Про реформи і дефолт: чи слід чекати чергового траншу

Дасть чи не дасть нам черговий транш Міжнародний валютний фонд?

Над цим питанням сушать мізки багато аналітиків.

Як на мене, ми приділяємо цьому питанню надто багато уваги.

Весь час отримувати кошти неможливо, тим більше, що ми їх отримуємо у вигляді кредитів, які потрібно буде віддавати.

Краще було б подумати, як створити механізм мінімізації позичання коштів, щоб економіка працювала на внутрішніх ресурсах і зверталася до зовнішніх лише тоді, коли їй потрібно розвиватися, а не коли її потрібно рятувати.

Це ключове питання, незалежно від пристрастей довкола реструктуризації боргу.

На жаль, економічна модель, яка протягом багатьох років існувала в Україні, спиралася на зовнішні запозичення.

Позичали держава, банки, суб'єкти господарювання. Я не кажу, що це погано. Однак при цьому слід дотримуватися золотого правила: позичати для розвитку, а не для споживання. Ми ж влазимо у нові борги, щоб повернути старі.

З іншого боку, маємо розбалансований платіжний баланс. Тобто сума валюти, яку отримуємо, експортуючи наші товари, менша, ніж сума валюти, яку хочемо мати, щоб імпортувати товари інших виробників. Ось, власне, суть проблеми.

Ми періодично звертаємося за допомогою до міжнародних фінансових організацій і просимо, щоб вони покрили цей дефіцит, а самі девальвуємо власну грошову одиницю, щоб вирівняти ситуацію. Зрозуміло, що так вічно тривати не може.

Зараз точиться багато розмов довкола теми дефолту, який дамокловим мечем навис над Україною. Хоча не так і важливо, буде він чи ні. Є багато країн, де відбувся дефолт. Власне, дефолт — це коли держава перестає платити за своїми зобов'язаннями, але майже всюди вона потім домовляється з кредиторами.

Натомість, є три важливі питання.

Перше — наявність у держави стратегії економічного розвитку і системи планування. Не можна жити одним днем — від траншу до траншу.

Друге питання — правила для бізнесу. Наприклад, ми щороку пропонуємо новий податковий кодекс. Вважаю, що слід накласти мораторій на зміну податкового законодавства. Правила повинні бути стабільними, і їх треба виконувати.

Третє питання — фінансова система. Статистика свідчить, що промисловість упала на 21%, ВВП скоротився більш ніж на 17%. У мінусі — практично все: і будівництво, і транспорт, і навіть сільське господарство, яке раніше завжди зростало.

Серед головних причин — фінансування і кредитування. Підприємства не можуть отримати позики навіть на оборотні кошти, не кажучи про інвестиційний розвиток. Зростає кредиторська та дебіторська заборгованість.

Так і до 1990-х років недалеко. У кого з пам'яттю гаразд, той, безперечно, пам'ятає кризу неплатежів, коли одні не могли заплатити в бюджет, другі — отримати з бюджету, треті — розрахуватися між собою.

До ситуації мав би підключитися Національний банк — не абстрагуватися, а предметно зайнятися процесами, які відбуваються в реальному секторі.

Зрештою, джерелом оздоровлення банківської системи повинні бути не реабілітаційні кредити та кошти уряду. Це мають бути кошти підприємств і населення. Будуть багаті підприємства — буде багате населення — буде здорова банківська система.

На жаль, переважає хибна думка: спочатку слід оздоровити банківську систему, а вона вилікує економіку. Як показує практика, такий підхід може лише призвести до низки послідовних криз.

У фокусі повинна бути промисловість, насамперед, переробна, бо вона дає високу додану вартість. А це — прибутки, зарплата, доходи бюджету. Зрештою, це і кошти для реформ. Логіка проста: не буде грошей — не буде реформ.

Першою у черзі на проведення повинна стояти реформа державного управління і судової системи. Потребує реформи і фінансовий сектор, який мусить виконати функцію перерозподілу грошей від тих, у кого вони є, до тих, кому вони потрібні.

У нас все навиворіт: підприємства бідні, населення забрало депозити з банків, і тепер у них нема коштів, щоб кредитувати реальний сектор. З іншого боку, ніхто не бере кредитів, бо вони дорогі, отже, нема сенсу їх брати. Під ці позики нема застави, бо впала вартість усієї економіки, і ніхто вже нікому не вірить.

Одне із завдань реформ — повернути довіру до уряду, судової і банківської систем.  Довіра повинна бути нашим маяком. У діях уряду бракує системності. Його треба звільнити від різних дрібниць, він повинен працювати над стратегічним питанням: куди йде країна? Тобто потрібна стратегія розвитку країни.

Люди, отримуючи рахунки за житлово-комунальні послуги з астрономічними для них цифрами, повинні розуміти, заради чого вони затягують паски. Чи для того, щоб їх діти жили краще, чи, може, й самі застануть кращі часи. Уряд повинен не казки розказувати, а представити реальний план розвитку країни.

Ми стоїмо біля межі неповернення, коли економіка ось-ось може досягнути нижньої технологічної позначки. Зношується технологічна інфраструктура, старіє людський капітал. Його треба відновлювати, причому у кращій якості, на п'ять-десять років наперед. Якщо, звичайно, хочемо бути конкурентоздатною державою.

Інакше нас чекає сумна перспектива. Ми можемо скотитися до рівня сировинної держави з невеликими зарплатами та бюджетом і з невизначеним майбутнім.

Анатолій МАКСЮТА, президент Економічного дискусійного клубу