Привид другої Лівії

“Відмахнутися від відповідальності Америки як лідера та зректися наших зобов’язань перед іншими людьми за таких умов значило б зрадити самих себе. Деякі нації можуть заплющити очі на безчинства в інших країнах. Сполучені Штати Америки не такі. І, як президент, я не чекатиму, поки постануть картини масових убивств та могил, щоб почати діяти”, — заявив президент США Барак Обама, пояснюючи своє рішення розпочати військову операцію в Лівії. Нині американці знову й знову повторюють це висловлювання керманича країни. Щоправда, не щодо Лівії, а щодо Сирії. У цій ключовій для вічно хисткого близькосхідного еквілібріуму країні є вже все, проти чого застерігав американський президент, — масові вбивства протестувальників, цивільного населення військовими та спецслужбами, свіжі могили молодих людей. А тут ще й держсекретар Гілларі Клінтон на початку масових протестів у Сирії назвала Башара Асада “реформатором” на противагу Каддафі, диктатору, котрий організовував теракти. “Це соромно”, — можна почути від американців, коли їм нагадуєш про “реформатора” Асада.

Що робити з “реформатором”?

Він змінив батька на президентській посаді 2000 року. На реформи в нього було понад 10 років. У сучасному світі історичний час узагалі спресовується. Лідер нації не може обіцяти політичних і економічних реформ як виходу з кризи, що охоплює всю країну, якщо в нього за плечима вже десятиліття правління. Це несерйозно. За сирійськими офіційними джерелами, рівень безробіття в країні останнім часом сягав 10—12%. Але різні незалежні оцінки наводять іншу цифру — 20%. У деяких регіонах країни не вистачає води. І це все на тлі браку свободи слова й взагалі будь-яких політичних свобод. Уявіть, що ви сидите за святковим столом у великій компанії, з-поміж них є рідні, друзі й малознайомі люди. Якщо це відбуватиметься в Сирії, то серед них обов’язково буде хоча б один інформатор сирійських спецслужб. Тому в цій країні люди давно мають два обличчя: маску для широкої публіки й справжнє обличчя лише для найближчих, кому абсолютно довіряють.

Американські медіа підхопили сирійську тему дуже активно, практично жодне інтерв’ю з відомими політиками не обходиться без запитання про те, що, власне, робити з Сирією? На перших республіканських внутрішньопартійних президентських дебатах у Грінвіллі в штаті Південна Кароліна журналісти, процитувавши Барака Обаму, не оминули цього запитання. Жодної конкретики. Ведучий CNNзапитав, що ж робити, екс-кандидата в президенти сенатора від Аризони Джона МакКейна, досвідченого й загартованого в зовнішньополітичних баталіях, на чому він так любить наголошувати. Той сказав, що американці мають показати сирійцям, що вони разом із ними, що вони їх підтримують, але жодної реальної можливості для нового військового втручання він не бачить. Залишається лише запитати: як можна дати зрозуміти сирійцям, що демократичний світ на їхньому боці, якщо в багатьох містах не працюють навіть прості телефонні лінії?

Тим часом Башар Асад пообіцяв провести реформи, звільнив деяких звинувачених у корупції чиновників і скасував надзвичайний стан. Але водночас продовжує санкціонувати розстріли демонстрантів. Ніхто у світі наразі не володіє реальною цифрою кількості загиблих у Сирії за останні два місяці. Місцеві правозахисні організації діють підпільно й дуже обмежені у своїх маневрах, щоб зібрати потрібну інформацію. За різними даними, станом на 15 травня від урядових куль і танкових, артилерійських обстрілів загинуло від 550 до 1000 сирійців. Взагалі Сирія має всі шанси перетворитися на сильну мігрень американської та європейської зовнішньої політики, вилікуватися від якої запровадженням санкцій проти 13 сирійських високопосадовців, причетних до розстрілу цивільних жителів, буде непросто.

