1 березня 2019 року підписання анонсованої угоди між США та Китаєм щодо внормування двосторонніх торговельних відносин не відбулося. Спікери обох сторін твердять, що це не поганий знак, а навпаки свідчення максимального зближення позицій — просто вони потребують ще трохи часу для остаточного узгодження деталей.
Непевна угода
Якими є конкретні положення угоди, наразі відомо досить мало: ЗМІ повідомляють про згоду Китаю нарощувати закупівлі американської продукції сільського господарства (в першу чергу сої) та напівпровідники. Очевидно, що цього буде недостатньо для ліквідації величезного дефіциту торгівлі США з КНР, який за підсумками 2018 року сягнув $360млрд. Здається, спектр “добровільної” закупівлі Китаєм американських товарів буде значно ширшим і включатиме, поміж іншим, природний газ, нафту, літаки та автомобілі.
Із скупих коментарів американських чиновників про хід переговорів можна вловити, що значна частина угоди буде присвячена “структурним аспектам”. Під ними у США мають на увазі неторгові дисбаланси в економіці КНР, які породжують дефіцит, а отже, потребують усунення. Такими вважаються субсидування пільговими кредитами китайських транснаціональних компаній, примусова передача технологій китайським фірмам під час ведення спільного з іноземцями бізнесу, кібер-крадіжки, якими Китай начебто забезпечує своє технологічне лідерство, директивне заниження курсу юаня, а також обмеження доступу американських компаній до китайських ринків. Причому мова йде не лише про товарні ринки, які у Китаю наразі захищені високими митами і нетарифними бар'єрами, але й про фінансові, рух капіталу на яких також суворо контролюється китайською владою. Опосередковано це підтверджується інформацією про те, що американські платіжні системи Visa та MasterCard після угоди стануть інсайдерами китайських ринків платіжних послуг.
З огляду на поточний стан економік двох країн, історичний досвід та національні пріоритети їх лідерів, а також перелічені потенційні складові угоди, проглядаються кілька гіпотетичних варіантів фінального торговельного договору між США та КНР, що дають підставу вести мову про його наслідки на перспективу.
Комерційний сценарій
Перший варіант — угода носитиме “комерційний” характер: в ній буде прописано дорожню карту вирівнювання двосторонніх дисбалансів переважно торговельними методами. В січні 2019 агентство Bloomberg опублікувало інформаційний витік, що китайська сторона на переговорах запропонувала усунути дефіцит, імпортувавши з США додатково товарів на $1 трлн. за шість наступних років. Зараз відомо, що двосторонні торговельні бар'єри будуть послаблені: Вашингтон залишить в силі 25-відсоткові тарифи, введені в рамках перших двох раундів на китайський імпорт вартістю $50 млрд (переважно продукція машинобудування), але скасує 10% мита на $200 млрд іншої китайської продукції (в основному споживчі товари), запроваджені у вересні 2018 року. Китай симетрично зніматиме свої мита на американські товари. Натомість китайські державні компанії можуть взяти на себе зобов'язання добровільно обмежити свій експорт на незахищені митами американські ринки.
Такі зобов'язання навряд чи стануть публічними, оскільки суперечать духу СОТ, проте цілком відповідають уявленням американських переговірників про “чесну” торгівлю. Фінальним акордом під “комерційним варіантом” угоди стане меморандум щодо фіксації обмінного курсу юаня, про який проговорився Міністр фінансів США Стівен Мнучин. Поточний курс на рівні 6,7 юанів за долар вважається заниженим приблизно на 40 %, а тому навряд чи буде закріплений у меморандумі на зазначеному рівні. Ймовірно, Китай візьметься помірно укріпити його до 5,5 — 6 юанів за долар та не допускати в подальшому його зворотного здешевлення.
При всій зовнішній невигідності такий варіант угоди може цілком влаштувати Пекін. Він зв'яже США зобов'язаннями не здійснювати подальших атак на китайську торгівлю і одночасно зніме ауру невпевненості, створену американськими діями довкола економіки КНР. Такий фінал протистояння став би безперечною перемогою китайської дипломатії, яка продемонструвала б усьому світу вміння виходити із потенційно загрозливої ситуації з мінімальними втратами. Шкоду, заподіяну торгівлі на американському напрямку, та викликане нею уповільнення в темпах зростання на кілька десятих відсотка Китай компенсує реструктуризацією експорту, активнішим просуванням на інші ринки, а також реекспортом своєї продукції в обхід кількісних обмежень через треті країни. Вашингтон, забезпечивши тимчасово гарантоване розширення китайського попиту на американські товари, зможе похвалитися створенням додаткових робочих місць в США. Переможна “велика угода” з Китаєм суттєво укріпила б шанси Дональда Трампа на переобрання в 2020 році.
