Присмерки розуму. Чи дружить поведінка суспільства з об’єктивною реальністю

Роздуми до Дня Незалежності

Багато говорили про інсталяцію тризуба на монументальному пірсингу радянської доби. На “гідробабі”, як ми казали в дитинстві. Був іще варіант “баба з яйцями”, бо начебто всередині підвішували сталеві кулі на тросах для балансування.

На тему меча якось не надто дискутували, обговорювали саму інсталяцію. Я багато років по тому прочитав, що в нацистів була ідея ставити такі гігантські статуї тевтонських воїнів (може, Роланда, ця ідея сягає корінням “башт Бісмарка”) на майбутніх кордонах Райху, зокрема в Уральських горах. А що було казати про меч “гідробаби”? Він стилізований. Не римський гладіус, не тевтонський, не шабля, а “такоє”.

Втім, користуючись тим, що тему мало зачіпали, уживу її як алегорію. Позаяк у контексті відзначення Дня Незалежності неминуче говоритимуть про незламність і стійкість українського народу, що цілком справедливо. І незламність є, і стійкість.

Але варто взяти до уваги, звідки воно взялося, аби зважати й на той факт, що воно все цілком може кудись собі подітися. Як уже траплялося в українській історії.

Немає ніякої окремо взятої духовитості та стійкості, якщо вони не забезпечені зброєю. І людьми, готовими застосувати її негайно.

Звісно, в історії України були яскраві, але нечисленні приклади винятково миролюбних (із різних причин) людей, які проігнорували шанс убити ворога фізично, а не інтелектуально (до чого ворог постійно нас заохочує), і героїчно загинули мученицькою смертю.

Ми віддаємо їм належну шану за принциповість, але не повинні ігнорувати той факт, що фізично їхня жертва ні на що не вплинула, крім як на історичну пам’ять про цих людей.

 

Люди чину, які забрали із собою на той світ бодай двох-трьох кривдників, заслуговують на значно більшу повагу з погляду ефективності результату. Їх на порядок більше в українській історії.

Так от, про мечі. Хочу порівняти розвиток українського суспільства, його поточне конструювання з виготовленням самурайського меча. (Наперед перепрошую за орфоепію, коли щось не так. Я вивчав японську мову дуже давно, а катаною рубав хіба що бур’яни на городі й новорічну ялинку в травні.)

Процедура називається “тамахагане”. Складання й обробка шарів сталі різної якості, аби створити меч зі збалансованими характеристиками гостроти та міцності.

Процес охоплює такі кроки:

1. Вибір сировини. Використовували різні типи руди з високим і низьким вмістом вуглецю. Це давало змогу досягнути балансу між міцністю та гостротою.

Тут — про демографію та генетику. В історичному анамнезі ми мали три касти, якщо узагальнити Донцова й Шевченка (котрий Тарас Григорович). Донцов говорив про козаків і гречкосіїв, Шевченко — про козаків і свинопасів.

Хоча аграрний бізнес і тваринництво — трохи різні речі, узагальнимо, що є козаки та “інші” хороші люди, але ні разу не козаки.

2. Виготовлення брусків (конкетан). Руду плавили й перетоплювали у форми для створення брусків криці “конкетан”. Кожен конкетан мав різний вміст вуглецю, а також інших домішок.

Це про наші війни й катастрофи. І не лише про локальні. Кожна національна катастрофа радикально змінює склад суспільства та спосіб подальшого існування. Після Першої й Другої світових воєн, після здобуття Незалежності в національні форми відливалися люди з дуже різними, іноді протилежними уявленнями про майбутнє України. Але вони там застигали.

Складання шарів. Конкетани різного складу та якості розрізали на пластини, потім складали їх одна на одну. Шарування робили, аби створити різні властивості сталі на різних ділянках меча.

Тут маємо справу з кадровою політикою різних режимів і влад. Хтось погоджувався інтегруватися, а хтось випадав у металеву тирсу, хоч іноді з яскравими іскрами. Але випадав назавжди. Напевно, кожен із вас іноді собі думав, як би повелися ті чи ті відомі люди, якби дожили до наших часів. І щира відповідь не завжди приємна.

4. Кування та витягування. Складені шари нагрівали й кували, аби об’єднати в більший шматок. Під час цього процесу меч могли розтягувати та складати кілька разів, що додавало сталі шарів і покращувало її структуру.

Це репресивні механізми (не плутати з війною та іншими подібними лихами). Завдання репресивних механізмів — не просто репресувати, як зараз прийнято вважати. Це механізм насильницької інтеграції до чинної політичної системи тих, кого ще в принципі можна використати, незважаючи на їхні особливості біографії й нюанси політичних поглядів. Був колись у радянській пресі такий жанр — покаянні листи дисидентів. Хтось витримав цей період, а хтось — ні. До речі, не лише комуністичні репресивні механізми так працюють.

