Політика після арешту

Арешт Тимошенко, по суті, ламає формат політичних відносин, карту політичного поля, яка склалася з 2006 року.

Після парламентських виборів-2006 в країні сформувалася достатньо чітка і стабільна політична карта. Існували два домінантних гравця, які змагалися між собою за перемогу на виборах, наслідком якої, в залежності від ступеня перемоги, мав ставати контроль над урядом, іншими центральними органами виконавчої влади, Нацбанком, Генпрокуратурою тощо. Ці сили — ПР та БЮТ.

Важливо зауважити, що те, хто при владі, досі не мало принципового значення. Поки прем’єром була Тимошенко, роль опозиції відігравали регіонали. Після обрання президентом Януковича, роль опозиції повернулася до бютівців.

Проте наявність при владі однієї з двох основних політичних сил та рівень їх впливу на владні інститути до останнього часу не змінював принципового політичного розкладу.

Українська політика залишалася біполярною. В ній були два ключових політичних гравця, які знаходилися у відносно рівній конкуренції між собою.

Отже, політична карта України була біполярною, а “крайніми” полюсами реального впливу на ній були Партія регіонів і Блок Юлії Тимошенко.

Зазначимо, що в сенсі “крайніх” полюсів визначаємо дійсно впливові політсили, не відносячи сюди регіонально-ідеологічні проекти типу ВО “Свобода”, чи просто технологічні проекти на кшталт партії “Родіна”.

Адже ці політичні об’єднання, попри свою відносно значущу публічну представленість, насправді не відігравали і наразі не відіграють реальної ролі в політичному процесі, залишаючись напівмаргінальними силами або виконуючи суто технічні функції “на підхваті” у гравців, що задають тон на українській внутрішньополітичній арені.

Також існували інші, менш значущі, гравці. Деякі з них тяжіли до одного з полюсів. Так, “Наша Україна” відверто тяжіла до БЮТівського полюсу, попри спротив Віктора Ющенка. Компартія ж тяжіла до полюсу регіоналів, попри всі спроби Симоненка вести нібито самостійну публічно-політичну лінію.

Інші ж, не тяжіючи нікуди, металися між двох полюсів. Наприклад, Народна партія Литвина встигла побувати у коаліціях і з Блоком Юлії Тимошенко, і з Партією регіонів, а СПУ різко змінила орієнтири, майже за добу переорієнтувавшись з підтримки БЮТ на прихильність до ПР.

Проте, ще раз наголосимо, в політиці існувала структурована система з двох полюсів, навколо яких “обертався” весь реальний, кулуарний і публічний політичний процес.

Наразі після арешту Тимошенко ця ситуація зруйнована. Те, що лідер БЮТ опинилася за ґратами — найвагоміша заявка з боку влади на знищення Блоку Юлії Тимошенко як альтернативного центру впливу.

І відтепер ситуація може розвиватися неконтрольовано одразу за декількома сценаріями.

Сценарій перший — конфлікт всередині опозиції

Зникнення Юлії Тимошенко як “політичного магніту” може спровокувати одразу два рівня протистояння всередині опозиції. По-перше, це протистояння всередині ВО “Батьківщина” за місце лідера політсили, поки Тимошенко перебуває за ґратами.

Вже неодноразово були названі навіть імена основних претендентів на спадок лідера БЮТ — Олександр Турчинов і Наталія Королевська.

Не оцінюючи шанси претендентів посісти “трон”, одразу зазначимо, що така боротьба цілком здатна остаточно знищити БЮТ в якості провідної опозиційної сили, вщент підірвавши довіру громадян до політичної сили, вплив і популярність якої майже повністю ґрунтувалися на імені і харизмі Юлії Тимошенко.

Другий рівень протистояння всередині опозиційного табору — це боротьба інших опозиційних партій за право посісти місце головної опозиційної політичної сили, підім’явши під себе залишки електоральних здобутків і публічного іміджу БЮТ, а отже ставши на рівень прямого опонуючого діалогу з правлячою партією.

На місце “головної” опозиції замість “Батьківщини” сьогодні реально може претендувати передусім Арсеній Яценюк із очолюваним ним “Фронтом змін”. З одного боку, Яценюк не є маргінальним лідером. Але за умов певної корекції публічного іміджу, він може претендувати на загальнонаціональність.

З іншого ж боку, “Фронтові змін” не чинитиме надто жорстких перепон нинішня влада, адже Янукович, очевидно, не вбачає в лідері Фронту реального конкурента, здатного перемогти на президентських виборах-2015. Принаймні, наразі не вбачає…

За звання “головного” опозиціонера можуть поборотися Олег Тягнибок і Сергій Тігіпко. Однак їхня ситуація дещо складніша. ВО “Свобода”, попри успіх на місцевих виборах, залишається регіональною політичною силою, і не факт, що Тягнибоку вдасться переломити це кліше на парламентських виборах-2012.

Тігіпкові ж для відновлення себе у публічній політиці в ролі опозиціонера потрібно піти з насидженої посади в уряді Азарова, і наразі видається сумнівним, щоб лідер “Сильної України” був готовий на такі “жертви” заради примарного опозиційного майбутнього.

Сценарій другий — конфлікт всередині влади

Також можливим є політичний конфлікт всередині влади. Якщо Партія регіонів залишиться єдиним домінантним гравцем у політичному полі, апетити стейкхолдерів всередині ПР можуть суттєво зрости. А це природно спровокує протистояння між найбільш впливовими лідерами і фінансистами регіоналів.

Так, не можна виключати, що бажання створити власний політичний проект може виникнути у глави адміністрації президента Сергія Льовочкіна. Адже приклад Віктора Балоги, який створив свого часу власну політсилу “Єдиний центр” є досить привабливим.

І хоча ЄЦ так і не став публічно і електорально успішним, залишившись примарою адміністративного впливу Балоги, спокуса зіграти у власну гру, попри негативний досвід попередника, є доволі високою.

Не виключено, що про власний проект чи про фінансування альтернативного провладного політпроекту може замислитися Рінат Ахметов, який втрачає вплив на ПР у зв’язку з посиленням впливу груп Дмитра Фірташа і Юрія Іванющенка.

І навіть якщо власного проекту Ахметова не відбудеться, існують прогнози щодо можливості фінансування власником СКМ вже існуючої політсили, зокрема “Фронту змін”.

Сценарій третій — розпад існуючого політичного поля

Нарешті, можливим є варіант, коли БЮТ замінить нова “головна” опозиційна сила, а у ПР з’являться серйозні конкуренти у провладному політичному таборі.

До того ж за мажоритарними округами також можуть пройти потужні гравці, що відіграють роль “магнітів” у сесійній залі парламенту.

Це і Леонід Кучма, і Віктор Медведчук, і Віктор Пінчук.

Не виключено, що у політиці можуть спробувати себе й інші потужні олігархи або політичні діячі із недалекого минулого, які ще не втратили свої зв’язки і запас фінансової міцності.

Все це, безумовно, сприятиме розмиванню біполярної політичної системи, яка склалася в Україні за останні п’ять років. Тому політика після арешту, швидше за все, набуде нових і не завжди передбачуваних рис і облич.

Олексій КРАСНОПЬОРОВ, політолог