Опозиція укладає угоду з чортом?

Статті, інтерв’ю, заяви, повідомлення — з одним-єдиним сюжетом, однією-єдиною наскрізною лінією: які б не були розбіжності між провідними політичними силами країни, які би принципові речі не роз’єднували “партію влади” та опозиціонерів різних ґатунків, сьогодні слід діяти спільно, щоби протистояти тиску з боку Росії і домогтися підписання у Вільнюсі Угоди про асоціацію України та Євросоюзу. А все інше — наразі тільки доважок до головного.

Усе наче правильно, бо ж яка людина при здоровому глузді, без партквитка КПУ у кишені і без “Русского міра” в голові заперечуватиме необхідність якомога більш швидкого руху України до Об’єднаної Європи? Схоже, навіть ті олігархи, юність котрих минула в атмосфері, де не було анічогісінько європейського, і статки яких здобуті зовсім не європейськими методами, почали схилятися до євроінтеграційного вектора. Аякже — навряд чи комусь захочеться віддавати нажите тяжкою, хоча й неправедною, м’яко кажучи, працею, і відправлятися “в гості до Ходорковського” шити рукавиці…

Та хоч-не-хоч, але виникає декілька каверзних запитань.

По-перше, якими мають бути межі компромісу (або ж перемир’я, якщо вжити воєнний термін) між опозицією та “партією влади”? Чи повинні опозиційні фракції у Верховній Раді на час до Вільнюського саміту заплющити очі на прямі порушення Закону про регламент і Конституції при голосуванні, на протягування відверто корупційних законопроектів (уже є інформація про їхню наявність), на “дерибан” при формуванні Держбюджету-2014, на чергові витівки Дмитра Табачника, який санкціонує використання у школі непрофесійно написаних, ідеологічно тенденційних, а подекуди і відверто брехливих підручників історії? Іншими словами, чи не має намір “партія влади” скористатися пасивністю опозиції, щоб закріпити свої позиції як в економіці, так і в політиці, на додачу до цього вкарбовуючи ідеологеми “Русского мира” у свідомість і підсвідомість юного покоління? І як, до речі, поєднуються вочевидь антиєвропейські дії щойно згаданого Табачника (не лише в тому, що стосується підручників історії, а передусім у тому, що пов’язано з планами фактичного знищення природничо-наукової освіти у школі) із проєвропейськими деклараціями офіційних речників?

По-друге, чи не стане тимчасова нейтралізація опозиції прелюдією до її не лише тактичних, а й стратегічних програшів? Адже державні й провладні мас-медіа (яких в Україні разом чи не 90%) у разі підписання угоди почнуть втовкмачувати у мізки пересічних громадян, що опозиція чогось варта лише тоді, коли йде у фарватері влади, коли вона єднається навколо президента Януковича. До речі, гасло такого єднання нещодавно висунула Анна Герман, і навряд чи це тільки її власна ідея та ініціатива.

Отож уявімо: Угода успішно підписана, Юлія Тимошенко відправлена на лікування за кордон (а в Україні тим часом “незалежна” Генпрокуратура порушує проти неї позачергову кримінальну справу, унеможливлюючи повернення лідера “Батьківщини” інакше як за ґрати), в обмін на поступливість Янукович одержує кредит МВФ та екстрену фінансову допомогу з боку ЄС, що дає йому можливість утримати на плаву українську економіку до виборів 2015 року, а напередодні їх ще й роздати “Вітіну тисячу”… Результатом усього цього стає другий термін Віктора Федоровича, який починається з різкого обвалу економіки, в якому винною оголошується опозиція — не підставила вчасно плече, схотіла конкурувати з “визначним євроінтегратором”, безвідповідальними заявами розлякала західних інвесторів і деморалізувала “маленьких українців”… Чи готові опозиційні сили щось протиставити такому сценарію?

По-третє, хіба можна виключити можливість того, що за певних обставин “партія влади” в останній момент (навіть усупереч певній частині олігархів) не вирішить, що московські пряники солодші за брюссельський шоколад? Бо ж уже прозвучала цифра — 15 мільярдів доларів у російських рублях на пільгових умовах у разі зміни напрямку вектора з Європи на Євразію. А це сума грандіозна — її вистачить, якщо не одразу все розкрадати, на “латання дірок” в економіці не лише до президентських виборів, а і до парламентських (вони заплановані на 2017 рік, але в разі конечної потреби їхнє проведення можна пришвидшити, достроково розпустивши Верховну Раду). Ясна річ, що разі подібного розвитку подій опозиція стане дибки, та чи не буде це запізно? Чи матиме вона щось, чим можна нейтралізувати солодкість московського пряника (адже ним посмакують не тільки можновладці, а й посполитий люд — не треба буде більше платити за спожиті газ, електроенергію, гарячу воду… Ясна річ, за кілька років така солодкість неодмінно обернеться гіркотою — але ж слід зважати на людську психологію, чи не так?

Зауважмо, що у виступі у Верховній Раді 3 вересня Віктор Янукович наголосив: “Спроби протиставити співпрацю на європейському векторі і співпрацю з нашими стратегічними партнерами — Російською Федерацією та країнами євразійського співтовариства — безпідставні”. А якщо такі підстави — внаслідок активності Кремля — проявлять себе у всій своїй красі? І якщо нам скажуть: ми ж так прагнули до Європи, але як можна поривати з нашими щирими братами, які, до речі, нам істотно допомогли, на відміну від пихатих європейців? Чи має опозиція ефективну відповідь на такий, достатньо ймовірний, сценарій?

Інакше кажучи, опозиціонерам, які тримають курс на євроінтеграцію, слід мати в запасі відповіді на ці (й подібні запитання). Бо інакше мовчазний пакт про ненапад з “партією влади” легко може перетворитися на угоду з чортом.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