Регіональний гравець

З країн Близького Сходу, якими прокотилася й далі котиться Арабська весна, Сирія — це чи не найскладніший випадок. Вона межує з Ізраїлем. Її історія, політика, національні інтереси, як їх бачить партія Башара Асада БААС, безпосередньо впливають на ситуацію щонайменше у Лівані, Іраку, Секторі Газа. Історія відносин Сирії та Лівану — це такий собі коктейль сирійських сестринських сентиментів про єднання й історичну близькість двох країн та взаємної ненависті та образ, що тривають десятиліття. Сирія не визнавала відокремлення ліванських земель ще з 1942 року. Сирійські війська брали участь у Громадянській війні в Лівані 1975—1990 років. Вони залишилися в країні після її закінчення й були виведені лише 2005-го. Повільно й важко держави рухалися до дипломатичних відносин. І ось, нарешті, Башар Асад на це пішов: у 2008—2009 роках у Бейруті й Дамаску відкрилися відповідні посольства.

Нині сирійський агент впливу в Лівані номер один — мілітаризований політичний рух “Хезболла”, який входить до ліванського парламенту, маючи 14 місць зі 128. Зовсім нещодавно, у квітні 2010-го, між Сирією та Ізраїлем спалахнув скандал. Ізраїль, посилаючись на дані своєї розвідки, стверджував, що Дамаск постачає “Хезболлі” балістичні ракети дальнього радіусу дії та протиповітряні установки. Міністр закордонних справ Ізраїлю тоді пообіцяв Башару Асаду, що його династія втратить владу, якщо внаслідок її зусиль “Хезболла” почне стріляти по Північному Ізраїлю. Тоді все це якось вщухло. Сьогодні подейкують, що рух абсолютно самостійний, що він і не думає запитувати в Дамаска, як йому чинити. Але вплив Сирії на Ліван усе одно применшувати не можна.

За останні роки Башар Асад примирився не лише з Ліваном, а й з Іраком. Сирія з ним теж встановила дипломатичні відносини. Проте у США не забули, як сирійська влада пропускала через свою територію до Іраку арабів-сунітів воювати з американськими військами. Варто також згадати, що в 1960-х до влади в Іраку та Сирії майже одночасно прийшли партії БААС, чия ідеологія була сумішшю соціалізму й арабського націоналізму. Іракські й сирійські баасисти невдовзі побили між собою горщики. Потім робили спроби зблизитися. Після усунення режиму баасиста Садама Хусейна в Іраку сирійська партія БААС на чолі з Асадом залишається єдиним уособленням політичної ідеології “арабського соціалістичного відродження” на Близькому Сході. Кінець сирійського режиму означатиме завершення ери баасистів. А отже, цілком природно, що на зміну має прийти щось нове. Проте, як наголошують експерти, це “нове” не обов’язково матиме демократичне й дружнє для Ізраїлю, Європи й США обличчя.

Мозаїка й червоні лінії

Саме тому, як цілком одверто визнають деякі американські експерти, Ізраїль і Америка насправді не хочуть, щоби Башар Асад зараз пішов. Тому ми не чуємо від них таких закликів. Вони знають, чого можна чекати від нього. Вони також переконані, що в питаннях безпеки регіону він не перетне жирної червоної лінії. Асад може переступити якісь тонкі другорядні лінії, але в цілому ізраїльтяни впевнені, що сирійський президент дуже об’єктивно і тверезо оцінює потенціал їхньої країни. Так, він може приймати в Дамаску лідерів Хамасу. Так, він свого часу виступив категорично проти війни в Іраку. Але цей представник сирійських баасистів здаєтьсяя передбачливішим за можливі альтернативи.

Треба нагадати, звідки він походить. Його батько Хафіз Асад, що правив країною 30 років, називав себе “людиною інституцій” і намагався тримати баланс між ісламом як релігією і секулярною інституціоналізацією. Але останнє він розумів по-своєму: що сім років, відповідно до Конституції Сирії, він виставляв свою кандидатуру на президентських виборах і перемагав із незмінним результатом у понад 90% голосів. Династія Асадів походить із сирійських алавітів, представників окремої гілки шиїзму, які становлять 12% населення країни. Абсолютна більшість населення країни — араби-суніти. Хафіз Асад свого часу зрозумів, що єдина можливість для нього втриматися при владі — це перевести акценти з партикулярних релігійних і регулярних ідентичностей на будівництво громадянської нації. Але це не завжди допомагало. Відтак він вдавався до насильства, санкціонуючи вбивство тисяч людей, щоби придушити повстання в населених здебільшого сунітами великих сирійських містах Алеппо, Хомс, Хама. Крім того, зауважимо, що організація “Брати-мусульмани” була й знову є активною в Сирії, її підтримують тамтешні суніти.

