“Поехали, воевальщик ты мой!”. Як і кому вручають повістки на нічних вулицях Києва

Законодавство в Україні поки що не передбачає прямої кримінальної чи адміністративної відповідальності за порушення комендантської години.

Порушнику можуть виписати протокол за статтею 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення. За “злісну непокору розпорядженню” представника поліції, військовослужбовця або члена громадського формування з охорони порядку та держкордону.

Ця стаття передбачає штраф від 136 до 255 гривень, громадські роботи (від 40 до 60 годин), виправні роботи (від 1 до 2 місяців) чи арешт до 15 діб.

Столична поліція патрулює вулиці разом із представниками військкомісаріатів. За минулі вихідні лише у Печерському районі вони вручили 87 повісток.

Хто порушує комендантську годину, що відбувається вночі в центрі Києва та як кияни реагують на поліцію та представників військових комісаріатів — у репортажі “УП”.

Похмілля

Пізно ввечері на майданчику клубу Hangover (у перекладі з англійської — “похмілля” — УП) у центрі Києва галасливо.

Під час контрнаступу ЗСУ в Харківській області молодь на Грушевського, 3 веселиться під патріотичні пісні. Колонки стріляють у повітря потужними залпами співака Wellboy: “Ворогів на ножі! Перетнуті рубежі”. 

О 21:45 тут зупиняються дві патрульні машини. Адміністрація має ще 15 хвилин, щоб закрити заклад. На прощання за старою традицією — повільний танець.

“Ні обіцянок, ні пробачень! Все сталося само собою…” — душевні муки у виконанні Віктора Павліка під час найбільшої війни 21 століття звучать непереконливо.

До 22:00 відвідувачі йдуть. Хтось розбрідається пішки, хтось сідає в припарковані авто або чекає на таксі.

Поліцейські разом із людиною з військкомату перевіряють документи у хлопця в бейсболці.

— Я писать хочу, а они меня в Нацгвардию забирают, — скаржиться він своїй подрузі. — Да ничего они мне не сделают! Ну что, проверили, в розыске я или нет. Ну, слава тебе, господи!

Його зустріч із копами могла б закінчитися за хвилину, але триває довше.

— Лучше бы вы на фронт ехали воевать, — пропонує він людям у формі.

— Чому ви такий зухвалий? — цікавиться поліцейський.

— Тихо, тихо! — смикає хлопця дівчина. — Паша, успокойся! Давай еще всем похвастайся, что ты воевал. 

Так, Паша, бл*дь, всё, всё! Поехали, воевальщик ты мой! Какая разница, кто воевал, а кто нет?! У них тоже служба. 

За цією сценою уважно спостерігають представники Hangover.

— Зачем вы хотели к нам зайти? — обурюється один із них. — Мы все зафиксировали.

— Я не зайшов. Ми хотіли попередити, що о 22:00 ви маєте бути закриті, — відповідає патрульний.

— А вы что, по всему городу ездите и всех предупреждаете?

— Ні, наш наряд лише у Печерському районі працює.

— А почему именно к нам? Вы каждый раз приезжаете, кошмарите людей. Мы заработали на ВСУ восемь миллионов гривен! Вы не можете все время под одним заведением стоять и проверять документы!

— Ми робимо це не лише у вас. Ми їздимо по всьому району…

— Едьте лучше в Арену! Почему вы там не проверяете? Посмотрите лучше там, что работает или не работает.

Контрольні

Ті, хто патрулює вночі центр Києва, збираються в районному управлінні поліції о 21:00, за дві години до старту комендантської години.

Інструктаж починається з невеликою затримкою після того, як закінчилася повітряна тривога і поліцейські вийшли з укриття.

— О 21:45 приїжджаємо, спілкуємося, пояснюємо адміністраціям, що заклади мають бути зачинені в 22:00, — дає вказівки Володимир Дем'яненко, начальник сектору ювенальної поліції Печерського району.

Серед так званих “контрольних” закладів, куди насамперед прямують патрулі — Hangover та “Білий налив” на Хрещатику. У цьому виборі, якщо вірити поліції, немає нічого особистого, і він обумовлений громадською думкою.

Наприкінці серпня до інтернету потрапило відео випадкового перехожого, який обурився гучною вечіркою на Грушевського під час війни.

Його бурхливо обговорювали соцмережі, доки представники клубу не вибачилися, заявивши, що завжди підтримували ЗСУ. Вечірка, за їхніми словами, була благодійним концертом, на якому збирали гроші для 57-ої бригади.

