Про російські стратегії закінчення війни

 Якщо переглянути список осіб, які в різні часи були прем’єрами в Росії, то у вічі впадає ціла когорта випускників Санкт-Петербурзького університету: Столипін, Штюрмер, Керенський і тріо Ленін / Медведєв / Путін з юрфаку зокрема. Цікава така компанія. І політика, котру ці випускники формували щодо України, не надто відрізнялася кінцевою метою: знищити українську державність. Зараз ця корпорація монстрів дійшла до останнього огірочка у своїй політичній банці — розв’язала війну.

Від початку літа ворог захопив ініціативу, випереджав Сили оборони в рішеннях і діях, постійно нарощував масштаби операції, болюче вдарив біля Очеретяного на Покровському напрямку, біля Піщаного на Куп’янському, розгорнув наступ на Харківському, Торецькому, створив багато проблем біля Часового Яру. Результат — загроза переростання тактичних успіхів в оперативний прорив на Покровськ і Куп’янськ.

Ми бачимо явний намір охопити Слов’янсько-Костянтинівську агломерацію та захопити Селидове й Покровськ, що дозволить ворогу досягти проміжної мети — захопити Донецьку область. Усі інші дії мають допоміжний характер. Водночас ці дії на інших напрямках за сприятливих умов можна розвинути в оперативний успіх.

Усе це вимагає від військово-політичного керівництва України планувати й готувати кроки, спрямовані на перехоплення ініціативи. 

Аж тут Курськ.

Ця операція Сил оборони не повною мірою повертає їм ініціативу, але ставить жирний хрест на ідеї противника закінчити війну одним потужним ударом з території РФ через Чернігівську, Сумську та Харківську області в напрямку на Полтаву — Київ. Зараз же противник вимушений шукати й перекидати в Курську область боєздатні резерви, щоб організувати оборону. Чи принаймні протидію. 

Аби зрозуміти масштаби заходів, необхідних ворогові терміново: визначити війська, котрі візьмуть участь в оборонній операції, вивести їх з боїв, перекинути в Курську область, розвантажити, зосередити, поповнити й дозабезпечити; створити оперативну побудову, обладнати рубежі й загородження; розпочати операцію. Місяць щонайменше. Але ми чуємо лише про перекидання піхоти. А де артилерія, ППО, сили й засоби бойового забезпечення, логістика, медицина? 

І сюди — жирна крапка: Радбез РФ вирішує проводити контртерористичну операцію! Замість військової оборонної — контртерористичну!!! Спецслужби Росії мають зупинити рейдові дії принаймні чотирьох бригад з повним комплектом сил і засобів підтримки-забезпечення й короткою логістикою із Сумської області. Якщо у 2022-му алогічність дій ворожих штабів мене дивувала лише в лютому, то зараз навіть дивуватися якось не комільфо.

До походу Сил оборони на Курськ противник мав три більш-менш реальні для нього стратегії:

Варіант 1: тотальна війна до повного досягнення мети — знищення держави Україна;

Варіант 2: окупація Луганської та Донецької областей у межах їхнього українського адміністративно-територіального поділу й утримання раніше загарбаних територій;

Варіант 3: створення на загарбаних територіях Новоросії (чи іншої “якоїсьросії”) та запихання цієї ракової пухлини в Україну на правах автономії (читай — якоря євроатлантичних прагнень).

Короткий аналіз варіантів:

Варіант 1: відкусити всю Лівобережну Україну з Києвом включно, стимулювати втому партнерів від війни, яка має вплинути на геополітичний курс України, постачання ресурсів, фінансову підтримку. Дорого, довго, жодної ясності;

Варіант 2: наступити імперській пісні на горло в обсягах територій, які хочеться загарбати, а можливо, щось і віддавати. Більш-менш реально, менш затратно, ніж варіант 1, можна встигнути за рік-півтора, економіка РФ може й витримати;

Варіант 3: у процесі створення “якоїсьросії” її доведеться годувати. Гарантій, що вийде КНДР, а не Південна Корея з решти українських територій, не існує. Можна змарнувати час і ресурси. Вкластися в рік-півтора не виходить, адже темпи просування 100 м на добу цей процес затягнуть не на десятиліття. “Згортання української оборони”, “глибокий прорив”, “обвал фронту” й інші військово-наукові шаблони видаються малореальними, а після Курська навіть трохи фантастичними.

Підсумуємо: незалежно від обраної стратегії, ворог бажає втримати певну частину української території, яка стає розплідником воєнних загроз у всіх можливих напрямках. До цієї території висувають певні вимоги: 

а) можливість її утримання (тут треба якусь природну перешкоду — Дніпро, наприклад, щоб сформувати новий кордон / оборонний рубіж);

б) територія повинна мати економічну, історичну, культурну чи ще якусь цінність для українського суспільства.

Що ми бачимо сьогодні: Лівобережною Україною можна вдавитися. Відносно стабільно утримати Донбас, але про його економічний потенціал варто забути на певний період. Дуже привабливий вигляд під це завдання має Харків, але поки що росіяни змагаються (умовно кажучи) за село Тихе. Хоча водночас будують комунікації Ростов — Маріуполь — Крим, які за об’ємами перевезень уже перевершили Керченський міст. Усе це вказує на загальну невизначеність стратегії противника.

Не забуваємо, що ресурсні можливості вести війну у ворога величезні, але не безмежні, варто говорити про середньострокову перспективу. Фільтруємо стогін російської пропаганди, ігноруємо проплачені публікації в західних медіа. А ось до заяв про неприйнятність війни в довгостроковій перспективі для РФ прислуховуємося. Ворогу це виходить надто криваво й затратно.

Але ж не можна відкинути російський фетишизм — війну треба закінчити перемогою, “ми за ценой нє пастаім!”. Імідж там ніщо, захоплений хутір на три розвалені до фундаментів хати — все. Якщо припустити, що метою боїв на Харківському напрямку є не створення “буферної зони”, а окупація Харкова, то пазл більш-менш складається — ось вона, гучна перемога, “Харків наш” і таке інше. Стоп, війна! 

Далі має бути стратегічна пауза, аби віднайти баланс у новій реальності та всередині власної країни, підготуватися до продовження війни, адже Україна все ще існуватиме. З іншого боку, захоплені Покровськ, Куп'янськ, Селидове, Торецьк, Вугледар, Часів Яр за належних зусиль пропаганди цілком підходять на роль “колективного Харкова”.

Про суто військові особливості й військові ж інструменти реалізації стратегій — у наступній публікації.