Популярність Путіна впала на “докримський” рівень. Коли чекати новий Крим?

Естонський міністр правий. До 2021 року ефект від захоплення Криму і справді випарувався. Так, 81% росіян і зараз продовжують вважати, що у 2014 році Москва все зробила правильно. Але при цьому Кремль вже не може розраховувати на те, що анексія півострова сама собою буде давати йому астрономічні цифри підтримки.

Відразу після захоплення Криму Володимир Путін отримав 86% підтримки з боку обивателів. Але свято народної одностайності закінчилося у 2018 році, коли підвищення пенсійного віку призвело до того, що рівень схвалення впав до 67%. Потім сталася пандемія ‒ і загальна тривожність опустиларівень підтримки російського президента до 59%. Рівно стільки росіян схвалювали його дії рік тому.

Фактично російський обиватель сприймає триколори над українським півостровом як даність. Але ця даність вже не змушує його кидати в повітря чепчики та прощати владі її помилки. Мобілізаційний ефект від викрадення українського регіону випарувався. Ймовірно, списувати на Крим пустий холодильник російський обиватель вже не готовий.

Це не означає, що розчарування у владі приведе росіян в опозиційний табір. Обиватель сконцентрований на цінностях виживання, а Кремль зумів закріпити за собою статус головного постачальника ресурсів для цього самого виживання. Російські громадяни залежать від держави, а тому звикли боятися, що будь-які політичні потрясіння відгукнуться погіршенням їхнього побуту.

Російська несистемна опозиція потрапила в цю ж пастку. Вона раз у раз закликає обивателів виходити на вулицю заради самоповаги та в ім'я боротьби з несправедливістю. Але все це потрапляє у верхні яруси піраміди Маслоу, а російські громадяни все більше сконцентровані на нижніх. Думаю, поки російська держава залишається монопольним провайдером безпеки й ресурсів ‒ на масову протестну активність розраховувати не варто.

Втім, точно втрачають ефективність і спроби Кремля апелювати до теми “національної величі”. Нинішній рівень підтримки влади повернувся до докримського рівня. Щоб утримувати обивателя на дофаміновій голці “гордості за країну”, владі весь час доводиться підвищувати емоційний градус. Імовірно, саме тому заяви прокремлівських спікерів звучать завзятіше. Тиск на незгодних стає жорсткішим. А градус риторичного протистояння ‒ все вищим.

Проблема лише в тому, що обиватель чекає від Кремля зовсім іншого. Він чекає від нього виконання колишнього соціального контракту, коли вміст холодильника вважався відповідною винагородою за відмову від політичних свобод. Він чекає перемоги над пандемією, усунення перекосів і повернення до довоєнного розуміння норми.

Але влада цей запит задовольнити не може ‒ а тому намагається і надалі продавати громадянину “держвелич”. І якщо в якийсь момент мешканці Кремля вважатимуть, що динаміка рейтингів стає для них загрозливою ‒ вони можуть спробувати повторити той крок, який сім років тому подарував їм одностайні внутрішні російські овації.

І в цей момент естонський міністр оборони може виявитися правий у своєму прогнозі. Коли російська армія буде заповнювати дефіцит легітимності свого верховного головнокомандувача в очах своїх же співгромадян, проводячи операцію поза межами своєї держави. З усіма наслідками, що випливають з цього.

Російська влада і російське суспільство виявилися замкнені у старій формулі. Низи можуть і не хотіти чергової порції державної величі. Можуть хотіти соціальних стандартів, якості життя та державної опіки. Але еліти, яким несила бути провайдерами всього цього, знову годуватимуть своїх обивателів колишнім меню. У надії на те, що якщо це спрацювало у 2014-му, то спрацює знову.

Напевно, це непросто ‒ жити в країні з неадекватною владою. Але ще складніше ‒ жити в країні по сусідству. Доведено Кримом.

Павло КАЗАРІН