— Після цього скандалу поліцейські спочатку їдуть саме туди, — каже Оксана Тищенко, пресофіцер Печерського райуправління. — А також на “Білий налив”, біля якого однієї ночі була бійка. 

На минулих вихідних ми їх перевіряли, і порушень не було. Часто буває так, що самі відвідувачі не хочуть йти. Адміністрація вимушена пояснювати, що після 22:00 вже не можна працювати.

У кожного своє мірило пристойного. Кожен по-своєму сприймає світ і по-різному відчуває війну.

На запитання, чи має життя в тилу бути скорботним та аскетичним, Оксана Тищенко відповідає:

“Спірна тема. Так, люди хочуть відпочити. Так, закладам треба працювати — це теж економіка країни. Але з іншого боку — влаштовувати дискотеки трохи недоречно. 

Прийшли, поїли, покурили кальян та розійшлися. Навіщо так голосно вмикати музику та танцювати?”.

Дяк

О 22:00 в “Білому наливі” вже не наливають.

На Хрещатику, поряд із вчасно закритим закладом, дуріє нетвереза молодь. Один із 19-річних хлопців показувати документи спершу не хоче.

— Ребята, я знаю все законы. Меня принимали уже и не такие, как вы. Вообще-то я юрист, — бреше він.

— Ми просто перевіримо в базі, — заспокоюють його патрульні дівчата.

— У меня кража была, статья 185 часть вторая. Соучастник, грубо говоря. Я за девчонкой ушел на вокзал, а в это время мои кенты ограбили квартиру. Дальше шо? Есть вопросы?

Екран патрульного планшета цю заплутану історію не підтверджує. Але в базі значиться: хлопець колись відзначився “розпиванням алкогольних напоїв” та “пошкодженням транспортних засобів”.

— У вас є військовий квиток? — запитує його представник військового комісаріату з позивним Дяк.

— Бить меня будете? Упаковывайте! Я по закону сейчас — обычный человек, и не должен воевать, — відповідає “юрист”, простягаючи довідку про навчання в “Запорізькій політехніці”.

— От і добре, — повертають йому папірець. — Поговорили, познайомились. Доброї ночі!

— А если б справки не было? — звитяжно прощається студент. — В контору повезли и сразу налысо побрили бы? Ладно, пока, ребята. Я вообще-то хотел тут девок цепануть. Слава ЗСУ!

Посмішка на обличчі Дяка не відповідає високому градусу розмов на нічних вулицях. Та й весь його вигляд — високий зріст, кепка, нові уніформа і берці, густа борода — далекі від стереотипу людини, що роздає повістки.

За освітою Дяк — економіст. Чотири роки тому підписав контракт резервіста, а після 24 лютого опинився в казармі. Під час рейдів центром столиці він неодноразово чув щось на кшталт: “Людей ловите, а самим на фронт слабо?”.

— До мене може в любий момент прийти листок відрядження, де буде вказано, де я буду служити далі, — розповідає Дяк репортеру “УП”. — Я собі не належу. Наразі командири вирішили, що я маю виконувати саме таку задачу. А далі може бути зовсім інша. 

Нас готують для виконання інших завдань: є виїзди на стрільби, програма тактичної підготовки.

Історію з роздачею повісток у громадських місцях Дяк називає корисною.

— Так, вірно кажуть, що наше військо — це не покарання, а честь, — погоджується він. — Якщо хтось отримує повістку, це не означає, що він автоматом потрапляє у ЗСУ. 

Людина проходить декілька рівнів контролю: медична комісія, комісар, а потім вже командир бригади чи батальйону. Я вважаю, що варто давати повістки, щоб людина хоча б таким чином прийшла та перевірила свою здатність та бажання бути в ЗСУ. 

— Я сприймаю це (роздачу повісток — УП) більше як елемент виховання, ніж мобілізаційний ресурс, — продовжує Дяк. — Це лише один зі шляхів залучення військовозобов'язаних. У держави є способи більш дієві.

Арена

“Ми працюємо. Ти залишаєшся вдома. Зупинимо Covid-19 разом”. Наліпка на задньому склі патрульного позашляховика Mitsubishi нагадує часи, коли Україну атакував інший ворог.

Ближче до півночі надходить інформація, що в Arena City, можливо, працює один із закладів. За кілька хвилин екіпажі під'їжджають до торгово-розважального центру на Бессарабці.

У внутрішньому дворику тихо. Поліцейські ходять по колу, вдивляються у темні вікна. Перевіряють ручки деяких дверей.