Обробка та закінчення. Отриманий шматок сталі далі обробляють, зокрема кують, шліфують і полірують. Важливим є відкриття шарів сталі на поверхні меча, що створює характерний хвилястий візерунок.

Це, власне, наші 1990-ті. Все вийшло на поверхню. Почалося шліфування й полірування потворної посткомуністичної реальності. Блискавичне перевзування комуністів і комсомольців і гарячковий пошук предків-націоналістів (і таки знаходилися, це ж “славних прадідів великих правнуки погані”). Зоряний час ексКГБ з погляду кар’єрного зростання в межах можливих змін, які нічого по суті не міняють.

6. Травлення. Деякі майстри можуть також здійснювати процес травлення, під час якого використовують розчини для виділення шарів сталі та посилення візуального ефекту хвиль на поверхні меча.

А оце вже, як пишуть на деяких туристичних мапах, — “ви знаходитеся тут”.

Візуальні хвилі на поверхні — це, зокрема, сумнозвісна політична проституція “багатовекторності”, безсоромна демагогія виборчих процесів, самообман, аферисти, злодії та бандити під російським протекторатом.

Майдан 2014 року поклав цьому край, принаймні на кілька років (як будь-яка революція, починаючи з Великої французької). З часом природа завжди бере своє, бо в кожного такого процесу стається свій “термідор”. Але не в кожного знаходиться свій Наполеон Бонапарт.

Отже, лезо нашого меча формувалося цілком гідно в такий от спосіб.

Але є інший бік леза, негострий. Спинка, або “мундзі”, якщо продовжувати метафору катани.

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень, станом на 1 січня 2023 року чисельність населення України становила від 28 до 34 мільйонів людей. Різниця пояснюється тим, що ніхто не знає, що насправді відбувається з міграцією, легальною й нелегальною, зокрема до Росії. Жодних шансів на природний приріст населення в найближчі 5—10 років немає, питання лише в швидкості депопуляції. Минулого року кількість шлюбів між українками та іноземцями зросла на 38%.

Це до того, що психофізіологічні характеристики українців з погляду демографії є досить стабільними. 11 мільйонів пенсіонерів — те електоральне ядро, на потреби, запити й уподобання яких завжди орієнтуватиметься будь-яка політична сила в Україні, незалежно від того, при владі вона чи ні. Кількісно найменший сегмент — вікова група 20—30+ років.

Тепер про наявність чи відсутність змін. Ціннісна шкала українців (за методикою Шварца) в умовах війни зазнала незначних змін (Сімнадцяте загальнонаціональне опитування групи “Рейтинг”).

Невеликий приріст — у показниках “самостійності” та “консерватизму”. Це, відповідно, молодь і старша вікова група. Якщо для чоловіків значно вищими є цінності стимуляції, досягнення та багатства (влади), то для жінок — безпеки, традиційності, конформізму, універсалізму й доброти. В цій частині можна сказати, що базові налаштування людей не змінюються взагалі, навіть під впливом війни.

Та погляньмо на інші показники політичних орієнтацій. Є значне зростання націоналізму й націонал-демократії (так, це різні показники) в усіх вікових групах. Сумарно це приблизно 30%.

Прихильників ліберальних ідей найбільше у віковій групі 18—24 роки, що закономірно, — їх аж 8,1%. Але в цій самій групі прихильників комунізму чи соціалізму — така сама кількість, як і в групі 66+, — 7,2%.

Чому важливі демографія й статистика, коли ми говоримо про реальність?

Тому що ми говоримо про реальність, по-перше, в межах санкціонованої політичної демагогії, на яку досі є загальнонаціональний дозвіл через обставини війни. Дедалі частіше ця конструкція реальності дає збій у сфері масових комунікацій. Але провали особливо ні на що не впливають, оскільки виборів формально немає, хоча сам електоральний процес іде повним ходом.

По-друге, ми говоримо про реальність у межах власних істеричних переживань і реакцій, які виливаються в соцмережі. На цій опції треба зупинитися детальніше.

Термін “бульбашка” вже став загальновживаним. І стосується він здебільшого Facebook: понад 20 мільйонів активних користувачів в Україні. Це не просто швидко старіюча мережа персонажів “на лавочці біля під’їзду”, які злостиво обговорюють усіх, хто потрапляє їм на очі.

Це мережа з демонстративно високим рівнем цензури, про яку не написав уже тільки лінивий. І річ тут не лише в традиційно клятих москалях. Facebook своєю політикою найвиразніше демонструє ту систему соціально-політичного виховання поведінки мас, яку нам наполегливо рекомендують прийняти як безальтернативну.

