Путіну дозволено вірити, що він не програв війну

 Оригінал цього тексту опублікований у французькому виданні “Le Monde”. З дозволу автора “Українська правда” публікує українську версію цього матеріалу.

“Програна битва — це битва, яку ми вважаємо програною”, — писав на початку 19 століття граф Жозеф де Местр, посол Сардинії при дворі царя в Санкт-Петербурзі.

“Саме думка програє битви, і саме думка їх виграє”.

Те, що він сказав про битви, стосується і війн.

За всіма об'єктивними критеріями Володимир Путін уже програв злочинну війну, яку він в односторонньому порядку розпочав рівно рік тому, 24 лютого 2022 року.

Жодна з початкових цілей — швидко завоювати найкращу частину країни, повалити уряд Володимира Зеленського та встановити на його місці маріонеткову владу, яка назавжди повернула б Україну до лона Росії — не була досягнута.

Елітні полки російської армії, найбільш підготовлені та оснащені, були практично знищені в перші місяці війни.

Російська армія втратила понад 200 000 людей убитими чи пораненими, а також половину своєї бронетехніки; вона майже спустошила свої запаси високоточних ракет і показала свою слабкість усьому світу.

Зараз Росія значною мірою ізольована, відрізана від більшості світової торгівлі. Її економіка слабшає з кожним днем ​​під вагою наймасштабніших санкцій, які будь-коли вводилися. Вона остаточно втратила свій найбільший природний ринок для своїх газу та нафти. А також більша частина її еліти перебуває у вигнанні.

Найочевиднішим довгостроковим наслідком цієї війни і найпевнішим буде повна васалізація країни Китаєм.

Сполучені Штати, витрачаючи 5% свого річного військового бюджету на підтримку Збройних сил України, знищили чи серйозно підірвали 50% російського військового потенціалу.

Проте Путін не вважає, що він програв війну. Навпаки, він продовжує її, наказавши останніми днями провести нову масовану операцію зі взяття під контроль Луганської та Донецької областей.

Як це можливо? Просто бо йому дали можливість думати, що він не програв; бо ми не робимо те необхідне, щоб змусити Путіна — його самого чи принаймні його оточення, безперечно готове усунути його в разі поразки — визнати, що він програв свою війну.

Це відбувається передусім через нашу боязкість і малодушність, які цей колишній агент КДБ вміє безпомилково вчути під усіма нашими діями, безумовно сильними, на користь України.

Незважаючи на все, що сталося за останній рік, ми не навчилися переставати посилати йому сигнали слабкості, ні, навпаки, посилати йому єдиний сильний і достовірний сигнал: ти програв, зупини цю війну і домовляйся, або твої сили в Україні будуть розчавлені, нещадно, будь-якими засобами.

Канцлер Німеччини Олаф Шольц став таким майстром цієї неспроможної нікого обдурити гри в брехливу демонстрацію сили, що українці утворили з його імені дієслово — шольцинг: “Повідомляти про добрі наміри, щоб потім знайти/використати будь-яку причину, щоб відстрочити та/або перешкодити їх здійсненню”.

Еммануель Макрон, схоже, нарешті зрозумів, що немає сенсу повторювати на всі лади, що “ми не повинні принижувати Росію”. Тепер він заявляє, що “Росія не може, не повинна перемогти”. Це вже набагато краще, проте він однаково досі не наважується сказати, що Росія обов'язково повинна програти цю війну.

Що б західні держави не робили для допомоги Україні, вони продовжують мало не відчайдушно вказувати межі своєї готовності допомагати.

Початкової, ясної, раціональної американської позиції було більш ніж достатньо: ми не відправимо жодного солдата НАТО воювати й ніколи не загрожуватимемо законній території Російської Федерації (на відміну від незаконно анексованих частин України). До чого з самого початку слід додати: крім того, всі засоби будуть хороші, щоб витіснити російські війська з України.

Чому ж тоді деякі керівники продовжують заявляти, що ми не повинні давати ні літаків, ні ракет великої дальності, ні того, ні іншого? Чи думають вони про те, як ці меседжі розуміє Путін?

“Володимире, незважаючи на все, що ти нам показав, ми тебе боїмося. Ми боїмося твоїх ракет, твоїх ядерних бомб. І щоб довести тобі нашу добру волю, ми продовжимо боротися з тобою однією рукою, а друга залишиться зв'язаною за спиною”, — так Путін розуміє нашу непохитну волю підтримувати Україну.

У листопаді минулого року на польську ферму впала ракета, вбивши двох мирних жителів. Володимир Путін на мить, мабуть, дуже злякався: а що, якщо НАТО нарешті застосує статтю 5? Але його швидко заспокоїли.

Практично відразу всі кинулися заявляти, що це українська ракета ППО, яка була помилково випущена не в той бік. Знову ж таки, ми сумлінно думали уникнути ескалації.