Внутрішньополітична мозаїка в Сирії дуже строката. З одного боку, це режим баасистів на чолі з Башаром Асадом та його всесильними спецслужбами, одними з найпрофесійніших у світі в справі придушення народних протестів. З другого, це “Брати-мусульмани”. З третього, це опозиція до режиму в екзилі, серед якої так само є дуже різні люди: як професор із сучасних орієнтальних студій Сорбонни Бурхан Галіон, так і ті, кого так само можна звинувачувати в злочинах, як і нинішніх сирійських посадовців. До цього варто додати легальні й нелегальні організації палестинців і курдів, які проживають у Сирії. Крім того, сьогодні настає година-ікс для “Аль-Каїди”. Вона втратила свій символ в особі Усами бін Ладена. Щоб не загубити свого обличчя остаточно, їй доведеться шукати нові ходи та прийоми. У цій ситуації її емісари можуть активніше поширювати меседж про те, що сирійці, як і інші араби, мають боротися проти диктатора, але розуміти, що за цим має починатися не демократичний, а правовірний ісламістський шлях розвитку. Така ідеологізація “сирійської весни” лякає Захід. Але допоки Башар Асад при владі, це все є не більше ніж фантазії аналітиків.

Коли США, Франція й Велика Британія планували воєнну операцію в Лівії, то мали перед собою ворога в особі спантеличеного диктатора, що контролював столицю і ще кілька міст на заході країни. Башар Асад контролює всю країну ціною життів і здоров’я своїх людей. На супутникових фотозйомках видні численні танки на вулицях північносирійських міст. На цьому етапі цілком зрозуміло, що другої Лівії в Сирії не буде. Америка та її союзники не можуть і не повинні втручатися військово повсюди. Це не можливо як з геополітичних, так і з суто логічних причин. Але “картини масових увбивств і могил” уже перетворюються поступово на нічний кошмар американської зовнішньої політики й медіа. Рейтинг Барака Обами після ліквідації Усами бін Ладена зріс на 6% і сягнув, за даними Gallup, 52%. Президент забезпечив собі солідний запас міцності на зовнішньополітичній арені перед президентськими виборами 2012 року. Його незмінно асоціюватимуть із цією операцію. Але якщо зазирнути глибше в не завжди такі вже й квітучі сади арабської весни, то там на американського президента чатують складні запитання й проблеми. А тим часом, якщо Башар Ашад і переможе у протистоянні з власним народом, то така перемога, вочевидь, матиме тимчасовий характер. Сирійський “час гніву” триває…

До речі

Афганська карта

 

Коли 2009 року Барак Обама вирішив збільшити американський контингент в Афганістані, то тамтешню війну з чиєїсь легкої руки навіть охрестили “війною Обами”. Військова присутність там коштує США щороку $100млрд.На Ірак до цього часу за всі роки бойових операцій було витрачено $1 трлн. Точних цифр щодо Лівії ще немає. Витрачатися на Сирію Америка вже не налаштована. У липні цього року Обама планує почати виведення військ з Афганістану. Аналітики припускають, що він зсуне на ближчий час дедлайн для припинення у цій країні будь-яких бойових операцій. Нині це кінець 2014 року. Після ліквідації Усами бін Ладена американські виборці вже не порушуватимуть якихось посутніх запитань, чи змогла Америка принести демократію в Ірак та Афганістан, чи мало все це, справді, якийсь сенс. А Барак Обама, своєю чергою, отримав карт-бланш для повного завершення тамтешніх війн. Але для цього його мають переобрати. Його політичний капітал зріс, і його переобрання 2012 року стало вірогіднішим, тож непослідовність щодо Сирії поки що йому нічим не загрожує. Хоча багато що залежатиме від подальшого розвитку подій у цій країні.

Жанна БЕЗП'ЯТЧУК