Перш ніж перейти до теми цінностей, треба згадати ще Instagram з його 11 мільйонами. Це сегмент 20+, який здебільшого анітрохи не цікавлять теми Facebook. І Telegram, кілька мільйонів користувачів якого вважають, ніби вони — хоробрі дисиденти. Є Twitter Маска — теж дисиденти, але якісь специфічні Tiktok — це взагалі ніша власників інфантильної психології, іноді — за віком, а іноді — так сталося.

Instagram і Telegram характерні й тим, що там сидить певна частка людей, яким геть не обов’язково вміти читати й писати, й це зовсім не жарт. І ще чимало людей сидять у ВКонтакте й Однокласниках через VPN. Та це вже компетенція СБУ.

Так от, ми всі солідарно стверджуємо, що воюємо за європейські цінності, обстоюємо їх, захищаємо тощо. Це свята правда. За одним невеликим винятком. Цінності, про які говорять українці, — це цінності старої Європи, якої більше не існує. Це зовсім не означає, що вони перестали бути цінностями. Можливо, ми справді єдині, хто їх сповідує. Але Сполучені Штати часів Рейгана, про якого ми згадуємо з ностальгією, й нині — це геть різні країни.

Культурний марксизм — це вже давно антикваріат політичного бандитизму, зараз рулять “позитивна дискримінація”, “вокеїзм”. Цей термін з’явився ще в 1930-х роках і означав пробудження усвідомлення расизму та відсутності соціальної справедливості. Сьогодні ця ідеологія пробудження, культура скасування є елементами західної версії маоїстської культурної революції, спрямованої на знищення цінностей західної цивілізації. Не можна сказати, щоб це повністю вдалося, фактично кожна європейська країна, як і самі Сполучені Штати, розділена навпіл довкола цього питання.

Але нас намагаються виховати як східноєвропейських “домашніх негрів”, чемних, слухняних і ялових.

Подивіться на стан української мови. Ми гордо й ефективно боролися з суржиком, русизмами. Тепер місце цих потворних слів заступили інші потвори, тільки англомовного походження. Це можна було б назвати нормальним процесом, формуванням нового діалекту, якби мова не несла в собі щось більше, ніж просто терміни. Якщо у вас дедлайн до вашого івенту й кейси не відповідають профайлам, то, може, щось уже не надто відповідає вашій ідентичності. Разом із чужими словами приходять чужі явища. Якщо для них немає назви в українській мові, то чужі слова ці явища створюють.

 Що у нас виходить у підсумку?

Є символізм радянської залізної баби з мечем, на щит якої наліпили тризуб і закликають нас погодитися з тим, що це і є національне відродження. У цю високобюджетну гру бавляться державні службовці й ті, хто годується з їхньої руки. Вони називають це культурною політикою. Господи, ну де вони, а де культура…

Народ це все споглядає з недовірливим подивом, але здебільшого народу не до цього. Загалом соціологічні опитування показують зростання оптимізму, якщо йдеться про загальнодержавні питання. В подробицях це розпадається на менш приємні для влади елементи. Та хто ж цікавиться подробицями.

На персональному рівні цілком закономірно відбувається постстресова трансформація соціальної поведінки. Вона характеризується агресивнішою демонстрацією своїх поглядів, але тут основне — демонстративність, а не реальна поведінка. Особливість поточного моменту ще в тому, що жодної постстресової ситуації немає, а є продовження стресу, якому не видно кінця. Оскільки наш організм розумніший за нас, він регулює діяльність гіпофізу, гіпоталамусу та інших залоз у такий спосіб, що ми стаємо менш уважними, більш інфантильними й узагалі трошки тупішими.

Це відбувається тоді, коли організм відчуває передоз соціальних мереж і “єдиного марафону” й починається боротьба вашого тіла з префронтальною корою головного мозку. Яка каже вам, що ви щось комусь винні, але тіло про це не в курсі.

На цьому тлі нас пробують продавити на компроміси різного характеру.

Звісно, для психічного здоров’я українців було б найкраще, якби наші культурно-інформаційні активісти перестали постійно цитувати якісь несусвітні вкиди західної преси, намагаючись із розумним виглядом знайти там щось варте уваги.

Варте уваги є. Проте слід пам’ятати, що цитування має бути розумним, а ставлення до джерела — критичним. Бувають інформаційні смітники, а бувають гігантські інформаційні смітники.

Ну й іще раз про головне: немає жодної окремо взятої духовитості та стійкості, якщо її не забезпечено зброєю. І людьми, готовими її застосувати негайно. 

Олег ПОКАЛЬЧУК, український письменник, соціальний психолог. Член Національної спілки письменників України