Пригожин — не Ленін, Росія — не імперія

 Пригожин відводить з фронту ”зеків” з ПВК “Вагнер” і, наче той Ленін у 1917 році, веде їх на Москву, щоб повалити жируючих генералів і владу.

Бійці “РДК” (Російський добровольчий корпус — УП) та легіону “Свобода Росії” й надалі захоплюють прикордонні області Російської Федерації, встановлюючи там свої порядки. Починається війна всіх проти всіх та “парад суверенітетів”.

Подібні пророцтва про внутрішні катаклізми в Росії, які повинні нарешті розвалити цей “колос на глиняних ногах” — поширений і простий прийом, який дозволяє ЗМІ, експертам, блогерам і навіть офіційним особам, таким як очільник Головного управління розвідки Кирило Буданов, легко заспокоїти публіку.

Але чи дійсно Росія близька до розпаду? На це та інші запитання відповідає Георгій Касьянов, професор університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. Та завідувач відділу новітньої історії та політики Інституту історії України Національної академії наук у 2003-2021 роках.

Далі — його пряма мова.

Онтологічна стривоженість

У свідомості чи підсвідомості політичних еліт Росії постійно є онтологічна, екзистенційна бентега з приводу потенційних і реальних сепаратистських тенденцій всередині країни. “Парад суверенітетів” 1990-х, який розпочала сама Росія, підтвердив небезпіставність такої стурбованості.

Фактично один реальний суверенітет там таки відбувся, якщо говорити про Чечню. Вбивши десятки тисяч цивільних, знищивши Грозний, але не подолавши опір, московський центр вдався до типової імперської тактики “поділяй і володарюй”. Вони купили лояльність одного з чеченських кланів.

Інший спосіб подолання відцентрових тенденцій — примусово-адміністративний. Щоб попередити подальшу автономізацію суб'єктів федерації свого часу в Росії змінили систему управління. Замість виборів центр почав сам призначати губернаторів, створюючи щось на зразок сатрапій. 

Створили двопалатний парламент. Зараз забезпечили фактично пожиттєвий статус нинішньому президенту, якого вже у 2012 називали президентом регіонів, бо більшість голосів він отримав саме на периферіях.

Економічна залежність регіонів забезпечується через податково-бюджетну політику та дотації.

Якщо ж ідеться про ідеологічну уніфікацію, то з інтенсивними “національними відродженнями” регіонів, що спостерігалися у 90-ті, боролися, зокрема за допомогою впровадження спочатку федерального, а потім історико-культурного стандарту. Та впровадженням об'єднуючих історичних міфів, де центральним став міф про Велику Перемогу у Великій Вітчизняній війні, про Росію — визволительку Європи.

Якщо подивитися на етнічний склад за останнім переписом населення, етнічними росіянами себе називають по всій території Росії близько 77% від загалу і 80% від тих, хто вказав свою національність. Але кожний п'ятий росіянин — не “русский”. 

В новій редакції російської конституції з одного боку підтверджується ідея громадянської нації, але вже є положення про “русских” як державоутворюючий народ. 

Попри всі зусилля федерального центру етнічна культурна регіоналізація в Росії є суттєвою. Вона залишається латентною проблемою, з якою продовжують боротися різними способами. Один із них — зовнішньополітичні та військові акції, які за визначенням “об'єднують націю” у боротьбі із зовнішньою загрозою. 

Те, що вони називають “спеціальною військовою операцією”, надає можливості для горизонтальної ідеологічної мобілізації для досягнення якихось спільних цілей, і таким чином долати те, що можна вважати чи називати потенційним сепаратизмом.

Прекрасний образ

Сказати, що “РДК” становить зараз якусь загрозу (для режиму Путіна — УП), дуже важко. Я не бачу тут серйозного потенціалу.

Вони є, та й добре, тролять Кремль на кордоні з Україною. Але особисто для мене це якась каламутна історія. Наскільки це реальна, автентична сила, наскільки її підгодовують спецслужби? Можливо, і те, й інше.

Якщо говорити рамково, то російський націоналізм (такий, як, зокрема, декларують у “РДК” — УП) та те, що зараз стали називати імперським націоналізмом, є радше суперниками, ніж союзниками.

Якщо російський етнічний націоналізм раптом візьме гору в Росії, то це, звичайно, шлях до її розколу.

Другий шлях до розколу — демократизація. Якщо Росія раптом стане країною з реальною, а не фасадною демократією, у що я мало вірю, то одразу почне розпадатися. Згадайте хоча б 1917 рік.

Як цілісність Росія може існувати лише за авторитарного чи тоталітарного режиму.

Зараз ми бачимо таку собі корпоративну державу, кістяком якої є спецслужби, бюрократія, олігархи, яких підгодовує держава, та олігархи, які не годуються від неї безпосередньо, але перебувають під її контролем.

Перспектива, що якимось чином ці корпорації якось відсунуться від влади, практично нульова. Може статися рокіровка, якась із груп пересилить. Але природа режиму не зміниться.

Розмови про “прекрасну Росію майбутнього” я сприймаю як будь-які цікаві фантазії. Красива, процвітаюча, миролюбна Росія — чудовий образ. Але я не вірю в нього. Історія не надає нам відповідного матеріалу.