— Нам повідомили, що якісь люди зайшли десь всередину. Може бути, що охрана, а можуть і відвідувачі, — пояснює Володимир Дем'яненко.

Уявити, що у лабіринтах Arena City можуть проходити таємні вечірки, легко. Але щоб довести це, патрульні мають чатувати тут кілька годин, до світанку.

— Якщо буде ще інформація, ми оперативно сюди під'їдемо, — вирішують вони.

Цієї миті до однієї з арок Arena City заходить весела молода пара. Їхні пояснення, як вони тут опинилися майже опівночі, звучать непереконливо.

— Нас там чекає таксі. Ми хотіли взяти тут водички та додому поїхати, — розповідає дівчина.

— Ми просто не доїхали, машина зламалась, — додає хлопець.

— А куди вам їхати? — цікавляться патрульні, перевіряючи документи.

— На Солом'янську. На Деміївську, — одночасно говорять кияни, плутаючись у свідченнях.

— Ми хотіли водички в “Сільпо” купити, бо з крану вдома не п'ємо. На google-карті написано, що воно до 24:00 працює. Але, мабуть, зараз зачинено? — дивується дівчина.

— Обов'язково, — запевняє один із патрульних. — У країні сьомий місяць повномасштабної війни, а ви не знаєте, що супермаркети під час комендантської години не працюють?!

Після вибачень та каяття перелякана парочка йде в ніч.

Бєлий

На сьомому місяці війни Київ, що оговтався від боїв у передмістях та ракетних обстрілів, дедалі більше схожий на мирне місто.

Шрами, залишені російською “братньою любов'ю”, найбільш помітні вночі. Протитанкові їжаки та порожні блокпости домінують на осінніх вулицях, де після 23:00 блукають поодинокі авто та перехожі.

— Це недоторканець (депутат — УП), — повідомляє боєць полку особливого призначення №2 Іван Бєлий після перевірки водія Toyota Camry, що стоїть біля станції метро Печерська.

Серед тих, хто може спокійно пересуватися нічним Києвом — народні обранці, чиновники зі спецперепустками, силовики та військові, які знають паролі, що змінюються щодня.

— Останнім часом масових, колективних порушень комендантської немає, — розповідає Іван Бєлий. — У період з 24-ої та до світанку фіксуємо лише поодинокі випадки. Більшість порушень в основному з 23-ої до 24-ої. 

— У будні багато тих, хто не встиг дістатися дому, — продовжує він. — У вихідні багато таких, кому хочеться просто погуляти, випити. Хто не звертає увагу на те, що відбувається в країні, які правила та заборони діють.

Масштабне вторгнення Росії Іван Бєлий зустрів зі своїм напарником Віталієм на Донеччині, у Краматорську. Туди вони потрапили за ротацією за дев'ять днів до 24 лютого.

До Києва повернулися в середині травня, коли столиця була не такою велелюдною, як зараз. Народ все ще жив у страху та напрузі, чекаючи другої хвилі наступу з території Білорусі. Нині, схоже, всі збадьорилися.

— Повернулося багато. Трошки вже розслабилися та починають розказувати, що нам і як робити, — втомлено усміхається Іван.

Кілька годин він був у тому самому наряді біля клубу Hangover і зі спокійним обличчям вислуховував претензії киян.

— Є такі люди: поїхали 24 лютого в Луцьк, Львів, Франківськ, на Закарпаття, пересиділи там, — каже Бєлий. — Тепер повернулись та починають розказувати, що десь воювали, волонтерили ще чимось займалися. 

Приїхали би вони у військкомат, завезли б їх хоча б на троє суток у 95-у бригаду, наприклад. Тоді б вони не кидались на поліцейських, військових. Тобі б вони казали: “Дякую, пацани, що ви у нас є”.

Ця ніч у Івана та його колег пройде без ексцесів.

Вогкість, мряка та холодний вітер на самому початку вересня. Літо раптово закінчилося раніше, ніж зазвичай, а для когось і геть не починалося.

Нічні вулиці Києва нагадують перші тижні великої війни. Від відчуття дежавю та нескінченного, суцільного лютого рятують обнадійливі зведення з фронту.

Але навіть після найтемнішої ночі настає світанок.

Навіть найдовша комендантська година закінчиться і більше не повториться. Навіть у Донецьку та Луганську, де вона триває майже вісім років під прапорами ворожої країни, яка прийшла туди точно не назавжди.

Євген РУДЕНКО, Дмитро ЛАРІН