Насправді немає значення, чи була ракета українською, чи ні. Росіяни на нашому місці кричали б про провокацію НАТО, і вони зрозуміли той факт, що ми не використали інцидент для того, щоб відзначити влучення і для дестабілізації, лише як визнання абсолютної слабкості.

Путін зробив — і правильно — висновок, що ми зробимо все, щоб уникнути найменшого розширення конфлікту, і що він, як і раніше, матиме повну свободу дій в Україні. Звідси, безумовно, його рішення збільшити призов до армії і розпочати новий наступ на Донбасі, незважаючи на людські втрати з його боку, які нічого для нього не варті.

А українці? Вони переконані, що перемогли, вже перемогли й обурені тим, що їхні західні партнери цього не розуміють і досі відмовляють їм у засобах для завершення справи.

Наші дрібні поставки зброї для них — жорстоке катування, вона завжди приходить надто повільно, місяці по тому, коли вона могла б остаточно змінити стратегічний баланс.

Якби українці в листопаді мали танки, які їм тільки обіцяють зараз, вони могли б продовжити наступ на Лимані та Херсоні, відбити більшу частину Луганської області та відрізати російський “сухопутний міст” між Кримом і Донбасом на рівні Мелітополя.

Сьогодні все було б зовсім інакше. Тоді, можливо, Кремль був би змушений у стані відчайдушної слабкості нарешті сісти за стіл переговорів.

Натомість війна продовжує бушувати, спустошуючи українські міста й життя та попутно завдаючи шкоди європейській економіці.

Українці, які зазнають майже таких же страшних втрат, як і росіяни, можуть закінчити цю жорстоку війну цього року.

Вони мають майже все, що їм потрібно: мільйон солдат добровольців, готових і сповнених рішучості боротися, чудову структуру командування та управління, вміння вести сучасну війну та використовувати її передові методи (інтеграція загальновійськових озброєнь, використання розвідки в реальному часі у всіх її формах, масштабована комп'ютерна візуалізація поля бою тощо), реальна здатність до інновацій та адаптації й, нарешті, божевільна мотивація, яку створює необхідність захисту своєї країни від екзистенційної загрози.

Їм не вистачає лише деяких категорій озброєнь, які одні здатні схилити шальки терезів проти єдиної сили, що залишилася в Росії: маси і волі застосовувати її без гальм і без обмежень.

Наші країни, принаймні західноєвропейські, схоже, ще не усвідомили тієї екзистенційної загрози, яка тяжіє над усією Європою.

Те, чого прагне Володимир Путін, це не лише завоювання України — це повна поразка укладу нашого суспільства та нашого способу життя, з нашими свободами, нашою відкритістю, нашою недосконалою, але, проте, необхідною демократією.

Начебто за останні 70 років світу ми забули, для чого насамперед було створено Європейський Союз: для запобігання відродженню війни між народами на європейському континенті. Ця мрія, мрія засновників, згодом і під тиском розширення спільноти трансформувалася в економічну інтеграцію, а потім у колосальну бюрократичну машину.

Разом з тим, геополітика розчинилася в нормах і нескінченних процесах прийняття рішень. Тепер, завдяки нашій слабкості та боягузтву за останні 20 років перед очевидною загрозою, війна повернулася, хочемо ми цього чи ні, а разом з нею і геополітика.

Коли хтось нав'язує вам війну, є лише одне рішення — виграти її.

Українці праві, стократно праві, кажучи, що їхня кров захищає Європу. А тим, хто зі здриганням посилається на можливість “Третьої світової”, давно час зрозуміти, що Третя світова війна з волі Володимира Путіна вже тут, і що ми всі залучені: Європа і Сполучені Штати, а також Китай і африканські країни, які страждають від голоду, викликаного російським вторгненням і диктаторами, яких найманці Кремля підтримують в одній країні за іншою.

Путін знає, що потрапив у тотальну війну, він говорить про це голосно і ясно й поводиться відповідно, усвідомлюючи також, що на карту поставлено існування його режиму та його власне. Отже, він зробить усе можливе, щоб не лише завоювати все більшу частину України, а й атакувати і нашкодити нам безпосередньо: втручання у вибори, конспірологічна дезінформація в Інтернеті, саботаж трубопроводів, безпілотники біля стратегічних об'єктів у Балтійському чи Північному морях, порушення європейського водного чи повітряного простору — це лише початок, тести, щоб побачити, як далеко він може зайти далі.

Путін відмовляється визнати поразку. Але й ми програти теж не можемо, тому що ціною поразки стане зникнення всього, що нам дороге.

Ніхто з нас тут, у Європі, не хоче жити у світі, чиї дарвінські правила диктуються Росією та Китаєм, у світі, де сильні беруть те, що хочуть, а слабким залишається лише лягти та померти.

Тому нам вирішувати, що ми маємо перемогти. Перемога Європи у цій війні, яку ми не обирали, пролягає через перемогу України. Ви повинні почати з віри в це.

Джонатан ЛІТТЕЛЬ, письменник та режисер