Однак що насправді американці можуть вважати своєю перемогою? Проста ревізія умов торгівлі не забезпечить досягнення глибинних інтересів американського істеблішменту у протистоянні з Китаєм, для якого конфлікт від початку був не про торгівлю, а про глобальне лідерство. У США із занепокоєнням стежили за укріпленням економіки Китаю, перетворенням його державних компаній на світових чемпіонів, просуванням до верхніх ланок ланцюгів вартості та посиленням геополітичного впливу. Торговельний важіль дозволив американцям включити в двосторонній з КНР порядок денний питання трансферу капіталу, нематеріальної власності та технологій. Сполучені Штати мають досвід успішного користування таким важелем для нейтралізації стратегічного конкурента. Оскільки здобутий він був у торговельних війнах з Японією в 1980-х роках, другий варіант угоди умовно можна назвати японським.
Японський сценарій
Він має за мету досягти всебічної лібералізації економіки суперника. Три десятиліття тому Сполучені Штати, погрожуючи Японії перспективою зняття американської оборонної парасольки, добились від неї спочатку зниження тарифів та доступу до внутрішніх ринків, а потім широкої фінансової лібералізації. Успішно конкурувати з японцями на їхніх товарних ринках американці так і не навчилися, проте їм вдалося привабити величезні обсяги капіталу з Японії в свою промисловість, а потім на глобальні фондові майданчики. Штучне 40-відсоткове укріплення єни та ослаблення долара, що відбувалися паралельно, гарантували зацікавленість японських корпорацій до розміщення капіталів у доларових активах. Занурившись у спекуляції на міжнародних ринках, японські фінансові установи ослабили насиченість національної економіки інвестиціями. В підсумку Японія втратила здатність до стратегічної конкуренції зі Сполученими Штатами і на два десятки років занурилась у стагнацію.
У 2014 році, експериментуючи із режимом транскордонного руху інвестицій, влада КНР спростила умови виводу коштів за межі країни. В фінансовій системі Китаю, як відомо, домінують державні мегабанки, що в питаннях кредитування орієнтуються не стільки на очікуваний прибуток, скільки на директивні вказівки посадовців. На них покладено забезпечення політики модернізації та розвитку країни через перенаправлення фінансових ресурсів від ощадливого населення до хронічно голодних до них державних підприємств, що, зрозуміло, відбувається на позаекономічних принципах. За таких умов резиденти Китаю надають перевагу розміщенню зароблених коштів поза межами зарегульованої одержавленої фінансової системи: в махінаціях з нерухомістю або в так званому “тіньовому банкінгу”.
Щоб зняти спекулятивну напругу, влада Китаю прочинила приватному сектору двері закордонного інвестування, і в них хлинув потік приватних китайських грошей. Якщо в 2013 році сальдо фінансового рахунку платіжного балансу КНР становило -$343 млрд., то вже за рік воно змінилось на +$51 млрд., а у 2015-му на +$434 млрд. Китай перетворився із чистого імпортера капіталу на потужного експортера інвестицій по всьому світу. До традиційних для китайських компаній вкладень у мінеральні ресурси та інфраструктуру Африки чи Латинської Америки додалися фінансові деривативи, спортивні клуби, компанії сфери розваг і відпочинку в США та Європі. Можливо, саме в цей час виник міф, що “Китай прийде і купить все”.
Проте Китайська комісія з реформ та розвитку переглянула небезпечну політику, що загрожувала знекровити економіку. Від 2017 р. було введено фільтри на вихідні іноземні інвестиції шляхом класифікації їх на “заохочувані”, “обмежені” та “заборонені”. Серед заохочуваних лишилися пов'язані з інфраструктурою, хай-теком, передовими виробництвами, сільським господарством та енергетикою, а всі інші були віднесені до небажаних та суворо обмежених. В результаті відтік грошей вдалося припинити, сальдо фінансового рахунку знов змінилося з +$416 млрд у 2016 р. на -$149 млрд у 2017 р. і Китай відновив випереджаючий імпорт іноземних інвестицій.