Політична історія Росії останніх століть — це перманентна експансія, війни, насильство. Окрім великої культури другої половини 19-го — початку 20 століть важко знайти там щось таке, що виправдовувало б претензії на видатний внесок у світову історію. 

Російська карусель

Пригожин на Леніна не тягне. Не тягне на те, щоби знести владу.

Мене не покидає враження, що все це (протистояння Пригожина та Шойгу — УП) — гра на публіку, яка успішно регулюється Кремлем.

Я не виключаю реального протистояння Пригожина з мілітаристською бюрократією, але це, як кажуть, внутрішні тьорки, розборки, які навряд чи впливають на суть того, що відбувається. І Шойгу, і Пригожин воюють не так один проти одного, як проти України.

Претензії Пригожина полягають в тому, що йому не дають вбивати стільки українців, скільки йому б хотілося. І не дають такого доступу до корита, який йому потрібний.

Якщо говорити про історичні паралелі, то, може, треба було б згадати суперечки Рема (один з лідерів націонал-соціалістів Німеччини, керівник Штурмового управління — УП) з частиною вищого керівництва НСДАП? Коли була спроба того, що можна було б назвати переворотом.

Може, варто порівнювати “вагнерівців” та “штурмовиків”? Але й тут аналогія, звісно, кульгатиме, бо кожна історична подія унікальна.

Унікальність сучасної Росії, як не дивно, в тому, що вона — слабка держава. З сировинною економікою, загальним низьким рівнем технологій. Але гіпертрофованою військовою складовою та ядерним потенціалом.

 

Російський правлячий клас, значна частина населення — носії імперської свідомості, що пережила імперію. 

Російської імперії насправді немає. Вона давно втратила свої периферії. Але імперська свідомість залишилася. Цей той спосіб мислення, який став традиційним у 19-му столітті — він був не національним, а імперським.

Тепер таке світосприйняття набуває рис національного. З'являється те, що називають “імперським націоналізмом”. Звучить як оксюморон, але, можливо, в цьому й унікальність Росії 21-го століття. І ця унікальність дуже сумнівної якості.

Окрім імперської свідомості в головах росіян присутня ідея “особливого шляху” та особливої місії.

Є вираз “російська карусель”. Весь час крутиться, миготить одне й те саме довкола. Ця “російська карусель” робить нині оберт до 19-го століття, коли остаточно сформувалася ідея особливого шляху Росії в імперському контексті.

Держава, яка поєднує риси Сходу та Заходу і при цьому є “абсолютно унікальною” в культурі, духовності тощо — така ідея дає ніби особливі права, особливе становище у світі. Люди, які живуть у Росії, ніби вище, ніж усі інші, тому що у них “особлива місія”. Тому вони відчувають потребу порядкувати деінде, але не в себе. 

Історично можна пригадати один дуже схожий варіант із “особливим” шляхом, з гіпертрофованою ідеєю унікальності, агресивним етнічним іредентизмом, спрямованим назовні — це Німеччина 30-х років. Ідея Sonderweg виникла там, звісно, раніше. Але досягла абсолюту в нацистській Німеччині.

Якщо говорити про аналогії, то Росія й надалі дотримується дуже схожого світогляду.

Диво

Російський правлячий клас налаштований на довгу війну на виснаження. Значна частина населення Росії охоплена великодержавним шовінізмом. 

Внутрішня напруга, пов'язана, зокрема, з соціальною і регіональною нерівністю, успішно трансформована в напругу протистояння з “ворожим Заходом”. Україну вже не розглядають як частину російського історичного тіла — це вже територія боротьби із Заходом. 

 

Очікування, що в Росії станеться диво — переворот, смерть Путіна, економічна катастрофа, і все стане добре — це політичний інфантилізм. Та й історія підказує, що російські дива зазвичай погано відбиваються на сусідах.

Треба диво робити в Україні. Нам треба звертати увагу насамперед на себе.

Російське вторгнення і наміри Путіна знищити Україну як політичний суб'єкт радикально актуалізують внутрішній порядок денний, який “завис” через війну: корупція, низька довіра громадян до державних інститутів (за винятком армії), слабка економіка тощо.

Розмови про те, що Україна має “особливу місію” — не нові. Раніше йшлося чи то про цивілізаційний міст між Сходом та Заходом, чи то про бар'єр між ними. Зараз поновилися ідеї місії рятівниці Європи. Тепер можна почути, що Україна — “могильник Росії”.

Могильником Росії радше буде сама Росія. Зважаючи на все, що зараз відбувається, сам Путін вже успішно гробить її. 

За останній час ніхто не вбив стільки росіян, скільки він. Ніхто не вигнав їх стільки за межі країни, як він. Ніхто не вбив стільки росіян в Україні, скількі він. Ніхто не доклав стільки зусиль, щоб символом Росії у світі стали не балет і Толстой з Чеховим, а Буча, знищений Бахмут і перспектива ядерного колапсу.

Тож давайте не будемо думати про те, як визволяти інші народи, про подолання чиїхось проблем. Давайте займемося своїми.

Євген РУДЕНКО