Росія — це більше, ніж Путін, який рано чи пізно переїде спочатку в мавзолей, а потім — на звалище для сміття, тож замість тремтіння варто розробляти плани на майбутнє, рухаючись, умовно кажучи, шляхом Тетчер, а не Чемберлена. Має бути розроблена довготермінова політика демонтажу останньої з імперій, зокрема політичні рішення стосовно повернення додому окупованих Росією територій не лише України, а й інших країн, їх демілітаризації й відновлення.

Свого часу генерал МакАртур, який приймав капітуляцію й отримав надзвичайні повноваження щодо врегулювання справ у повоєнній Японії, був аж ніяк не “сірим”. Він умів ухвалювати рішення, що визначали майбутнє, а не тремтів від невизначеності. На щастя, він спирався на поради фахівців, які добре зналися на предметі, й цілу низку ключових рішень щодо майбутнього Японії ухвалив саме вольовим чином, усупереч стереотипам і емоціям, і навіть вимогам Білого дому. Збереження особи імператора як символа єдності країни, хоча й зі зміненим статусом, можливість формування уряду Японії, який здійснював подальші кроки з відбудови країни, хоча й на основі нової Конституції та виборчої системи, були сміливими й абсолютно вірними рішеннями. МакАртур мав чітке усвідомлення майбутньої ролі Японії у регіоні, необхідності покарати військових злочинців і водночас зберегти традиції, що були важливими для сутності нації, а також мав бажання дати Японії змогу дихати й виправити помилки минулого. Успіх не забарився.

Сьогодні як на Заході, так і на Сході спостерігається щось близьке до паніки через можливе повернення Дональда Трампа до Білого дому. “Сірі” впевнені, що настане ледь не апокаліпсис. Але ж ніхто не обіцяв, що буде легко. Багато хто згадує при цьому покійного Сіндзо Абе, прем’єр-міністра Японії в часи першої каденції Трампа. За загальним визнанням, він був єдиним із лідерів “Групи семи”, який знаходив із Трампом спільну мову й умів із ним говорити. Наразі в численних публікаціях на тему майбутнього “сірі” експерти розмірковують: що робити тепер, коли Абе немає? Знов-таки складається враження, що відсутність волі та спроможності до аналізу стали одним із трендів міжнародної політики. Система, яка такою мірою залежить від результатів виборів у одній, нехай і супердержаві, не є ні ефективною, ні стійкою. Європейський Союз щойно в історії зі схваленням пакету допомоги Україні продемонстрував, що інституція може протистояти волі “сірих”, якщо йдеться про стратегічні рішення і є твердий намір ці рішення реалізувати. Так само інституції мали б діяти й у інших випадках. Суверенність демократії виключає зовнішнє втручання у виборчий процес, проте міжнародне співтовариство має подбати про власний імунітет у разі виявлення інфекції “сірості”. Не виключено, що наступним буде випробування характеру та міцності організму НАТО.

У Вікіпедії є стаття “Нерозв’язані проблеми фізики”, яка, відповідно до назви, містить перелік проблем фізики, що десятиліттями залишаються нерозв’язаними попри зусилля тисяч учених у всьому світі. Проте статті “Нерозв’язані проблеми зовнішньої політики” у Вікіпедії немає. Можна припустити, що саме “сірі” зацікавлені в тому, щоб такий перелік ніде й ніколи не з’явився. Бо тоді постане багато запитань, на які треба давати відповідь. Наприклад, яким є зв’язок між миром і безпекою? Як вирішити проблему Єрусалима, що лежить у самому центрі процесу так званого близькосхідного врегулювання? Як співвідносяться релігія та свобода? Наскільки ефективною є система колективної безпеки, якщо досі вона жодного разу не тестувалася? Чому вочевидь незаконне членство Росії в ООН і РБ ООН не оскаржують цілком законні члени цих організацій? Як забезпечити ефективне міжнародне правосуддя, справедливе використання ресурсів, як стримувати агресивні та ревізіоністські режими, які попри всі санкції й обмеження здатні створювати ядерну та ракетну зброю? Чому всі й далі говорять про “Глобальний Південь”, якщо під цим кожен розуміє своє, у чиїх інтересах відбувається “економічне зростання” і що насправді є “розвитком”? Чому подовження середньої тривалості життя, з одного боку, розглядають як ознаку цивілізованості країни та суспільства, а з іншого — проголошують гальмом для розвитку? Держави та корпорації — хто ким керує і як установити оптимальний баланс між державною політикою й прагненням корпорацій отримати максимальну вигоду? Хто і як формує національні інтереси й наскільки вони залежать від волі особистості? Як можна боротися зі змінами клімату, стимулюючи споживання та спалюючи рекордну кількість нафтопродуктів і вугілля, бо інакше показники “розвитку” будуть недостатніми? Зрештою, як можна й чи можна змінити щось, нічого по суті не змінюючи?

Звісно, на всі ці й багато інших запитань можна знайти цілком раціональні відповіді та пояснення. Так само, як прихильники MAGA дуже чітко й просто пояснюють, чому саме Трамп має стати президентом. Так само й “сірі” вміють пояснювати, чому Україні не варто надавати зброю чи виділяти допомогу. Із “сірими” дуже важко сперечатися, бо під час дискусії людина розумна буде змушена спуститися на його чи її рівень, а там “сірий” переможе, бо він на своєму рівні є професіоналом.

Невірно прирівнювати “сірість” до відсутності освіти чи специфічних знань. Насправді відсутність волі й здатності до передбачення можуть як співіснувати з інтелектом, так і ні. Коли спостерігаєш за тим, на що перетворився Твіттер після зміни власника, стає зрозумілим, навіщо той інвестує у штучний інтелект. Попри цікаві технологічно корисні речі, які ШІ може робити, інвестувати у штучний інтелект простіше, ніж підвищувати власний. Так само, коли з’явилося телебачення, побутувала думка, що воно зупинить розвиток театру. 1899 року співробітник американської патентної компанії Чарльз Дуел із сумом записав у щоденнику, що йому, вочевидь, доведеться шукати нову роботу, бо “все, що мало бути винайденим, уже винайдено”. Дмітрій Менделєєв вважав найскладнішою технічною проблемою ХХ століття утилізацію гною, адже “поголів’я коней і далі приростатиме швидкими темпами” з огляду на необхідність збільшення кінної тяги для економічного розвитку. Таких прикладів можна навести безліч. Співвідношення між інтелектом і “сірістю” — це одна з невирішених проблем, яка потребує додаткового вивчення.