Обмежувальні дії китайської влади викликали незадоволення в найбільших фінансових центрах світу. До традиційних скарг із США на недопуск західних компаній на товарні ринки додалися заяви про неможливість вільно оперувати фінансовими ресурсами в Китаї. Всі вони потрапили до “структурного пакету” американо-китайської торговельної угоди. За японського сценарію пункти угоди щодо так званої “конкурентної нейтральності” — вирівнювання умов діяльності для всіх компаній незалежно від форми власності та країни походження будуть особливо жорсткими. Вони стосуватимуться призупинення субсидування китайських компаній державними мегабанками, на якому зараз ґрунтується індустріальна політика уряду. Вивільненим коштам має бути прокладена дорога на глобальні фінансові ринки, а просування полегшене за рахунок значного здорожчання юаня.
Підписання нової американо-китайської угоди в японському форматі може завдати серйозної шкоди економіці КНР. Через високий рівень накопиченого боргу, внутрішні диспропорції та зовнішні зобов'язання китайська влада не зможе екстенсивними засобами створити черговий імпульс для національного розвитку, як траплялося до цього. Їй доведеться переключитися із конкуренції за регіональне та глобальне лідерство на корекцію моделі зростання, боротьбу з безробіттям та збереження соціально-політичної стабільності. Сполучені Штати натомість зафіксують своє домінування в світі на додатковий проміжок часу.
СОТ під ударом
Очікуваний торговельний договір між Вашингтоном та Пекіном, вочевидь, перебуватиме на проміжку між полярними комерційним та японським варіантами. Він міститеме індикатори, маркери та запобіжники з широкого спектру двосторонніх відносин — власне торговельних, інвестиційних, валютних та технологічних, які функціонуватимуть на кшталт структурних маяків МВФ. Від того, до якого полюсу підсумкова угода виявиться зміщеною, залежатиме відданість сторін її дотриманню.
Навряд чи сам договір буде стійким і довготривалим. Економічна ситуація, що утворилась у Сполучених Штатах — дефіцит бюджету, перегріта економіка та підвищені процентні ставки — викликає здорожчання долару відносно інших валют. Навіть якщо б КНР пристала на найжорсткіші американські умови, укріпила б юань і мінімізувала торговельний дефіцит, дисбаланси в торгівлі США з іншими країнами нікуди не подінуться. Дорогий долар все одно не сприятиме експорту, а отже, й приросту виробництва та зайнятості. І тоді Китай стане у нагоді для переведення стрілок та звинувачень у опортунізмі.
У тривалій часовій перспективі сторони ризикують повернутися до нульового варіанту побудови двосторонніх відносин — “no deal“ або політики “від'єднання”. Її зміст дебатувався в американському істеблішменті на випадок, якщо Пекін взагалі не погодиться на жодну угоду. Вашингтон спонукатиме американські компанії, що працюють на китайських ринках, переносити свої виробничі лінії за межі КНР, щоб усунути її з глобальних ланцюгів вартості високотехнологічної продукції. Він підриватиме довіру мультинаціональних корпорацій до Китаю як місця розміщення потужностей та капіталу. Досягнення цих цілей буде забезпечене не тільки підняттям тарифів на новий вищий рівень, а й запровадженням санкцій проти вразливих активів суперника (ZTE та Huawei тому приклади). Сторони посилять бюрократичне регулювання торгівлі та інвестицій і перейдуть до відкритого витискання компаній конкурента з усіх можливих ринків. По всьому світу зростатимуть виробничі, логістичні та трансакційні витрати через порушення міжнародної торговельної архітектури.
Жертвою політики “від'єднання” стане Світова Організація Торгівлі, що спонукатиме європейські країни переосмислити двосторонні відносини із США та зіграти на американо-китайських протиріччях. Як наслідок, зростатиме ризик втрати іншими глобальними інститутами своєї функціональності. Слабкі та ресурсозалежні економіки першими не втримають рівновагу та поринуть в рецесію, за ними послідують розвинуті держави. Загострення американо-китайського протистояння поставить багато країн перед необхідністю вибору: розвивати вигідне торговельно-економічне співробітництво із КНР чи зберігати військово-політичне партнерство із США. Крилатий вислів філософа вчить “Часто необхідність виключає вибір, але кращий вибір той, який виключатиме необхідність”.
